ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/2149/22
провадження № 2/753/3961/22
"22" червня 2022 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Сирбул О.Ф.,
за участю секретаря Лаптєвої Ю.М.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВРАДИ (КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ) «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
У лютому 2022 року Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» звернулось до суду із указаним позовом, у вимогах якого просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води та у загальному розмірі 49 704,25 грн.; - витрати пов'язані з отриманням інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у розмірі 33 грн.; - судовий збір у розмірі 2481,00 грн.
В обгрунтування позовних вимог позива посилався на те, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_2 , а відтак є споживачем послуг з центрального опалення та/або постачання гарячої води, які постачає Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» з 01 травня 2018 року. Крім того, 11.10.2018 між ПАТ «Київенерго» та КП «Київтеплоенерго» було укладено Договір №602-18 про відступлення права вимоги (цесії), відповідно до яких ПАТ «Київенерго» відступило, а КП «Київтеплоенерго» набуло права грошової вимоги до боржників, щодо виконання ними грошових зобов'язань перед кредитором з оплати спожитих до 01.05.2018 послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання Перелік договорів, (особових рахунків), споживачів та сум грошових зобов'язань (основний борг), право вимоги яких відступається за цим договором, зазначається у Додатку №1 та Додатку №2 до цього договору.
Відповідач користується послугами, але свої зобов'язання зі сплати за надані послуги з центрального опалення та постачання гарячої води виконує неналежно, внаслідок чого утворилась заборгованість, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 08.02.2022 прийнято позовну заяву до розгляду; відкрито провадження у справі та постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін у судове засідання. Одночасно, витребувано з КП КМР «КМ БТІ» відомості, що підтверджують право власності/користування об'єктом нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 .
Указаною ухвалою сторонам надано строк для подання заяв по суті спору.
На адресу зазначену у позовній заяві направлялась ухвала про відкриття провадження та позовна заява з додатками, однак вони повернулись до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Крім того про розгляд справи відповідач повідомлявся шляхом публікації оголошення про виклик на веб-порталі судової влади України.
У судове засідання представник позивача не з'явився, подала до заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з запровадженням у країні воєнного стану.
Відповідач у судове засідання не з'явилась, про розгляд справи повідомлялась у встановленому законом порядку, відзиву на позовну заяву та будь-яких заяв по суті спору суду не надіслала.
Клопотання про відкладення розгляду справи, від відповідача до суду не надёходили, про причину неявки суд не повідомляла, відзив та інші заяви з процесуальних питань від неї до суду не надходили.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 22.06.2022, яку занесено до протоколу судового засідання у задоволенні клопотання представника позивача відмовлено, враховуючи розумні строки розгляду справи, та продовжено розгляд справи.
За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність сторін у справі за наявними матеріалами документами та ухвалити заочне рішення у справі.
Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України в разі ненадання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов до висновку, що позов підлягає задоволенню за наступних підстав.
Так, судом встановлено, що 11 жовтня 2018 року між ПАТ «Київенерго» та КП (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» було укладеного договір № 602-18 про відступлення права вимоги, за яким ПАТ «Київенерго» відступило право вимоги, а КП «Київтеплоенрго» набуло право вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців, щодо виконання ними грошових зобов'язань перед кредитором з оплати спожитих до 01 травня 2018 року послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання станом на 01 серпня 2018 року з урахуванням оплат, що отримані кредитором за період з 01 серпня 2018 року до дати укладення цього договору та коригувань платежів.
Відповідно до додатку № 1 та додатку № 2 до договору цесії позивач набув право вимоги заборгованості за спожиті послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_2 .
Як встановлено судом, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.12.2017 № 1693 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27 вересня 2001 року, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», КП «Київтеплоенерго» визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування ПАТ «Київенерго». За розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 № 591 КП «Київтеплоенерго» видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам.
Тобто, з 01.05.2018 надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води здійснює КП «Київтеплоенерго».
Обґрунтовуючи підстави позову, позивач вказав, що відповідач користується послугами, але не виконує зобов'язання зі сплати заборгованості за надані послуги з центрального опалення та постачання гарячої води. Свої зобов'язання відповідач виконує неналежно, внаслідок чого виникла заборгованість.
На підтвердження своїх доводів щодо наявної заборгованості відповідача, позивач надав суду розрахунок заборгованості за надані послуги, з якого вбачається, що станом на 01.10.2021 загальна заборгованість складає 49 704,25 грн., з якої: заборгованість за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення в розмірі 13 671,26 грн.; заборгованість за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого постачання гарячої води в розмірі 7924,44 грн.; заборгованість за спожиті з 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення в розмірі 19 368,88 грн.; заборгованість за спожиті з 01 травня 2018 року послуги з централізованого постачання гарячої води в розмірі 8739,67 грн.
Спірні правовідносини регулюються ЦК України, Законами України «Про теплопостачання» і «Про житлово-комунальні послуги», а також Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 630 від 21 липня 2005 року.
