Справа № 640/23369/20 Суддя (судді) першої інстанції: Клименчук Н.М.
28 червня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т., суддів: Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є., за участю секретаря: Висоцького А.М., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "21" жовтня 2021 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій, стягнення суддівської винагороди,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо обмеження нарахованої та виплаченої судді Солом'янського районного суду м. Києва суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року сумою в розмірі 47 320,00 гривен (до відрахування обов'язкових платежів до бюджету);
- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо невиплати судді Солом'янського районного суду м. Києва позивачу компенсації суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року;
- стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві на користь позивача 255 073,90 грн. в рахунок компенсації несплаченої частини суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року відповідач здійснював виплату суддівської винагороди у протиправно обмеженому розмірі, встановленому у неконституційний спосіб, а саме: в розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року відповідно до статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", в той час як частиною другою статті 130 Конституції України встановлено, що розмір суддівської винагороди встановлюється законом про судоустрій.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.03.2021 судом замінено неналежного відповідача - Територіальне управління Державної судової адміністрації України у м. Києві на належного - Державну судову адміністрацію України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від "21" жовтня 2021 р. позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення належного фінансування фонду заробітної плати судді Солом'янського районного суду м. Києва ОСОБА_1 та дії щодо обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік».
Стягнуто з Державної судової адміністрації України на користь позивача 255 073,90 грн. в рахунок компенсації несплаченої частини суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що застосування до спірних відносин частин першої та третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" зі змінами є порушенням гарантованого Конституцією України та Законом України "Про судоустрій і статус суддів" права на належне матеріальне забезпечення судді, яке гарантується державою у статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідно, протиправною є бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно. Отже, невиплачена суддівська винагорода позивача внаслідок дії обмеження має бути компенсована Державною судовою адміністрацією України відповідними виплатами.
Відповідач, не погоджуючись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та недотримання норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, скаржник посилається на те, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що згідно з рішенням Конституційний Суд України від 28.08.2020 № 10-р/2020 дія частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" втратила чинність 28.08.2020. Тож, в період з 18.04.2020 до 28.08.2020 положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) були чинними і на підставі них судом здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. За таких обставин, на думку відповідача, рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 на спірні правовідносини з 18.04.2020 до 28.08.2020 не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення.
Також скаржник зазначив, що суд першої інстанції неправомірно задовольнив позовні вимоги, оскільки не встановив будь-яких неправомірних дій або бездіяльності ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо невиплати суддівської винагороди в повному обсязі позивачу.
Позивач відзив на апеляційну скаргу не подав.
Сторони в судове засідання не з'явились.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач Указом Президента України «Про призначення суддів» №1037/2008 від 13.11.2008 призначений на посаду судді Солом'янського районного суду м. Києва строком на 5 років.
Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» № 452-VII від 05.09.2013 позивача обрано на посаду судді Солом'янського районного суду м. Києва безстроково.
Згідно з довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві № 713 від 13.08.2020 сума обмежень нарахування суддівської винагороди позивача за період з 18 квітня 2020 року по липень включно 2020 року становить 188 007,65 грн.
Також, як вбачається з розрахункового листа за серпень 2020 року, обмеження суддівської винагороди позивача в серпні 2020 року становило 67 066,25 грн.
Отже, обмежень нарахування суддівської винагороди позивача за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року становить 255 073,90 грн.
Позивач, вважаючи, що його неправомірно обмежили у виплаті суддівської винагороди, звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає таке.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Частиною першою статті 8 Конституції України встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Згідно із статтею 4 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Відповідно до частин першої - четвертої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Базовий розмір посадового окладу для судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", який набрав чинності 18 квітня 2020 року, внесені зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" шляхом його доповнення, зокрема, статтею 29, відповідно до частини першої якої, встановлено установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні, крім іншого, суддівської винагороди.
Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" набрав чинності 18 квітня 2020 року і, як вбачається з матеріалів справи, саме з цієї дати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві здійснювало нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу з обмеженням 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), наведені вище положення частин першої та третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року №294 - зі змінами.
Конституційний Суд України сформулював правову позицію, відповідно до якої обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак, такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України.
Колегія суддів зауважує, що у спірний період в України не оголошувався та не вводився воєнний або надзвичайний стан.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак, після закінчення терміну його дії втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
Тобто, Конституційний Суд України по суті встановив порядок виконання цього рішення Суду.
Враховуючи викладене, невиплата позивачу суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року включно у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", є протиправною.
Крім того, як зазначалось, статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій та відповідно до частини першої" статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Наведені норми Конституції України, які реалізовані у статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (спеціальне законодавство), щодо порядку та умов обрахунку та виплати суддівської винагороди є прямими та недвозначними, мають імперативний припис відносно правових актів, які можуть регулювати ці відносини.
