229/3270/21
2/242/687/22
Іменем України
30 червня 2022 року Селидівський міський суд Донецької області в складі: головуючого - судді Черкова В.Г., при секретарі Кідрон О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд/в'їзд неповнолітньої дитини на/з тимчасово окуповану територію України та за кордон без згоди батька до досягнення дитиною повноліття,-
Позивач звернулася до суду із зазначеним позовом.
Стислий виклад позиції позивача та заперечення відповідача.
В обґрунтування позову зазначено, що вона перебуває у шлюбі з відповідачем, мають малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З відповідачем мешкають окремо, сімейні стосунки не підтримують. Аліменти на утримання дитини він не сплачує, участі у її вихованні не приймає. У наданні дозволу на виїзд дитини відмовив. Її батьки мешкають на території України та не мають змоги побачити онука. Також, вона має намір забезпечити відпочинок дитини в країнах ближнього та дальнього зарубіжжя для підвищення рівня світогляду дитини, покращення стану її здоров'я, фізичного, духовного та морального розвитку для забезпечення інтересів дитини в межах здійснення батьківських обов'язків. Вона позбавлена права вільно пересуватися разом з дитиною, вимушена мешкати на окупованій частині України, чим створюються негативні умови для дитини та небезпека її життю та здоров'ю.
Просила надати дозвіл без згоди батька ОСОБА_2 на багаторазові тимчасові виїзди/в'їзди з/на тимчасово окупованої території України, переміщення впродовж лінії зіткнення в межах Донецької та Луганської областей (територія проведення Операції Об'єднаних Сил) на тимчасово окуповану територію України, на отримання паспорту громадянина України, закордонного паспорту, візи, на багаторазовий виїзд за межі України до усіх країн світу, у тому числі країн Шенгенської угоди та Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Австралії, Арабської республіки Єгипет, Туреччини, Російської Федерації, Білорусі, Грузії, Ізраїль для дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі матері - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , або уповноваженої особи, протягом строку з 12.06.2021 р. і до повноліття дитини.
Відповідач відзив на позовну заяву не надав.
Заяви та клопотання сторін.
Заяв не надходило.
Процесуальні дії у справі.
25.06.2021 р. судом зроблено запит щодо уточнення зареєстрованого місця проживання відповідача. 27.09.2021 р. 23.12.2021 р. судом повторно направлено запит щодо уточнення зареєстрованого місця проживання відповідача. Відповідь отримано 31.01.2022 р.
01.02.2022 р. було відкрито провадження по справі.
Ухвалою від 22.03.2022 р. закрито підготовче засідання та призначено судовий розгляд по справі.
Враховуючи викладені обставини та норми чинного законодавства, суд вважає за можливе і необхідне розглянути справу за відсутності сторін у справі, на підставі наявних та достатніх для розгляду матеріалів справи.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Статтею 6 Конвенції також гарантується право на розгляд справи судом у "розумні строки". Слід відмітити, що у своїй практиці Суд підходив до цієї проблеми дуже індивідуально. Разом із тим, були встановлені певні критерії, в світлі яких слід оцінювати тривалість провадження це: складність справи; поведінка заявника; дії відповідних органів. Ці питання аналізувались судом у справі "Странніков проти України", де Суд дійшов висновку, що тривалість оскаржуваного процесу була надмірною та не відповідала вимозі „розумності строку".
У справі «Dilipak and Karakaya v. Turkey» (№ № 7942/05, 24838/05, рішення від 04.03.2014 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що можливість для сторін взяти участь у судовому розгляді випливає з предмету та мети статті 6 Конвенції, взятої вцілому. Крім того, принципи змагальності судового процесу та рівності сторін, навряд чи можливі без участі сторін у розгляді. ЄСПЛ наголосив, що система Конвенції вимагає від договірних держав вживати необхідних заходів для забезпечення ефективного здійснення прав, гарантованих статтею 6 Конвенції. Це передбачає, насамперед, що особи, стосовно яких судові провадження були розпочаті, повинні бути проінформовані про цей факт. Таким чином, в контексті указаної справи ЄСПЛ вирішував питання, чи прийняла влада необхідні заходи для повідомлення одного із заявників про порушення судового розгляду, і чи відмовився останній від свого права; якщо ні, то чи міг заявник домогтися нового змагального розгляду відповідно до національного законодавства.
З урахуванням зазначеного особа, яка не була присутньою під час розгляду справи, має право на адекватну, скорочену процедуру скасування рішення, а тому суд вважає можливим ухвалити заочне рішення у справі на підставі наявних доказів.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.
Суд, вивчивши матеріали справи, дійсні обставини справи, права та обов'язки сторін, оцінки їх доводів і наданих ними доказів, приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з доказів в матеріалах справи, сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешкають окремо.
Позивачка має намір забезпечити відпочинок дитини в країнах ближнього та дальнього зарубіжжя для підвищення рівня світогляду дитини, покращення стану її здоров'я, фізичного, духовного та морального розвитку для забезпечення інтересів дитини в межах здійснення батьківських обов'язків. Вона позбавлена права вільно пересуватися разом з дитиною, вимушена мешкати на окупованій частині України, чим створюються негативні умови для дитини та небезпека її життю та здоров'ю.
При ухваленні рішення суд зауважує, що надання дозволу на виїзд/в'їзд дитини без згоди батька служитиме меті захисту прав і інтересів дитини, усунення небезпеки для її життя, здоров'я, створення передумов для належного виховання дитини.
Проте, вимога щодо виїзду не конкретизована, надано перелік країн, до яких позивачка можливо виїде разом з дитиною. Також, не конкретизовано часу такого виїзду, а зазначено лише - до повноліття дитини.
Позивач не позбавлений батьківських прав щодо дитини. Мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Позивачка зазначає, що її батьки мешкають на території України, проте не надає доказів їх проживання. Однак, з урахуванням обстановки, що склалася у країні, вимога щодо виїзду з непідконтрольної території України на підконтрольну територію без згоди батька відповідатиме найкращим інтересам дитини, оскільки сприятиме її гармонійному розвитку, покращення стану її здоров'я, фізичного, духовного та морального розвитку, усуненню небезпеки її життю та здоров'ю в межах здійснення батьківських обов'язків матір'ю дитини.
Вирішуючи спір, суд, встановивши, що дитина сторін у справі проживає з матір'ю, вважає, що надання дозволу на тимчасовий виїзд малолітньої дитини з матір'ю або уповноваженою особою без дозволу (згоди) батька без зазначення конкретної країни перебування та часу такого перебування, на переконання суду, позивачкою не обґрунтована, але, з урахуванням обстановки, що склалася в країні, підлягає частковому задоволенню.
Судом при розгляді даної справи не встановлено обмежень чи заборон, які унеможливлюють виїзд малолітньої дитини сторін за межі окупованої території на територію України, за кордон для тимчасового проживання і навчання.
Що стосується вимоги щодо отримання паспорту громадянина України, закордонного паспорту, візи без згоди батька, то у задоволені даних вимог слід відмовити, оскільки отримання паспорта громадянина України потребує особистого звернення дитини після досягнення нею віку 14 років, згода батьків не потрібна. Для оформлення закордонного паспорту та візи необхідні заяви та паспорти батьків, у разі незгоди - відповідне рішення суду. Доказів на підтвердження даної вимоги не надано.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Згідно з ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з вимогами ст. 76-81 ЦПК України засобами доказування у цивільній справі є письмові, речові і електронні докази, висновки експерта, показання свідків. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до ст..6 ЗУ «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав та обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний та духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від батьківських обов'язків відповідно до закону.
Згідно зі ст..8 ЗУ «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. При цьому, виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. Саме батьки несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, згідно з законами України і на кожного з них покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
Крім того, стаття 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої Верховною Радою України 27.09.1991 року, та положення Декларації прав дитини регламентують, що інтереси дитини необхідно забезпечувати найкращим чином, дитина повинна бути серед тих, хто першим одержує захист і допомогу.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
За правилами статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
14 липня 2016 року внесено зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року, з нього вилучено норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З цього часу єдиним законодавчим актом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Водночас, за змістом статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Згідно Постанови КМУ № 383 від 29.03.2022 р. у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану, виїзд за межі України дітей, які не досягли шістнадцятирічного віку в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітнього брата, сестри мачухи, вітчима або осіб, уповноважених одним з батьків письмовою згодою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.
Відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 р. № 64/2022 в Україні було введено воєнний ста, дію якого продовжено Указами Президента України №№ 133/2022 від 14.03.2022 р. та № 259/2022 від 18.04.2022 р. введення воєнного стану та підставою для продовження строку дії воєнного стану Указами Президента України №№ 133/2022 від 14.03.2022 р., № 259/2022 від 18.04.2022 р. та № 341/2022 від 17.05.2022 р.
В силу положень вказаних нормативно-правових актів, слід зробити висновок, що законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду малолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за кордон. За відсутності нотаріально посвідченої згоди другого із батьків, вирішення питання про надання згоди на виїзд малолітньої дитини за кордон належить зокрема і до компетенції суду.
Тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням країни перебування, його початку й закінчення.
Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
При вирішенні даної справи, суд виходить насамперед із забезпечення найкращих інтересів дитини, які мають першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру можуть перевищувати інтереси батьків.
При ухваленні рішення суд зауважує, що надання дозволу на виїзд дитини з непідконтрольної території України на підконтрольну територію України та за кордон служить меті захисту прав і інтересів дитини, усунення небезпеки для її життя, здоров'я, створення передумов для належного виховання дитини, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню судовий збір в доход держави.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 258, 259, 263, 264, 265, 280, 354 ЦПК України, суд,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , до ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , про надання дозволу на виїзд/в'їзд неповнолітньої дитини на/з тимчасово окуповану територію України та за кордон без згоди батька до досягнення дитиною повноліття - задовольнити частково.
Надати дозвіл на багаторазові тимчасові виїзди/в'їзди з/на тимчасово окупованої території України, переміщення впродовж лінії зіткнення в межах Донецької та Луганської областей (територія проведення Операції Об'єднаних Сил) та за межі України до усіх країн світу, у тому числі країн Шенгенської угоди та Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Австралії, Арабської республіки Єгипет, Туреччини, Російської Федерації, Білорусі, Грузії, Ізраїль без згоди батька ОСОБА_2 для дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі матері - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , протягом строку з 12.06.2021 р. і до закінчення воєнного стану в Україні.
В задоволені решти вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 судовий збір в доход держави у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається позивачем протягом тридцяти днів безпосередньо до Донецького апеляційного суду.
Суддя