Законом України «Про житлово-комунальні послуги» врегульовані права та обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, якими є власник, споживач, виконавець та виробник, серед яких обов'язком виконавця є надання послуг вчасно та відповідної якості, згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладання із споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за недотримання умов його виконання, згідно з типовим договором.
Згідно статті 6 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: споживачі (індивідуальні та колективні); управитель; виконавці комунальних послуг.
Згідно статті 8 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець зобов'язаний, зокрема, забезпечувати своєчасність надання, безперервність і відповідну якість комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договорів про їх надання, у тому числі шляхом створення системи управління якістю відповідно до національних або міжнародних стандартів, а споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Порядок оплати за житлово-комунальні послуги визначений у статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», якою передбачено, що споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Правом споживача є одержання вчасно та відповідної якості житлово-комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, а його обов'язком - оплатити житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Крім того, відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач є споживачем комунальних послуг.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16).
Наявність договірних відносин між сторонами у справі не встановлена, проте, факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеним у постановах Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16 (провадження № 61-26204св18), від 18 березня 2019 року у справі № 210/5796/16-ц (провадження № 61-1647св17), від 04 серпня 2021 року у справі № 461/12597/15 (провадження № 61-5211св19).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
Згідно приписів ст.ст. 317, 322, 360 ЦК України власник квартири зобов'язаний нести витрати з її утримання, у тому числі оплачувати комунальні послуги, незалежно від того, проживає він у належній йому квартирі чи ні, якщо він в установленому порядку не відмовився від надання таких послуг (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 02 квітня 2020 року у справі № 757/29813/17-ц).
При цьому, вимоги позову мотивовані тим, що відповідач є споживачем житлово-комунальних послуг. Вказане твердження позивача з урахуванням наданих пояснень ґрунтується на факті реєстрації ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .
За відомостями електронного реєстру територіальної громади м. Києва «ГІОЦ/КМДА» відповідач ОСОБА_1 не значиться зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_2 , проте значиться зареєстрованою за іншою адресою.
Разом із тим, доказів належності квартири кв. АДРЕСА_2 , на праві власності відповідачу матеріали справи не містять.
Згідно листа КП КМР «КМ БТІ» від 19.04.2022 № 062/14-6621, який надійшов до суду на виконання ухвали суду від 08.02.2022, згідно з даними реєстраційних книг КП КМР «КМ БТІ» квартира кв. АДРЕСА_2 , на праві власності не реєструвалася.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем взагалі не визначено правового статусу квартири та її власників/співвласників, що унеможливлює вирішення судом питання про стягнення заборгованості по оплаті послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води саме з ОСОБА_1 .
При цьому, у разі коли житлове приміщення належить одній особі на праві приватної власності, а інші особи мають тільки право користування, то належним відповідачем за позовами про стягнення заборгованості за комунальні послуги є власник житлового приміщення.
В ухвалі ВССУ від 20.11.2013 року у справі № 6-29503св13 визначено про те, що у разі, коли жиле приміщення належить особі на праві приватної власності, то учасником правовідносин з приводу надання житлово-комунальних послуг щодо такого приміщення є саме ця особа (стаття 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).
Участь інших осіб, які проживають у жилому приміщенні, у таких випадках визначається його власником і обов'язки з оплати вказаних послуг виникають у них лише перед останнім (стаття 156 ЖК України).
Відповідно до вимог статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статей 81, 83 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
На підставі статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За змістом статті 51 ЦПК України належними є сторони, які є суб'єктами спірних правовідносин. Відповідачем є та зі сторін у процесі, яка вказується позивачем як порушник його права. Належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Тому, неналежним відповідачем є особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона повинна відповідати за пред'явленим позовом.
Як випливає зі змісту ст.ст. 51, 175 ЦПК на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому, суд, при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. Якщо позивач помилився відносно обов'язку відповідача щодо поновлення порушеного права, суд має виходити із положень статті 51 ЦПК України та з урахуванням частини п'ятої статті 12 ЦПК України, роз'яснити позивачеві право на заміну неналежного відповідача.
Таким чином, суд, як орган, на який покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, має право й зобов'язаний визначити суб'єктний склад учасників процесу залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Це передбачено пунктом 1 частиною першою статті 189 ЦПК та іншими нормами процесуального права, які передбачають заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідачів.
Відповідно до ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
З наведеного слідує, що законодавством покладено на саме на позивача обов'язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач.
Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє.
Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати відповідне клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є належним відповідачем. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.
З урахуванням принципу диспозитивності суд позбавлений можливості проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи.
Стаття 13 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено висновок, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.
Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
За змістом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 36 постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
Таким чином, саме на позивача покладено процесуальний обов'язок довести заявлені позовні вимоги.
Встановивши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним.
При цьому, відповідно до ч. 1-3, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За обставин не надання позивачем належних та допустимих доказів належності відповідачу на праві власності спірної квартири, за утримання якої виник спір, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги по квартирі АДРЕСА_2 .
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 19, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВРАДИ (КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ) «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя: