Постанова
Іменем України
09 червня 2022 року
м. Київ
справа № 308/4884/14
провадження № 61-20768св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - Квартирно-експлуатаційний відділ міста Мукачево Міністерства оборони України,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Мукачево Міністерства оборони України на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 грудня 2020 року в складі судді Бедьо В. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в складі колегії суддів Джуги С. Д., Куштана Б. П., Готри Т. Ю.,
Історія справи
У квітні 2014 року квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачево Міністерства оборони України звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні майном та виселення із займаного приміщення.
Позов мотивував тим, що є балансоутримувачем будівель, які розташовані на території військового містечка НОМЕР_2 у м. Ужгороді, зокрема будівлі АДРЕСА_1 . Указував, що в кімнаті № 7 вказаної будівлі на території військової частини НОМЕР_1 в приміщенні казарменно-житлового фонду КЕВ, яке по облікових даних рахується як казарма військової частини НОМЕР_1, проживають ОСОБА_1 , її чоловік ОСОБА_2 , донька ОСОБА_5 та син ОСОБА_4 . Позивач указує, що будівля № 3 не має статусу житлового будинку, є державною власністю, що закріплена за Збройними Силами України, якою на праві оперативного управління розпоряджається позивач. Зазначав, що ОСОБА_1 вселилася в спірну кімнату з усного дозволу командира в/ч НОМЕР_1 у липні 2008 року, однак на даний час втратила відносини зі Збройними Силами України, оскільки в зв'язку з ліквідацією військової частини в грудні 2012 року звільнена з військової служби. Письмового дозволу або іншого документа, який би давав право відповідачам проживати в спірному приміщенні, вони не мають. Позивач посилався на те, що, проживаючи в будівлі, відповідачі створюють перешкоди позивачу в користуванні майном, оскільки Міністерство оборони України планує реконструкцію нерухомого майна під житловий будинок для заселення військовослужбовців ЗСУ.
З огляду на викладене позивач просив суд ухвалити рішення, яким усунути перешкоди в користуванні нежитловим приміщенням для військовослужбовців МО України в будівлі № 3 військового містечка НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_2 та зобов'язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 звільнити вказане нежитлове приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що незважаючи на те, що відповідачка ОСОБА_1 звільнена з військової служби, інший відповідач ОСОБА_2 продовжує перебувати на військовій службі по теперішній час, у зв'язку з чим не може бути виселений із займаного житлового приміщення разом із сім'єю. Суди встановили, що з 2008 року спірне приміщення є єдиним місцем проживання відповідачів, іншого житла вони не мають. Суди вважали безпідставними доводи позивача про те, що спірне приміщення є нежитловим, а відповідачі є незаконними і недобросовісними його користувачами, оскільки кімната, яка надана відповідачам для проживання, знаходиться в приміщені (будівлі), яка використовується для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей. При цьому суди акцентували на тому, що відповідачі вселилися до кімнати з дозволу командира частини, з часу їх проживання у наданому приміщенні здійснювали позивачу оплату за проживання та вартість комунальних послуг, що свідчить про добросовісність та законність користування наданим приміщенням. Суди прийняли до уваги, що відповідачі мають достатні та триваючі зв'язки зі спірним приміщенням, яке є їх єдиним «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Апеляційний суд зазначив, що, пред'явивши позов про виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, позивач конкретно не вказав і не довів мету, яку він переслідує, співмірність та необхідність застосування такого заходу. Суд зробив висновок, що пред'явлення цього позову спрямоване на позбавлення відповідачів наданого їм житла, що у даному випадку є невиправданим втручанням у приватну сферу інтересів відповідачів, порушенням їх прав на повагу до приватного та сімейного життя і не відповідає принципу пропорційності та легітимній меті такого втручання.
Аргументи учасників справи
У грудні 2021 року КЕВ міста Мукачево МОУ подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що на спірне приміщення не поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», відповідачі вселялися до нього тимчасово, права на приватизацію не мають, у зв'язку з чим задоволення позову не свідчитиме про порушення їх права на житло. Наполягає на тому, що позов пред'явлено саме до ОСОБА_1 , яка звільнена з військової служби, у зв'язку з чим втратила право на проживання в спірному приміщенні, будь-яких документів, які підтверджують законність вселення та подальшого проживання, не має. При цьому відповідач ОСОБА_2 вибув на інше місце служби, де винаймає разом із сім'єю інше житло, що додатково свідчить про непорушення прав відповідачів унаслідок задоволення цього позову. Вказує, що відповідачі як наймачі житлового приміщення мають право на тимчасове проживання в ньому, у зв'язку з чим застосування положень Конвенції до спірних правовідносин позивач уважає недоцільним. Зазначає, що відповідачі підлягають виселенню на підставі статті 116 ЖК УРСР як такі, що самоправно зайняли приміщення.
