Справа № 352/670/20
Провадження № 2/352/48/22
20 червня 2022 року м. Івано-Франківськ
Тисменицький районний суд Івано-Франківської області
у складі: головуючого- судді Струтинського Р.Р.
з участю секретаря Гребінника В.М.
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача Матвійчука М.З.
розглянувши у судовому засіданні у порядку загального позовного провадження в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області, АТ "Альфа-Банк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та запису про право власності, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно,-
Позивач 30.03.2020 р. звернувся в суд із позовом до відповідача про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та запису про право власності, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Свій позов обґрунтовував тим, що 15.10.2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_4 було укладено кедитний договір № 800002191, відповідно до якого позичальник отримав кредит в розмірі 177 000,00 доларів США зі сплатою 14,5 % річних строком користування до 15.10.2027 року. У забезпечення повернення кредиту того ж дня між ЗАТ «Альфа-Банк» з однієї сторони та ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з іншої сторони було укладено Іпотечний договір, відповідно до якого Іпотекодавці передали в іпотеку належну їм на праві власності по Ѕ частки квартиру АДРЕСА_1 . В кінці лютого 2020 року позивачу стало відомо, що 08.07.2019 року державним реєстратором Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Цалин А.Б. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за АТ «Альфа-Банк», при цьому згоди позивач на перехід права власності не надавав. Позивач зазначає, що в порушення законодавства державний реєстратор спочатку зареєстрував право власності 04.07.2019 року а рішення про реєстрацію прийняв тільки 08.07.2019 року, державна реєстрація вчинена в неробочий час, в с. Узин Тисменицького району Івано-Франківської області, хоч Іпотекодержатель знаходиться в м. Київ, а квартира з приводу якої вчинялась реєстраційна дія знаходиться в м. Калуш. Державному реєстратору не було надано доказів вручення позичальнику та Іпотекодавцям вимоги кредитора, не було проведено оцінку предмета іпотеки на час вчинення реєстраційної дії, звернення стягнення відбулось під час дії мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті. Також під час державної реєстрації не було отримано дозволу органу опіки та піклування незважаючи на те, що в квартирі проживають неповнолітні ОСОБА_6 2006 року народження, та ОСОБА_7 2016 року народження. Просила скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 47660866 від 08.04.2019 року та скасувати запис про право власності №32284658 від 04.07.2019 року про державну реєстрацію за АТ«Альфа-Банк» права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
29.09.2020 року представником відповідача подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому він пояснив, що позов є безпідставним. Зазначає, що позичальник зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконав в результаті чого виникла заборгованість станом на 12.11.2018 року в розмірі 246 624,17 дол. США. Оскільки пунктами 6.2, 6.3, 6.3.1 Іпотечного договору передбачено право Іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовий спосіб на підставі іпотечного застереження, кредитор скористався таким правом та набув право власності на іпотечне майна на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Позивач не довів, що на правовідносини, що склались між сторонами поширюються норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Іпотекодержателем було дотримано вимоги законодавства щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема замовлено оцінку майна, направлено повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, та надано державному реєстратору усі необхідні для такої державної реєстрації документи, при цьому зазначає, що законодавством не передбачено надання державному реєстратору дозволу органів опіки та піклування. Просив в задоволенні позову відмовити уповному обсязі за безпідставністю та невірно обраним способом захисту.
26.10.2020 року представником позивача подано відповідь на відзив в якій він зазначив, що суду надано достатньо доказів на доведення позовних вимог, при вчиненні спірної реєстрації необхідно було отримати згоду органу опіки та піклування, у повідомленні кредитора не було зазначено ціни предмета іпотеки, а державний реєстратор є належним відповідачем у даній справі.
26.04.2021 року представником правонаступника співвідповідача виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області, подано відзив на позовну заяву, в якому в задоволенні позову просить відмовити, вважає, що при вчиненні оскаржуваної реєстраційної дії державним реєстратором було в повній мірі дотримано вимог чинного законодавства.
Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав та просив його задоволити.
Представник відповідача- АТ «Альфа-Банк» у судовому засіданні позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні.
Представник відповідача- виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області у судове засідання не з'явився, про дату, час і місце судового розгляду повідомлявся належним чином.