Враховуючи те, що Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" не є законами про судоустрій, не є складовою спеціального законодавства про судоустрій та статус суддів, ці Закони жодним чином не можуть регулювати та визначати розмір суддівської винагороди, умови її виплати, оскільки це є порушенням прямих норм Конституції України та прийнятих у їх розвиток приписів статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав в постанові від 03 березня 2021 року у справі №340/1916/20, в якому зазначив, що Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", яким внесені зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема, доповнено його статтею 29 не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", має вирішуватися на користь Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Нормотворчі колізії є непоодиноким явищем всередині системи права, тому якщо усе ж склалася ситуація із суперечливим правовим регулюванням, як у цій справі, її вирішення, на думку колегії суддів Верховного Суду, має ґрунтуватися на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили.
Верховний Суд зазначив, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"). Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож "спеціальність" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", зокрема його статті 135, що спирається передусім на положення частини другої статті 130 Конституції України і є своєрідним її "продовженням", у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік") має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Відповідно до абзаців сьомого та восьмого підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.
Гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Колегія суддів зауважує, що гарантії незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України, який сформулював низку юридичних позицій з цього питання.
Так, Конституційний Суд України зазначав: "однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів" (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99); "гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Це положення узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України" (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002); "особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя" (абзац дев'ятий пункту 7 мотивувальної частини рішення від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005); "визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом" (абзац п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 3 червня 2013 року №3-рп/2013); "конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 8 червня 2016 року №4-рп/2016).
Відповідно до пункту 6.1 Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість.
В Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року №(94)12 та від 17 листопада 2010 року №(2010)12 передбачено, що кожна держава має забезпечити узгодженість між статусом, винагородою суддів і гідністю їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що застосування до спірних відносин частин першої та третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" зі змінами є порушенням гарантованого Конституцією України та Законом України "Про судоустрій і статус суддів" права на належне матеріальне забезпечення судді, яке гарантується державою у статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідно, протиправною є бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно.
Колегія суддів відхиляє аргументи скаржника про те, що рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року (№ 10-р/2020) не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки правовідносини у цій справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, які виникли до прийняття такого рішення, з огляду на таке.
Як зазначалось, у рішенні від 28 серпня 2020 року (№10-р/2020) Конституційний Суд України вирішив, що суми невиплаченої суддівської винагороди внаслідок дії обмеження мають бути компенсовані відповідними виплатами.
Отже, правовий висновок Конституційного Суду України по суті визначає порядок застосування (виконання) його рішення та правовий шлях (спосіб) захисту прав судді в контексті спірних відносин.
Відповідно до статті 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Отже, невиплачена суддівська винагорода позивача внаслідок дії обмеження має бути компенсована Державною судовою адміністрацією України відповідними виплатами.
Сума обмеження суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року відповідачем не заперечується, та підтверджується наявною у справі довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві № 713 від 13.08.2020 та розрахунковими листами за квітень - серпень 2020 року.
Тож, враховуючи відсутність в матеріалах справи доказів на підтвердження нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в розмірі 255 073,90 грн., суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги.
Також суд першої інстанції правильно зазначив, що в даному випадку зменшення суддівської винагороди позивача обумовлене саме протиправною бездіяльністю відповідача - Державної судової адміністрації України, оскільки в силу приписів ст.148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» саме Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь.
Отже, доводи скаржника про відсутність бездіяльності ДСА України є необґрунтованими.
Крім того, колегія суддів зауважує, що виплата суддівської винагороди (територіальним управлінням) із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону №294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь Державна судова адміністрація України у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року.
Зважаючи на положення статей 148, 149 Закону №1402-VIII у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є Державна судова адміністрація України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби (територіальних управлінь), то саме Державна судова адміністрація України як суб'єкт владних повноважень має відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
Окрім того, у віданні Державної судової адміністрації України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів", призначена саме для таких цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. У цьому зв'язку треба зауважити також, що, враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України від 05 червня 2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів (тут мається на увазі - з ДСА).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 19 травня 2022 року у справі № 640/23359/20.
Вказане свідчить, що суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги шляхом стягнення з Державної судової адміністрації України виплат суддівської винагороди позивача за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року.
Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає, з підстав наведених вище.
Крім того, аналізуючи всі доводи учасників справи, апеляційний суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом першої інстанції встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування оскаржуваного рішення суду не вбачається.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "21" жовтня 2021 р. - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду.
Повний текст постанови виготовлено 29 червня 2022 року.
Головуючий суддя Судді: Л.Т. Черпіцька Я.Б. Глущенко О.Є. Пилипенко