24 червня 2022 року Київ справа №320/693/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Басая О.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - Позивачка, ОСОБА_1 ) з позовом до Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради (далі - Відповідач, Управління), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради щодо надання висновку №264/22.02.-07 від 20.08.2021 про відмову у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва індивідуального гаражу по АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради погодити ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва індивідуального гаражу по АДРЕСА_1 .
Ухвалою від 21.01.2022 позовна заява була залишена без руху з наданням строку для усунення її недоліків.
Позивачкою була подана до суду уточнена позовна заява, в якій вона просить:
- визнати протиправним висновок Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради №264/22.02-07 від 20.08.2021про відмову у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва індивідуального гаражу по АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради погодити ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва індивідуального гаражу по АДРЕСА_1 .
В обґрунтування заявлених позовних вимог представник Позивачки зазначив, що оскільки всупереч приписів частин сьомої, восьмої, десятої статті 186 Земельного кодексу України, Відповідачем необґрунтовано відмовлено Позиваці у погодженні проекту землеустрою щодо відведення їй земельної ділянки у власність для будівництва індивідуального гаражу по АДРЕСА_1 , чим порушено її права та законні інтереси, гарантовані частиною четвертою статті 116 Земельного кодексу України, то такий висновок про відмову у погодженні проекту землеустрою є протиправним та підлягає скасуванню в силу своєї протиправності, а відновлення порушеного права Позивачки має бути здійснено у заявлений в позові спосіб.
Ухвалою від 22.02.2022 відкрито провадження у справі, розгляд якої здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Представник Відповідача подав до суду письмові пояснення про підстави відмови Позивачці у погодженні проекту землеустрою, в яких зазначив, що підставою для такої відмови стало невідповідність намірів забудови Позивачкою відповідної земельної ділянки положенням містобудівної документації на місцевому рівні. Невідповідність намірів забудови означає, що запланований для будівництва об'єкт не відповідає вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, тобто затвердженим текстовим та графічним матеріалам з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій міста Василькова.
Також, представник Відповідача подав до суду письмовий відзив на позов, в якому наголосив, що спірний висновок Відповідача сформований на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, натомість Відповідачем встановлено, що бажана для Позивачки земельна ділянка знаходиться в межах "червоних ліній" АДРЕСА_2 , що унеможливлює її використання для будівництва індивідуального гаража.
Розглянувши позовну заяву, письмові пояснення та відзив на позов, дослідивши докази наявні в матеріалах справи та оцінивши їх у сукупності, суд встановив наступне.
Рішенням п'ятдесят дев'ятої сесії восьмого скликання Васильківської міської ради від 23.12.2019 №08.79-59-VII "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва індивідуальних гаражів гр. ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 " надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Позивачці по АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,0100 га для будівництва індивідуальних гаражів (далі - проект землеустрою) (том 1, а.с. 5).
Відповідний проект було розроблено ФОП ОСОБА_2 на підставі договору на виконання робіт по розробці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 04.02.2021 (том 1, а.с.66).
Позивачка подала до Відповідача заяву від 10.08.2021 на видачу висновку про погодження проектної документації із землеустрою, разом з копією проекту землеустрою, яка була прийнята представником Відповідача 13.08.2021 (том 1, а.с. 55-66).
За результатом розгляду проекту землеустрою, Відповідачем складено висновок щодо відмови у погодженні проекту землеустрою від 20.08.2021 №264/22.02.-07, оскільки розташування земельної ділянки не відповідає вимогам містобудівної документації на місцевому рівні (том 1, а.с. 7).
Не погоджуючись з таким висновком Відповідача від 20.08.2021 №264/22.02.-07, Позивачка звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до статей 13, 14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
При цьому, суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею врегульовано, зокрема, Земельним кодексом України від 25.10.2001 №2768-ІІІ (далі також - ЗК України).
Згідно зі статтею 1 ЗК України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно статті 2 ЗК України, земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.
Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
За приписами частини другої статті 4 ЗК України, завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
За приписами частини першої статті 40 ЗК України, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.
Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності (пункт б) частини першої статті 84-1 ЗК України).
За приписами статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Статтею 121 ЗК України визначено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам.
Так, пунктом д) частини першої статті 121 ЗК України закріплено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, окрім іншого, для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.
Таким чином, згідно норм чинного земельного законодавства, громадянин України вправі отримати у власності безоплатно земельну ділянку для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Відповідно до статті 1, статті 6, частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003 №858-IVпроектземлеустрою- сукупність економічних, проектних і технічних документів щодо обґрунтування заходів з використання та охорони земель, які передбачається здійснити за таким проектом; робочий проект землеустрою - сукупність економічних, проектних і технічних документів з використання та охорони земель, що включає розрахунки, опис, креслення технічних рішень, кошторис, реалізацію яких передбачається здійснити протягом строку, встановленого цим проектом.
Землеустрій базується на таких принципах: а) дотримання законності; б) забезпечення науково обґрунтованого розподілу земельних ресурсів між галузями економіки з метою раціонального розміщення продуктивних сил, комплексного економічного і соціального розвитку регіонів, формування сприятливого навколишнього природного середовища; в) організації використання та охорони земель із врахуванням конкретних зональних умов, узгодженості екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства, які забезпечують високу економічну і соціальну ефективність виробництва, екологічну збалансованість і стабільність довкілля та агроландшафтів; г) створення умов для реалізації органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами їхніх конституційних прав на землю; ґ) забезпечення пріоритету сільськогосподарського землеволодіння і землекористування; д) забезпечення пріоритету вимог екологічної безпеки, охорони земельних ресурсів і відтворення родючості ґрунтів, продуктивності земель сільськогосподарського призначення, встановлення режиму природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; е) відкритості та доступності документації із землеустрою, публічності її погодження та затвердження.
Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок розробляються у разі формування нових земельних ділянок із земель державної, комунальної власності (крім випадків формування земельних ділянок за іншою документацією із землеустрою) та у разі зміни цільового призначення земельних ділянок у випадках, визначених законом.
Згідно з пунктом в) частини першої статті 20, пункту б) частини першої статті 22, частини першої, другої статті 25, статтею 26, статтею 30 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003 №858-IV землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі, зокрема, надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок.
Землеустрій здійснюється на підставі, окрім іншого, укладених договорів між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами) та розробниками документації із землеустрою.
Документація із землеустрою розробляється в електронній та паперовій формах у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації. Затверджена документація із землеустрою є публічною та загальнодоступною.
Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок є видом документації із землеустрою.
Замовниками документації із землеустрою можуть бути органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі, а також інші юридичні та фізичні особи.
Розробниками документації із землеустрою є, зокрема, фізичні особи - підприємці, які володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та є сертифікованими інженерами-землевпорядниками, відповідальними за якість робіт із землеустрою.
Погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.
Як вже зазначалося в описовій частині рішення, судом встановлено, що рішенням Васильківської міської ради від 23.12.2019 №08.79-59-VIIПозивачцібуло надано дозвіл на розробку проекту землеустрою. Відповідний проект землеустрою, розроблений ФОП ОСОБА_2 , був поданий Позивачкою Відповідачу для затвердження.
Відповідно до пункту 6 частини третьої статті 186 ЗК України, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, інші суб'єкти, визначені цією статтею, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання документації із землеустрою безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про її погодження або про відмову в погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Строк дії таких висновків є необмеженим (частина сьома статті 186 ЗК України).
З матеріалів справи судом встановлено, що проект землеустрою, який був поданий Позивачкою до ЦНАПу, фактично прийнятий адміністратором ЦНАПу 13.08.2021, а спірний висновок оформлений Відповідачем 20.08.2021, тобто в межах строку, визначеного частиною сьомою статті 186 ЗК України, що спростовує доводи представника Позивачки про порушення Відповідачем вимог зазначеної норми.
Відповідно до частини восьмої статті 186 ЗК України, підставою для відмови у погодженні та затвердженні документації із землеустрою може бути лише невідповідність її положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.
Частиною десятою статті 186 ЗК України закріплено, що висновок (рішення) органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, іншого суб'єкта, визначеного цією статтею, щодо відмови у погодженні або затвердженні документації із землеустрою має містити вичерпний перелік недоліків документації із землеустрою з описом змісту недоліку та посиланням на відповідні норми законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, затверджену документацію із землеустрою або містобудівну документацію. Повторна відмова у погодженні або затвердженні документації із землеустрою допускається лише у разі, якщо розробник не усунув недоліки, зазначені у попередньому висновку (рішенні), а також якщо підстава для відмови виникла після надання попереднього висновку (рішення). Повторна відмова у погодженні або затвердженні не позбавляє розробника документації із землеустрою права усунути недоліки такої документації та подати її на погодження або затвердження.
Водночас судом встановлено, що спірний висновок від 20.08.2021 №264/22.02.-07, складений Відповідачем за результатами розгляду проекту землеустрою, містить лише загальну фразу про те, що розташування земельної ділянки не відповідає вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.
Натоміть, всупереч вимог частин восьмої та десятої статті 186 ЗК України, Відповідачем у спірному висновку не наведено вичерпного перелік недоліків поданого Позивачкою проекту землеустрою з описом змісту недоліку та посиланням на відповідні норми законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, затверджену документацію із землеустрою або містобудівну документацію.
Таким чином, суд констатує, що оскільки оскаржуваний висновок містить посилання на невідповідність розташування земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, без конкретного опису недоліків з посиланням на норми законів (нормативно-правових актів) та/або містобудівної документації, то встановити дійсну підставу відмови неможливо.
У свою чергу, відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Указані норма основного закону означають, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
При цьому, "на підставі" означає, що суб'єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним. "У межах повноважень" означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. "У спосіб" означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Водночас, аналізуючи оскаржуваний висновок Відповідача, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Зокрема, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 01.07.2003 у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) (заява №37801/97, пункт 36), вказав, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: взяти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.
При цьому, прийняття рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.
Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої, частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Виходячи з наведених норм, у взаємозв'язку з обставинами справи, суд вважає, що оскільки у спірному висновку №264/22.02.-07 від 20.08.2021 Відповідачем не зазначено, у чому саме полягає невідповідність розташування земельної ділянки відповідного проекту землеустрою Позивачки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні та якій саме містобудівній документації (не наведено вичерпного перелік недоліків проекту землеустрою, з описом змісту недоліку та посиланням на відповідні норми законів, нормативно-правових актів, затвердженої документації із землеустрою або містобудівній документації), то такий висновок Відповідача не відповідає критеріям правомірності, тож є протиправним та підлягає скасуванню в силу своєї протиправності.
У той же час, щодо позовної вимоги зобов'язального характеру, суд зазначає наступне.
Висновок (рішення) про затвердження або відмову у затвердженні проекту землеустрою належить до виключних повноважень органу місцевого самоврядування. Умови, за яких орган місцевого самоврядування відмовляє у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, визначені ЗК України. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - затвердити проект землеустрою або відмовити в його затвердженні, якщо для цього є законні підстави. Тобто в органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, тож такі повноваження не є дискреційними.
Разом з тим, зобов'язання Відповідача надати погодження проекту землеустрою може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом, а саме: невідповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.
Натомість, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності наведених підстав.
Водночас, прийняття судом рішення про зобов'язання Відповідача погодити проект землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у наданні такого погодження, може бути необґрунтованим та призвести до надання погодження з порушенням закону.
За таких обставин у суду відсутні підстави для задоволення заявленої Позивачкою вимоги зобов'язального характеру.
У свою чергу суд вважає, що в даному випадку належним і ефективним способом захисту порушеного права Позивачки є зобов'язання Відповідача повторно розглянути в установленому законом порядку проект землеустрою та відповідно до вимог статті 186 ЗК України прийняти мотивоване та обґрунтоване рішення (висновок) з урахуванням висновків суду.
У підсумку, з урахування вищезазначеного у сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно зі статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Представником Позивача у позовній заяві заявлено до відшкодування на користь Позивачки витрати на правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником Позивача надано суду договір про надання правничої допомоги від 20.12.2021 №10, акт виконаних робіт №01 від 21.12.2021 на суму 10 000,00 грн (том 1, а.с. 8-11). Разом з тим, ні договір про надання правничої допомоги, ні акт виконаних робіт, не містять посилання на адміністративну справу в межах якої заявлені витрати до відшкодування.
Окрім того, представником Позивача не надано суду будь-яких належних платіжних документів на підтвердження оплати правничої допомоги за вказаним договором та актом, який є підставою для оплати наданих адвокатом послуг (пункти 4.5., 4.6., 4.10. договору від 20.12.2021 №10).
У свою чергу, представник Відповідача у відзиві на позов наголосив на неспівмірності заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу.
При цьому, відповідно до висновків Верховного Суду, наведених у постановах у справах №905/1795/18 та №922/2685/19, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 дійшла висновку, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Більше того, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі наведеною в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою №58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за статтею 41 Конвенції, суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (також рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", пункти 79 і 112).
Тож, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що представником Позивача не доведено обставин понесення Позивачем витрат на правничу допомогу у даній справі на загальну суму 10 000,00 грн.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як випливає з матеріалів справи, при зверненні до суду Позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн, що підтверджується квитанцією про сплату №71583 від 21.12.2021, який підлягає стягненню на користь Позивачки за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати висновок Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради №264/22.02-07 від 20.08.2021 про відмову у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва індивідуального гаражу по АДРЕСА_1 .
Зобов'язати Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради повторно розглянути проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва індивідуального гаражу по АДРЕСА_1 та відповідно до вимог статті 186 Земельного кодексу України прийняти обґрунтоване рішення (висновок) з урахуванням висновків суду.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 ) судовий збір у розмірі 908,00 (дев'ятсот вісім) гривень 00 копійок за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Управління містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради (код ЄДРПОУ 42751610, місцезнаходження: вул. Шевченка, 6, м. Васильків, Обухівський район, Київська область).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Басай О.В.