21 червня 2022 року справа №380/5319/22
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Мартинюка В.Я.
секретаря судового засідання Рехліцький Р.Р.
за участі
представника позивача Іваницький Я.О.
представника відповідача Онищак М.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення коштів, -
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 29.04.2022 року, просить:
визнати протиправним і скасувати наказ від 20.01.2022 року № 3-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » (з врахуванням внесених до нього змін згідно з наказом ТУ ДБР у м. Львові від 28.01.2022 року № 5-ос «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР у м. Львові від 20.01.2022 № 3ос «Про звільнення ОСОБА_1 », наказом ТУ ДБР у м. Львові від 02.02.2022 року № 9-ос «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР у м. Львові від 20.01.2022 № 3ос «Про звільнення ОСОБА_1 (зі змінами») та наказом ТУ ДБР у м. Львові від 08.04.2022 року №27-ос «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 »);
поновити на посаді провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львів з 03.03.2022 року;
стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.03.2022 року по день постановлення судом рішення у справі.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що процедура звільнення працівника ТУ ДБР у м.Львові за власним бажанням повинна включати наступні етапи: попередження працівником роботодавця не пізніше як за 14 календарних днів до дня звільнення; з'ясування обставин існування після спливу строку попередження юридично значимих фактів, які є передумовами для звільнення працівника за його бажанням, а саме: чи залишив працівник роботу та чи вимагає працівник розірвання правовідносин; винесення наказу про звільнення та проведення розрахунку. Вказує, що з 24.01.2022 року по 24.02.2022 року була тимчасово непрацездатною, що підтверджується відповідним електронним листком непрацездатності. Відповідач був проінформований про тимчасову непрацездатність позивача, оскільки неодноразово посилався на ці ж обставини у своїх наказах про продовження відпустки та внесення змін у наказ про звільнення. Стверджує, що з 10.01.2022 року перебувала у щорічній основній відпустці, а тому станом на момент початку тимчасової непрацездатності відбула 14 календарних днів (із 19 наданих) щорічної відпустки. Зазначає, що оскільки у заяві від 27.12.2021 року просила звільнити її у останній день відпустки, а така в силу тимчасової непрацездатності повинна була бути продовжена на весь період захворювання, залишається незрозумілим причина її звільнення із 09.02.2022 року. Вказує, що у випадку, якщо працівник повідомляє суб'єкта призначення про майбутнє звільнення у строк, більший, ніж 14 днів, то більшим є і строк на відкликання заяви про звільнення і такий повинен обчислюватись з моменту повідомлення про звільнення до настання дати самого звільнення, яка вказана у такому повідомленні.
У своїх запереченнях відповідач зазначає, що заява позивача про звільнення за власним бажанням від 27.12.2021 року надійшла на адресу ТУ ДБР у Львівській області 28.12.2021 року і двотижневий строк її відкликання завершився 11.01.2022 року включно. Вказує, що починаючи з 12.01.2022 року позивач вважається такою, що залишила роботу, підтримує вимогу про звільнення і втратила право на повернення до роботи після закінчення відпустки. Сам наказ про звільнення був винесений 20.01.2022 року, тобто після того, як позивач втратила право на повернення до роботи після закінчення відпустки, що в сукупності свідчить про законність його дій під час звільнення. Вказує, що строк для відкликання заяви про звільнення обчислюється з дати попередження роботодавця про звільнення, а не з моменту початку відпустки чи з моменту початку тимчасової непрацездатності, яка у даному випадку настала взагалі по спливу двотижневого строку дії попередження. Зазначає, що представник позивача помилилася в частині дати завершення періоду непрацездатності, оскільки згідно даних останнього медичного висновку період непрацездатності завершився 25.02.2022 року. Оскільки тимчасова непрацездатність позивача завершилась 25.02.2022 року, а частина її щорічної відпустки продовжилась ще на 5 днів, тобто до 02.03.2022 року, то саме цю дату слід вважати остаточною датою звільнення позивача, оскільки вказана дата є останнім днем відпустки та одночасно днем звільнення.