У лютому 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідачка просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що відповідачі вселилися в спірне приміщення на законних підставах, зокрема, з дозволу командира військової частини. Відповідачі протягом тривалого часу несли витрати на ремонт житлового приміщення, оплату комунальних послуг, чого позивач не заперечує. Вказує, що іншого житла відповідачі не мають, що підтверджується матеріалами справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2022 року відкрито касаційне провадження в справі.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 10 січня 2022 року зазначено, що заявник оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року в справі № 607/15489/15-ц.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_2 з 15 жовтня 1999 року по 14 грудня 2004 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1. У серпні 2003 року з дозволу командира військової частини відповідачу ОСОБА_2 та членам його сім'ї було надано житло у будівлі гуртожитку за адресою АДРЕСА_3 . Із грошового забезпечення ОСОБА_2 за проживання в указаному гуртожитку утримувалась плата за проживання.
ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з військовою частиною НОМЕР_3, яка дислокувалась за адресою: АДРЕСА_3 . У 2008 році з дозволу командира частини їй та членам її сім'ї було надане для проживання житло за адресою: АДРЕСА_4 .
З 2008 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зі своїми дітьми проживають у вказаному житлі. Іншого житла на момент пред'явлення позову та розгляду справи судами не мають.
Наказом командира військової частини НОМЕР_3 від 27 грудня 2012 року № 305 ОСОБА_1 звільнено з роботи 31 грудня 2012 року у зв'язку з ліквідацією військової частини на підставі пункту 1 статті 40 КЗп П України.
12 березня 2013 року ОСОБА_1 надіслано повідомлення за № 245 про необхідність звільнення вказаного житлового приміщення в зв'язку з тим, що вона втратила зв'язок із Збройними Силами України та, відповідно, право проживання в спірному приміщенні.
Згідно з актом підтвердження фактичного проживання осіб від 22 січня 2014 року, за якими закріплена кімната в приміщенні, яке використовується для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей, за адресою: АДРЕСА_5 проживає ОСОБА_1 з членами своєї сім'ї: чоловіком ОСОБА_2 , донькою ОСОБА_5 і сином ОСОБА_4 , які проживають у цій кімнаті з 01 липня 2008 року і вселені до неї з дозволу командира; площа кімнати становить 42 м?, кімната складається з двох кімнат, кухні, ванни, туалету, коридору.
ОСОБА_2 з 18 жовтня 2016 року по теперішній час проходить службу у військовій частині НОМЕР_4, житлом за рахунок Міністерства оборони України під час проходження служби у в/ч НОМЕР_4 не забезпечувався, на квартирному обліку у Старицькому гарнізоні та в/ч НОМЕР_4 не перебуває.
ОСОБА_2 є ветераном Збройних Сил України, учасником бойових дій, брав участь в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
У справі, що переглядається, встановивши, що відповідачі зайняли житлове приміщення з дозволу командира військової частини, понад 6 років проживали в кімнаті № 7 без будь-яких заперечень з боку балансоутримувача будинку та не мають у власності іншого житла, суди з дотриманням передбачених Конвенцією принципів зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову.
Посилання позивача в касаційній скарзі на положення частини третьої статті 116 ЖК України щодо самоправного вселення відповідачів до спільного приміщення колегія суддів не приймає, оскільки самоправними визнаються дії, що свідчать про зайняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акту (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу не є самоправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення.
При цьому суди встановили, що відповідачі вселилися до житлового приміщення саме на підставі дозволу командира військової частини, яка дислокувалася у військовому містечку, на території якого знаходиться спірна будівля.
Суди попередніх інстанцій мотивовано відхилили доводи позивача про те, що приміщення, в якому проживають відповідачі, є нежитловим, зазначивши, що кімната, яка надана відповідачам для проживання, знаходиться в приміщенні будівлі, яка використовується для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей, що не заперечується позивачем.
Колегія суддів не приймає доводи касаційної скарги про те, що зі звільненням з роботи ОСОБА_1 втратила право на зайняття службового житла, оскільки суди обґрунтовано прийняли до уваги, що ОСОБА_1 була звільнена з роботи в зв'язку з ліквідацією військової частини, яка надала їй житлове приміщення в користування.
При цьому в статті 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім'ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.
Аргументи касаційної скарги про те, що позов звернено виключно до ОСОБА_1 , а тому суди безпідставно вдалися в оцінку наявності або відсутності у ОСОБА_2 права на отримання житла, колегія суддів не приймає, оскільки позов пред'явлено до чотирьох відповідачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , належна оцінка щодо пропорційності виселення яких надана судами першої та апеляційної інстанцій.
Посилання позивача в касаційній скарзі на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року в справі № 607/15489/15-ц (провадження № 61-1703св18), про те, що негаторний позов може бути пред'явлено протягом усього часу тривання правопорушення, колегія суддів не приймає, оскільки в задоволенні позову КЕВ міста Мукачева МОУ суди відмовили з огляду на його безпідставність, а не внаслідок пропуску позовної давності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного оскарження не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішенні прийняті без дотримання норм матеріального й процесуального права та без урахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року в справі № 607/15489/15-ц (провадження № 61-1703св18), у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Мукачево Міністерства оборони України залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 грудня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук