23 червня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/21667/21 пров. № А/857/5771/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Онишкевича Т.В.,
Обрізка І.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Лунь З.І.), ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження у м.Львові 19 січня 2022 року у справі №380/21667/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії,
25.11.2021 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області, просив, з врахуванням ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 24.11.2021 про роз'єднання позовних вимог: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо не проведення нарахування та виплати грошової компенсації за не використані дні відпустки за 2017, 2019 2020 рік в кількості 89 діб; - стягнути з Головного управління національної поліції у Львівській області на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні відпустки за 2017 рік в кількості 30 діб основної відпуски та 8 діб додаткової відпустки, за 2019 рік в кількості 30 діб основної відпустки та 10 діб додаткової відпустки, за 2020 рік в кількості 11 діб додаткової оплачуваної відпустки, що разом становить 89 діб у розмірі 37 600,72 грн. без урахування податків, зборів, та інших платежів.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 січня 2022 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо не проведення нарахування та виплати грошової компенсації за не використані дні відпустки за 2017, 2019 2020 рік, зобов'язано Головне управління Національної поліції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну основну та додаткову відпустку з розрахунку, а саме: 30 діб основної відпустки та 8 діб додаткової відпустки за 2017 рік, 30 діб основної відпустки та 10 діб додаткової відпустки за 2019 рік та 11 діб додаткової відпустки за 2020 рік. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачу належить обов'язок надати позивачу грошову компенсацію за невикористані відпустки, докази виконання цього обов'язку відповідач суду не надав, тому суд констатує бездіяльність відповідача у цій частині. Суд першої інстанції вказав, що нарахування компенсації за невикористану відпустку відноситься до компетенції роботодавця.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Національної поліції у Львівській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 січня 2022 року та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом помилково застосовані норми загального трудового законодавства, при наявності норм спеціального законодавства поліцейських, що підлягали врахуванню. Скаржник вказує, що наказ про звільнення, де визначено кількість днів невикористаної відпустки, що є актом індивідуальної дії, позивач окремо не оскаржив. Скаржник зазначає, що оскільки норми спеціального законодавства передбачають виплату компенсації за відпустку, яка не була використана в році звільнення, а не за попередні роки, правові підстави для виплати позивачу компенсації за невикористану ним відпустку за попередні роки відсутні. Скаржник вказує, що грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року. Вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та допущено порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України відповідає.
Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, ОСОБА_1 до 05.05.2021 проходив службу в Головному управлінні Національної поліції у Львівській області. Наказом №168о/с від 05.05.2021 звільнений відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» зі служби в поліції за пунктом 4 частини 1 статті 77 (у зв'язку у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) з 05.05.2021, вислуга на день звільнення в календарному обчисленні становить 16 років 04 місяці 26 днів.
Листом Головного управління Національної поліції у Львівській області від 22.10.2021 на адвокатський запит в інтересах ОСОБА_1 повідомлено, що за період проходження служби упродовж 2015-2021, ОСОБА_1 відповідно до статтей 92-93 Закону України «Про Національну поліцію» не використано 30 діб основної відпустки та 8 діб додаткової відпустки за 2017 рік, 30 діб основної відпустки та 10 діб додаткової відпустки за 2019 рік та 11 діб додаткової відпустки за 2020 рік; решта відпусток використано.
Вважаючи, що Головним управлінням Національної поліції у Львівській області допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у не проведенні нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки, ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Згідно з частиною 1 статті 83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 2 липня 2015 року № 580-Х/111 «Про Національну поліцію», в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 580-VІІІ), відповідно до статті 92 якого поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Згідно з частинами 1, 2 статті 94 Закону № 580-VІІІ поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.
Порядок та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260 (далі - Порядок №260).
Пунктом 3 розділу І Порядку № 260 закріплено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Пунктом 8 розділу III Порядку № 260 визначено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Правило про надання всіх належних особі відпусток (всієї тривалості таких) до кінця календарного року не є виключним, що підтверджено положеннями частини 11 статті 93 Закону №580-VIII, а саме: Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Отже, нормами Закону №580-VIII не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас, надано право використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що такий є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Вказане відповідає висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 19 січня 2021 року у справі №160/10875/19, а також у постановах Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі №200/7905/19-а, від 23 вересня 2021 року у справі № 520/12296/2020, від 11 лютого 2021 року у справі №160/13220/19.
В свою чергу, покликання скаржника на позицію Верховного Суду, висловлену у постановах від 31.03.2020 у справі №808/2122/18 та від 07.08.2019 у справі №820/5122/17, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними, оскільки під час вирішення тотожних спорів має враховуватись саме остання правова позиція.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.
З огляду на відсутність правового врегулювання питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки положеннями Закону №580-VIII і Порядку №260 при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону України «Про відпустки» №504/96-ВР від 15.11.1996.
Так, відповідно до частини 1 статті 24 Закону №504/96-ВР і частини 1 статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач при звільненні зі служби в поліції мав право на отримання грошової компенсації за невикористані ним 30 діб основної відпустки та 8 діб додаткової відпустки за 2017 рік, 30 діб основної відпустки та 10 діб додаткової відпустки за 2019 рік та 11 діб додаткової відпустки за 2020 рік, однак відповідачем протиправно не виплачено таку компенсацію.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що у частині нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані 30 діб основної відпустки та 8 діб додаткової відпустки за 2017 рік, 30 діб основної відпустки та 10 діб додаткової відпустки за 2019 рік та 11 діб додаткової відпустки за 2020 рік суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про задоволення позову.
Оскільки сторони не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, в силу приписів статті 308 КАС України рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.
Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено підстави для нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані відпустки, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 січня 2022 року у справі №380/21667/21 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач Т. І. Шинкар
судді Т. В. Онишкевич
І. М. Обрізко