Представник третьої особи- служби у справах дітей Калуської міської ради у судове засідання не з'явився, у поданій суду заяві просила розглянути справу у відсутності свого представника, при винесенні рішення просила врахувати права та інтереси дітей.
Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення, з огляду на наступне.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Встановлено, що ЗАТ «Альфа-Банк» (Акціонерне Товариство «Альфа-Банк») як кредитор та ОСОБА_4 як позичальник 15.10.2007 року уклали кредитний договір № 800002191. Відповідно до умов даного догвору позичальник отримав кредит в розмірі 177 000,00 доларів США зі сплатою 14,5 % річних терміном до 15.10.2027 року.
Згідно п.2.8 договору, виконання зобов'язань Позичальника за цим договором забезпечується укладенням договору іпотеки додаткового об'єкта нерухомості, яка є власністю майнового поручителя. Предмет додаткового об'єкта нерухомості є двокімнатна квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 .
Згідно п. 3.1 іпотечного договору, який укладений між ЗАТ «Альфа-Банк» та з однієї сторони та ОСОБА_3 і ОСОБА_8 з іншої сторони, іпотекодавці передали в іпотеку Іпотекодержателю наступне нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1 .
Право власності у позивача на квартиру, що була передана нею як предмет іпотеки, виникло на підставі свідоцтва про право власності, виданого відділом приватизації державного житла при управлінні житлово-комунального господарства міської ради 17.01.2007 року на підставі наказу №277 від 08.12.2006 року, зареєстрованого Івано-Франківським ОБТІ 04.03.2007 року.
Згідно п. 6.2 Іпотечного договору, звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено Іпотекодержателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно із договором про задоволення вимог іпотекодержателя (позасудове врегулювання) яким вважатиметься застереження, що міститься у пункті 6.3 цього договору.
Згідно п. 6.3 Іпотечного договору, даний пункт цього Договору є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і визнається Сторонами та діючим законодавством як договір про задоволення вимог іпотекодержателя, що надає право іпотекодержателю в порядку позасудового регулювання звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі даного Договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку позасудового врегулювання на підставі даного Договору та застереження може здійснюватися одним із зазначених нижче способів:
6.3.1. шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання. При цьому дане застереження, яке визнається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Відповідно до повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням від 12.07.2018 року №58967/150/32, станом на 12.11.2018 року заборгованість за кредитним договором становила 8 842 233,08 дол. США, що відповідно до
курсу НБУ (27, 8916 грн) складало 246624028,17 грн.
Позивачем такий розмір заборгованості не спростовано, доказів її погашення або ж контррозрахунку заборгованості суду не надано.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Як передбачено положеннями ст.3 даного Закону іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч.1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.
Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Положеннями ст.37 Закону України «Про іпотеку», (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
При цьому, згідно внесених змін до цієї норми іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Стаття 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Державним реєстратором Узинської сільської ради Тисменицького району, Івано- Франківської області Цалином А.Б. 04.07.2019 року, було зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - предмет іпотеки за АТ Альфа-Банк.
Відповідно до даних Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, такий запис здійснений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), від 08.07.2019 року.
Підставою для державної реєстрації став іпотечний договір від 15.10.2007 року; повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки від 12.11.2018 року; видані ПАТ «Укрпошта» документи, що підтверджують наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, видані 13.11.2018 року № 7900600958972, № 7900600958964, та № 7900600958905.
Згідно п. 6.3.1 іпотечного договору, за цим договором іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, якого обирає іпотекодержатель самостійно.
Згідно висновку про вартість майна ТОВ «БІЗНЕС АССІСТ» від 01.07.2019 року, вартість іпотечної квартири складала 348 198,00 гривень.
Згідно з п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч.3 ст.10 Закону № 1952-IV державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Згідно з ч.1 ст.11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Відповідно до ст.18 Закону № 1952-IV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
Відповідно до п.61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127 (далі- Порядок) (в редакції чинній на час здійснення реєстраційних дій) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2)
документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
Як зазначалось вище, АТ «Альфа-Банк» надало державному реєстратору копію вимог про усунення порушень від 12.11.2018 року, надісланих рекомендованими листами з описами вкладень та повідомленням про вручення іпотекодавцям та позичальнику 13.11.2019 року, право власності за Іпотекодержателем було зареєстровано 04.07.2019 року, тобто більше як через 30 днів після направлення вимог як поштою, так і кур'єрською службою. Однак вказані повідомлення не були вручені адресатам та повернулись відправнику з відміткою про «за закінченням термінів зберігання»
Згідно листів-повідомлень ТОВ «Служба експрес-доставки «Меркурій» № 373/08; 374/08 та 375/08 адресовані позичальнику та іпотекодавцям відправлення двічі не були вручені та повернулись відправнику.
Згідно п. 6.1 Іпотечного договору, сторони погодили зміст вимоги іпотекодержателя, де зокрема зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога Іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до
умов цього Договору. Аналогічні положення містяться в ст. 35 Закону України «Про іпотеку». Документом що підтверджує відправлення іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушення та виконання порушеного зобов'язання, є квитанція поштового відділення про відправлення відповідного рекомендованого листа Іпотекодавцю за адресою його фактичного проживання (реєстрації) зазначеною у преамбулі та в статті 9 цього Договору.
Згідно п. 8.7 Іпотечного договору, будь-які повідомлення, попередження, згоди та інший обмін інформацією між Сторонами, що стосуються цього Договору, незалежно від того, передбачені вони цим Договором або ні, мають юридичну силу, якщо вони викладені письмово і направлені іншій стороні на її поштову адресу рекомендованим або цінним листом (телеграмою) або доведені до відома іншої сторони кур'єром під розписку.
Поштовою адресою кожної зі сторін вважається поштова адреса зазначена у статті 9 цього Договору або письмово повідомлена нею іншій стороні відповідно до пункту 8.4 цього Договору.
Згідно п. 8.4 Іпотечного договору, у випадку зміни будь-якого з реквізитів Сторін, зазначених у пунктах 9.1 - 9.2 цього Договору, кожна зі Сторін зобов'язана повідомити іншу Сторону про такі зміни у строк не пізніше 7 (Семи) календарних днів із дня, коли вони відбулися.
Згідно п. 9.1 Кредитного договору, лист про вимогу про усунення порушення та виконання порушеного зобов'язання та дострокове повернення кредиту в будь-якому випадку вважається отриманим Позичальником після спливу семи днів з дня відправлення відповідного листа.
Даних про те, що позичальник та іпотекодавці повідомляли іпотекодержателя про будь-які інші адреси для листування окрім тих на які направлялись повідомлення, в матеріалах справи відсутні.
Згідно ч. 3 ст. 212 ЦК України, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.
Отже, АТ «Альфа-Банк» у повному обсязі виконано приписи Закону України «Про іпотеку» та умови Іпотечного договору, укладеного з іпотекодавцем, щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом направлення вимоги про усунення порушень рекомендованими листами на адресу іпотекодавця.
Верховний Суд в постанові від 22.05.2019 року по справі № 490/3505/17, зазначив, якщо у законі і договорі по різному урегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки, то застосовуються вимоги договору, якщо такі не протирічать закону чи не заборонені законом.
Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, якщо іпотекодавець узгодив з іпотекодержателем процедуру надсилання повідомлень, які необхідні будуть при виконанні умов договору іпотеки, він повинен діяти добросовісно, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
Подібні висновки викладені в Постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року по справі № 361/5027/16-ц, та від 29 серпня 2018 року у справі № 755/5691/16-ц.
В постанові КЦС ВС від 12.05.2022 року по справі №756/15123/18 зазначено, що договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати застосування в своїх відносинах юридично-значимих повідомлень (зокрема порядок надсилання, визначати, коли повідомлення вважатиметься отриманим). Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушення основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.»
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі №757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок
недбалості або ухилення від отримання.
Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання
При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
Аналогічні висновки викладені КГС ВС в постанові № 911/3001/20 від 20.10.2021 року та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 645/1979/15-ц.
З наведеного вбачається, що іпотекодержатель дотримався положень Іпотечного договору та п. 61 Порядку щодо направлення повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому доводи позивача про те що державним реєстратором зареєстровано право власності на предмет іпотеки без належних доказів вручення вимог іпотекодавцю спростовуються матеріалами справи.
Безпідставними є доводи позовної заяви щодо неналежного місця вчинення реєстраційних дій, оскільки реєстраційна дія була вчинене на території Івано-Франківської області, у відповідності до ч. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно якої державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя за місцезнаходженням нерухомого майна.
Що стосується вчинення реєстраційної дії поза межами робочого часу, то такі доводи теж є необґрунтованими так як оскаржувана реєстраційна дія була вчинена об 18 год. 46 хв, коли згідно Порядку здійснення Міністерством юстиції контролю за діяльністю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, затвердженого Постанови КМУ від 21 грудня 2016 р. № 990, (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) неробочий час - проміжки часу з 00 до 07 години та з 22 до 00 годин у понеділок - суботу, а також неділя і святкові дні.
Щодо посилань позивача на те, що оскаржуване рішення реєстратора було прийнято 08.07.2019 року, а запис про таку реєстрацію датований раніше, а саме 04.07.2019 року, то такі доводи суд теж відхиляє, оскільки згідно ч. 10 та 13 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», заява про державну реєстрацію прав може бути відкликана до прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або про відмову в такій реєстрації. Датою і часом державної реєстрації прав вважається дата і час реєстрації відповідної заяви, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав.
Згідно ч. 2 ст. 19 вказаного Закону, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться у строк, що не перевищує п'яти робочих днів з дня реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі прав, крім випадку, передбаченого статтею 31-2 цього Закону.
Суд також відхиляє доводи позивача щодо необхідності надання державному реєстратору попереднього дозволу органів опіки та піклування. Як вбачається з матеріалів справи, відсутні будь-які докази того, що на дату укладення іпотечного договору у предметі іпотеки були зареєстровані інші особи окрім іпотекодавців.
Згідно п. 1.5 Іпотечного договору, іпотекодавець запевняє та гарантує, що на момент укладення цього Договору предмет іпотеки не є об'єктом речових прав будь-якої третьої особи, не переданий у користування, відсутні жодні інші права та вимоги третіх осіб на предмет іпотеки, відсутні будь-які інші обставини, що обмежують Іпотекодавця в укладенні
та виконанні цього Договору.
Згідно п. 4.4.6 Іпотечного договору, іпотекодавець зобов'язаний без попередньої згоди іпотекодержателя жодним чином не передавати предмет іпотеки третім особам, зокрема, не передавати у користування.
Згідно ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» обов'язок щодо додержання вимог даного закону покладено саме на батьків або осіб які їх заміняють, а контроль за додержанням батьками майнових та житлових прав дітей у разі відчуження жилих приміщень та купівлі нового житла покладається на органи опіки та піклування.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання
його недійсним.
Матеріали справи не містять доказів того, що укладення іпотечного договору суперечить правам та інтересам малолітніх дітей, звужує обсяг їх існуючих майнових прав та порушує їх охоронювані законом майнові інтереси, позовна вимога про визнання іпотечного договору недійсним до суду не заявлялась.
Щодо доводів позивача про поширення на спірні правовідносини у справі Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», то належних доказів того, що норми вказаного закону поширюються на спірні правовідносини суду не надано.
Позивачем не надано суду доказів того, що у нього відсутнє будь-яке інше житлове майно окрім того що було передано в іпотеку, в тому числі те, яке може належати позивачу на праві спільності сумісної власності з іншими членами сім'ї. Зокрема суду не надано ані розширених інформаційних довідок, ані декларації про майновий стан, стосовно усіх членів
сім'ї, оскільки згідно ст. 67 Конституції України «Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за
минулий рік у порядку, встановленому законом».
Позивач не надав суду доказів того, що він на час вчинення спірної державної реєстрації фактично проживав за адресою знаходження предмету іпотеки.
Згідно ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зазначено, що «довідка про реєстрацію місця проживання - документ, який видається органом реєстрації особі за її вимогою та підтверджує реєстрацію місця проживання або місця перебування особи».
Позивач не надав вкту обстеження житлових (побутових) умов проживання як доказу того, що він фактично проживає за адресою реєстрації на час звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позивач не надав суду жодних доказів того, що вона на час вчинення спірної державної реєстрації не була особою яка є суб'єктом Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції».
У своїх Постановах ВП ВС від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17, та від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц відмовила у задоволенні позову зазначивши, що «Суд повинен встановити наявність всіх умов, передбачених статтею 1 Закону про мораторій, за яких житлове майно - предмет іпотеки не може бути примусово відчужене в порядку статті 38 Закону «Про іпотеку». Зокрема, позивачами не надано жодного доказу використання спірної квартири як місця свого проживання, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності в них іншого нерухомого житлового майна.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17.
