справа № 380/11650/21
16 червня 2022 року
15 год. 43 хв. м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Лубоцької Н.І., представника позивача Гирича О. В., представника відповідача Франасюка В. В. розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до 2 Спеціального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до 2 Спеціального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі - відповідач, 2 СЦШР ДСНС України), у якій просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ начальника 2 Спеціального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій (по особовому складу) «Про виключення з кадрів ДСНС України ОСОБА_1 » № 251 від 22.11.2019;
- поновити позивача на службі цивільного захисту у званні сержанта служби цивільного захисту на посаді машиніста автогрейдера відділення інженерно-дорожньої техніки групи ліквідації наслідків аварій аварійно-рятувальної частини 2 Спеціального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій (м. Дрогобич) з 22.11.2019;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22.11.2019 по день винесення судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 04.10.2017 між позивачем та ДСНС України в особі начальника 2 Спеціальним центром реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій укладено контракт № 50/17 про проходження служби цивільного захисту, строком на три роки. В листопаді 2019 року ОСОБА_1 призвано на строкову військову службу, яку він досі проходить у військовій частині НОМЕР_2 та наказом № 251 від 22.11.2019 виключено із кадрів ДСНС України. Позивач вважає своє звільнення протиправним з огляду на те, що у разі. якщо особу призвано на строкову військову службу, вказана особа незалежно від попередньої займаної посади (місця роботи) надалі не може бути звільнена з посади у строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення, незалежно від виникнення у подальшому підстав для звільнення, що належить до гарантованих Конституцією України додаткових соціальних гарантій військовослужбовцям при виконанні конституційного обов'язку при проходженні державної служби особливого характеру. На думку позивача, відповідач повинен був увільнити його від виконання трудових обов'язків відповідно до ст. 119 КЗпП, а не звільняти на підставі п. 9 ст. 176 Положення згідно з оскаржуваним наказом. Вказане зумовило звернення позивача до суду із цим позовом.
Ухвалою від 20.07.2021 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом сторін.
Ухвалою суду від 16.09.2021 витребувано додаткові докази у справі.
Ухвалою суду від 30.11.2021 призначено в адміністративній справі судову почеркознавчу експертизу та зупинено провадження у справі.
Ухвалою суду від 14.02.2022 поновлено провадження у справі.
Ухвалою суду від 14.02.2022 витребувано від відповідача додаткові докази.
Ухвалою суду від 01.03.2022 призначено в адміністративній справі судову почеркознавчу експертизу та зупинено провадження у справі.
Ухвалою суду від 16.05.2022 поновлено провадження у справі.
Ухвалою суду від 16.06.2022 визнано поважними причини пропуску позивачем строку звернення до суду; поновлено позивачу строк звернення до суду; у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву (вх. № 59524 від 16.08.2021). В обґрунтування такого вказав, що позивач проходив службу за контрактом з 04.10.2017 по 22.11.2019, звільнений із служби відповідно до наказу від 22.11.2019 № 251 у зв'язку з призовом на строкову військову службу відповідно до вимог підпункту 9 пункту 2 статті 106 Кодексу цивільного захисту України. Зазначив, що згідно з підпунктом 9 пункту 176 Положення про порядок служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, особи рядового і начальницького складу, які відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» підлягають призову на строкову військову службу, звільняються із служби цивільного захисту у триденний строк з дня надходження до відповідного органу чи підрозділу цивільного захисту рішення районної (міської) призовної комісії про призов цієї особи на строкову військову службу. Вважає, що положення статті 119 Кодексу законів про працю України та частини 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» не поширюються на позивача, оскільки ОСОБА_1 не був працівником в розумінні КЗпП України. Стверджує, що під час призову позивача та розірвання із ним контракту із службою цивільного захисту не тривала мобілізація та не було оголошено особливого періоду. Також зазначив, що в розумінні статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період завершився в той момент, коли завершилася остання хвиля мобілізації. Крім того навів іншу точку зору щодо обрахунку терміну дії особливого періоду, за яким такий закінчився 26 вересня 2016 року. Додатково повідомив, що норми Кодексу Законів про працю України не поширюється на осіб рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій України. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зазначив, що позивача призвано на військову службу за контрактом 22.11.2019 та відповідно до Указу Президента України 24 лютого 2021 року № 71/2021 «Про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби, строки проведення чергових призовів та чергові призови громадян України на строкову військову службу у 2021 році» відтак ОСОБА_1 повинен бути звільненим з строкової служби у квітні-червні 2021 року та прибути в 2 СЦШР ДСНС України для подальшого проходження служби цивільного захисту. Просив у задоволенні позову відмовити.
Суд заслухав пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясував всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об'єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та встановив таке.
Позивач, ОСОБА_1 , колишній машиніст автогрейдера відділення інженерно-дорожньої техніки групи ліквідації наслідків аварій аварійно-рятувальної частини 2 СЦШР ДСНС України проходив службу за контрактом з 04.10.2017 по 22.11.2019 (а.с. 139-140).
Відповідно до витягу з протоколу № 1 від 01.10.2019 засідання Дрогобицької районної призовної комісії (№ 24/24), ОСОБА_1 визнаний придатним до військової служби за гр. І додатку 1 «Положення про ВЛЕ в ЗС України», затвердженого Наказом МО України № 402-2008. Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону «Про військовий обов'язок і військову службу» позивача призвано на строкову військову службу в інші військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів ЗС України. Зараховано до команди № 66 (а.с. 67).
Звільнений із служби цивільного захисту відповідно до наказу 2 СЦШР ДСНС України (по особовому складу) від 22.11.2019 № 251 у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік за пунктом 176 підпунктом 9 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593 (далі - Положення), у зв'язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії (а.с. 10).
Між позивачем та командиром військової частини НОМЕР_2 укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб солдатського складу строком на три роки, який набрав чинності з 12.02.2020 (а.с. 56-57).
З витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 № 29 від 12.02.2020 (по стройовій частині) слідує, що відповідно до пунктів 20 та 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з солдатом ОСОБА_1 , водієм-хіміком 1 взводу радіаційного, хімічного, біологічного захисту 2 роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту 1 батальйону радіаційного, хімічного, біологічного захисту, укладено контракт про проходження військової служби строком на 3 (три) роки з 12.02.2020 до 12.02.2023 (а.с. 58).
Вважаючи звільнення з 2 СЦР ДСНС України протиправним, позивач звернувся з цим позовом до суду.
При вирішенні спору суд керується таким.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок прийняття, проходження та звільнення зі служби цивільного захисту врегульовано Кодексом цивільного захисту України від 02.10.2012 № 5403-VI (далі - КЦЗ України).
Відповідно до ч. 1 ст. 101 КЦЗ України, служба цивільного захисту - це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 103 КЦЗ України передбачено, що з особою, яка призначається на посаду рядового або начальницького складу служби цивільного захисту укладається контракт про проходження служби цивільного захисту.
Згідно ч. 3 ст. 21 КЗпП України, контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 103 КЦЗ України, контракт щодо проходження служби цивільного захисту укладається з особою, яка призначається на посаду рядового або начальницького складу служби цивільного захисту на строк від трьох до п'яти років.
Частиною 4 ст. 103 КЦЗ України вказано, що форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положенням про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу.
Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593 (далі - Положення).
Відповідно до п. 3 Положення особами рядового і начальницького складу служби цивільного захисту (далі - особи рядового і начальницького складу) є громадяни, які у добровільному порядку прийняті на службу цивільного захисту за контрактом і яким присвоєно відповідно до цього Положення спеціальні звання.
Пунктом 45 Положення передбачено, що контракт про проходження служби цивільного захисту - це письмова угода, що укладається на добровільній основі між громадянином та державою, від імені якої виступає ДСНС, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження такої служби.
Положенням п. 173 Положення зазначено, що звільнення осіб рядового і начальницького складу із служби цивільного захисту здійснюється у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) - якщо звільнені особи не досягли граничного віку перебування в запасі, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", і за станом здоров'я придатні до військової служби.
Згідно п. п. 9 п. 176 Положення, контракт про проходження служби цивільного захисту припиняється (розривається), а особи рядового і начальницького складу звільняються із служби цивільного захисту у зв'язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії.
Частинами 1-3 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) вказано, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військовий обов'язок включає у тому числі: проходження військової служби.
Статтею 2 Закону № 2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Частиною 1 ст. 15 Закону № 2232-XII передбачено, що на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Глава VII Закону № 2232-XII врегульовує особливості призову під час мобілізації.
Так, ч. 1 та 2 ст. 39 Закону № 2232-XII зазначено, що призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов'язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.
Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".
Однак, згідно частин 1 та 2 ст. 119 КЗпП України, на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу", «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
Частиною 3 ст. 119 КЗпП України передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Отже, з наведених положень слідує, що за громадянами, призваними на строкову військову службу зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності.
Як встановлено з наказу про звільнення позивача від 22.11.2019 № 251, між позивачем та 2 Спеціальним центром швидкого реагування державної служби України з надзвичайних ситуацій укладався контракт про проходження служби № 50/17.
При цьому, дія контракту припинена 22.11.2019, у зв'язку з призовом на строкову військову службу та на підставі Наказу від 22.11.2019 № 251, яким звільнено позивача з органів ДСНС України.
Разом з тим, з матеріалів справи встановлено, що з 12.02.2020 по теперішній час ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2, що підтверджується копію військового квитка позивача.
Відтак, відповідно до вимог ч. 3 ст. 119 КЗпП України, за працівниками, призваними, зокрема, на строкову військову службу, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності у яких вони працювали на час призову.
При цьому, рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01.03.2014, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Тобто, з наведеного вище слідує, що в Україні з моменту прийняття Президентом України Указу від 17.03.2014 № 303/2014 "Про часткову мобілізацію" в Україні настав особливий період, зокрема Збройні Сили України переведено на функціонування в умовах особливого періоду. 15.01.2015 Указом Президента України № 113-VIII національну економіку переведено на функціонування в умовах особливого періоду.
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президентом України не приймалося.
Відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року №1932-ХІІ «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
За змістом наведених визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов'язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Аналогічний підхід застосовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року під вирішення справи № 813/402/17.
Такої ж позиції дотримувалося й Міністерство оборони України, про що свідчить лист від 01 жовтня 2015 року № 322/2/8417, у якому зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію» та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на Сході України.
З огляду на вищевикладені обставини суд критично оцінює доводи відповідача про порядок обчислення строку дії особливого періоду.
Таким чином, за всіма працівниками, призваними на строкову військову службу, на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується з бюджету середній заробіток на підприємстві, де вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.
Враховуючи наведене вище, відповідач повинен був увільнити ОСОБА_1 від виконання трудових обов'язків відповідно до положень статті 119 КЗпП, а не звільняти на підставі ст. 173 та п. 9 ст. 176 Положення згідно наказу від 19.04.2019 № 121.
Отже, позивач призваний на строкову військову службу під час дії особливого періоду і гарантії, встановлені частиною третьою статті 119 КЗпП України, власне і спрямовані (призначені) на те, щоб гарантувати, зокрема, права громадян на працю, які в цей складний для держави період повинні виконати (і виконують) свій конституційний обов'язок щодо військової служби з тим, щоб в умовах реальної загрози територіальній цілісності та національній безпеці країни надалі бути готовими до її захисту в лавах Збройних Сил України.
Стосовно покликань відповідача про те, що на позивача не поширюються гарантії передбачені ст. 119 КЗпП України, то суд зазначає, що позивач проходив службу цивільного захисту на контрактній основі, а проходження особою служби за контрактом є формою реалізації цією особою свого права на працю. Встановлені ч. 3 ст. 119 КЗпП України гарантії поширюються на всіх осіб, що призвані на військову службу на особливий період, проходять військову службу за контрактом, укладеним на особливий період, незалежно від попередньо займаної посади (місця роботи).
При цьому, зі змісту ч. 3 ст. 119 КЗпП України слідує, що поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.
За таких обставин, враховуючи, що позивача призвано на строкову військову службу у Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і він, як військовослужбовець, несе службу під час дії в державі особливого періоду, то на нього у повній мірі поширюються гарантії, встановлені статтею 119 КЗпП України, щодо збереження місця роботи, посади та середнього заробітку.
При цьому відповідно до ст. 6 КАС України суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини "Щокін проти України" (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про "закон", стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки" (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy № 33202/96).
Згідно ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частинами 1 та 2 ст. 235 КЗпП України встановлено, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Враховуючи незаконне звільнення ОСОБА_1 , позовні про визнання протиправним та скасування наказу № 251 2 Спеціального центру швидкого реагування державної служби України з надзвичайних ситуацій від 22 листопада 2019 року щодо звільнення позивача та поновлення його на службі цивільного захисту на посаді машиніста автогрейдера відділення інженерно-дорожньої техніки групи ліквідації наслідків аварій аварійно-рятувальної частини 2 Спеціального центру реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій підлягають задоволенню. При цьому суд зазначає, що таке поновлення слід провести з наступного після звільнення дня (а саме з 23 листопада 2019).
Відповідно до ч. 1 Закону України "Про оплату праці" № 108/95-ВР від 24.03.1995 (далі - Закон № 108/95-ВР) заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у ч. 1 ст. 94 КЗпП України і ч. 1 ст. 1 Закону № 108/95-ВР, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.
Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.
Положення ст. 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Згідно пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок) нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
При цьому відповідно до абзаців першого та третього пункту 3 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Відтак, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Суд бере до уваги долучену до матеріалів справи довідку, видану 2 Спеціальним центром швидкого реагування державної служби України з надзвичайних ситуацій від 21.07.2021 № 212, в якій зазначено розрахунковий період за червень-листопад 2019 року, а саме грошове забезпечення, що враховується для розрахунку середнього грошового забезпечення за вересень 2019 року в сумі 9473,67 грн та за жовтень 9497,57 грн.
Кількість робочих днів за період з 01.09.2019 по 31.10.2019 становить 43.
Таким чином, середньоденний заробіток за період з 01.09.2019 по 31.10.2019 становить (9473,67 + 9497,57) / 43 = 441,19 грн/робочий день.
Період з 23.11.2019 (наступний день після звільнення) по день ухвалення рішення суду - 16.06.2022 становить 650 робочих днів.
Таким чином, за період з 23.11.2019 по 16.06.2022 сума компенсації середнього заробітку становить 411,19 * 650 = 286773,50 грн.
Рішення в частині виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць слід допустити до негайного виконання, так як відповідно до п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України, рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню.
Згідно з вимогами ст. 78 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити повністю.
Відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст. 19, 22, 25, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 293, 295, суд -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до 2 Спеціального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій (82100 Львівська область м. Дрогобич вул. Спортивна 44; код за ЄДРПОУ 14372923) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.
2. Визнати протиправним і скасувати наказ 2 Спеціального центру швидкого реагування державної служби України з надзвичайних ситуацій № 251 від 22 листопада 2019 року «Про виключення з кадрів ДСНС України ОСОБА_1 ».
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді машиніста автогрейдера відділення інженерно-дорожньої техніки групи ліквідації наслідків аварій аварійно-рятувальної частини 2 Спеціального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій з 23.11.2019.
4. Стягнути з 2 Спеціального центру швидкого реагування державної служби України з надзвичайних ситуацій на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23.11.2019 по 16.06.2022 в сумі 286773 (двісті вісімдесят шість тисяч сімсот сімдесят три) грн 50 коп.
5. Рішення суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та стягнення середнього заробітку за один місяць допустити до негайного виконання.
6. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст судового рішення складено та підписано 21.06.2022.
Суддя Р.П. Качур