Верховний Суд в постанові № 918/127/20 від 10.08.2021 року зазначив, що у зв'язку із викладеним при дослідженні обставин щодо наявності у сім'ї боржника єдиного місця проживання (квартири або житлового будинку), виходячи з положень, зокрема частин першої, другої статті 3, статей 60, 61, частини першої статті 75, частин першої, другої статті 173, частин першої, другої статті 176 Сімейного кодексу України та статті 150 Житлового кодексу Української РСР, мають враховуватись не тільки майно, що зареєстровано на праві власності за боржником-фізичною особою, а й майно, право власності на яке мають інші члени сім'ї боржника та яке за своїми ознаками (у тому числі за правилами Сімейного кодексу України та Житлового кодексу УРСР) може належати до місця проживання сім'ї боржника (квартира або житловий будинок)».
Отже позивачем не виконано вимоги законодавства щодо доведення наявності усіх умов застосування до спірних правовідносин положень Закону України від 03 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", обов'язок доказування чого в силу положень ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України покладається саме на позивача.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі
№ 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не
є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на
стадії відкриття провадження.
Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 зробила висновок, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зазначено, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим, а тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 753/905/18 (провадження № 61-12528св19).
У справі, що розглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, підтверджують, що спір у позивача виник з АТ «Альфа-Банк» щодо предмета іпотеки, а тому виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області як правонаступник Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області
є неналежним відповідачем.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; № 1952 викладено у новій редакції, відповідно до пунктів 1 та 3 частини 3 з якої: Відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав)».
Отже позивач поряд із вимогою про скасування рішення державного реєстратора повинен був заявити вимогу і про припинення речового права (права власності) за відповідачем, а не про скасування запису про право власності.
Так в постанові від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц, провадження № 14-577цс19, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові ( постанови від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 757/12726/18-ц та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові № 501/1346/18 від 01.12.2021 зазначивши, що згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що у рішенні суду про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування державної реєстрації прав, необхідно зазначати про визнання, зміну чи припинення таких прав.
Тобто, скасовуючи рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав за певною особою, у рішенні суду необхідно зазначати припинення права за цією особою, а не визнання права за іншою особою, як помилково вважає заявник.
Відповідно до статей 2 та 5 ЦПК України, застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування».
Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц.
Зважаючи на те, що позивач не заявляв вимогу про припинення за відповідачем права власності на спірне майно, а вимога про скасування запису про право власності не може бути задоволена, то створюються умови, коли для вирішення одного спору потрібно ініціювати два і більше процесів.
Однак рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і ефективно захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до суду й отримувати ще одне рішення - це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним.
У п. 82 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц, ВПВС також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження №
12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.
Отож, судом не встановлено правових підстав для задоволення позову.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого
порушення.
Відповідно до ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює
наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст.81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків,
встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п.27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Як вбачається з положень ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У ч.1 ст.11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61- 2417сво19).
Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд, підсумовуючи все вищевикладене приходить до переконання, що позов до задоволення не підлягає.
Згідно ч. 9 ст. 158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні
позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення
позову.
На підставі наведного, відповідно до Закону України "Про іпотеку", Закону України "Про охорону дитинства", Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", ст. 328 ЦК України, керуючись ст. 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,-
У позові ОСОБА_3 до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області, АТ "Альфа-Банк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Калуської міської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та запису про право власності, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відмовити.
Скасувати заходи забезпечення позову, що були застосовані ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 06.04.2020 року у справі, шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1866596226228, номер об'єкта в РПВН 18048879.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивачка: ОСОБА_3 , АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .
Відповідачі: виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області, м. Івано-Франківськ, вул. Грушевського,21, код ЄДРПОУ 04054346;
АТ «Альфа-Банк», м. Київ, вул. Велика Васильківська,100, код ЄДРПОУ 23494714.
Третя особа: служба у справах дітей Калуської міської ради, м. Калуш, вул.С.Бандери,18, Івано-Франківської області, код ЄДРПОУ 26535187.
Повне судове рішення складено 28.06.2022 р.
Суддя Руслан СТРУТИНСЬКИЙ