У відповіді на відзив позивач зазначає, що з долучених після відкриття провадження у справі документів вбачається, що кінець тимчасової непрацездатності припав на 25.02.2022 року. Вказує, що вже після відкриття провадження у цій справі відповідач видав новий наказ, яким змінено дату звільнення з 09.02.2022 року на 02.03.2022 року. Оскільки її звільнення мало місце 02.03.2022 року, а заява про відкликання раніше поданої заяви про звільнення була подана 17.02.2022 року через скриньку у ТУ ДБР у м.Львові (зареєстровано 18.02.2022 року), тобто до закінчення строку попередження, то у відповідача були відсутні підстави для її звільнення. Стверджує, що реалізувала своє волевиявлення на продовження працевлаштування до 01.03.2022 року (останнього дня відпустки з урахуванням періоду тимчасової непрацездатності) шляхом подання заяви від 16.02.2022 року про відкликання заяви від 27.12.2021 року (в частині звільнення).
У запереченні на відповідь на відзив відповідач вказує, що волевиявлення позивача на звільнення за власним бажанням підтверджено заявою від 27.12.2021 року і на момент звільнення двотижневий строк попередження завершився, а взаємної домовленості про звільнення до закінчення строку попередження між сторонами не було, що в сукупності свідчить про правомірність наказу про звільнення позивача.
Представник позивача просить позов задовольнити з урахуванням наведених мотивів.
Представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою суду від 16.03.2022 року відкрито загальне позовне провадження.
Ухвалою занесеною до протоколу судового засідання від 12.05.2022 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Розглянувши матеріали справи та дослідивши докази, судом встановлено такі обставини.
11.10.2018 року наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові (далі відповідач) за №3 о/с ОСОБА_1 (далі позивач) призначено на посаду провідного спеціаліста сектору кадрової роботи та державної служби згаданого управління.
27.12.2021 року позивач звернулася до відповідача із заявою, в якій просила надати їй відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 3 календарних дні з 04.01.2022 року по 06.01.2022 року, частину щорічної основної відпустки тривалістю 19 календарних днів з 10.01.2022 року та звільнити її із займаної посади за власним бажанням в останній день відпустки.
Відповідно до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №496-о/с від 31.12.2021 року позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 3 календарні дні з 04.01.2022 року по 06.01.2022 року.
Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №26 від 06.01.2022 року позивачу надано невикористану частину щорічної основної відпустки тривалістю 2 календарних днів за період роботи з 12.10.2018 року по 11.10.2019 року, тривалістю 10 календарних днів за період роботи з 12.10.2019 року по 11.10.2020 року, тривалістю 2 календарних дні за період роботи з 12.10.2020 року по 11.10.2021 року та частину щорічної основної відпустки тривалістю 5 календарних днів за період роботи з 12.10.2021 року по 11.10.2022 року, всього тривалістю 19 календарних днів з 10.01.2022 року по 28.01.2022 року.
Листом №12-06-808 вих.-22 від 20.01.2022 року відповідач повідомив позивача, що її буде звільнено 28.01.2022 року за власним бажанням в останній день частини щорічної основної відпустки.
Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №3-ос від 20.01.2022 року відповідно до пунктів 2, 5 ч.3 ст.13 Закону України «Про державне бюро розслідувань», керуючись ст.ст.86, 89 Закону України «Про державну службу» позивача звільнено з посади провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби Територіального управління Державного бюро розслідувань розташованого у м.Львові 28.01.2022 року за власним бажанням.
Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №8-в від 28.01.2022 року позивачу продовжено щорічну основну відпустку на 5 календарних днів з 29.01.2022 року по 02.02.2022 року з зв'язку із тимчасовою непрацездатністю.
Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №5-ос від 28.01.2022 року пункт 1 наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові від 20.01.2022 року №3-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » викладено у такій редакції: «Припинити державну службу та звільнити ОСОБА_1 з посади провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові 02.02.2022 року за власним бажанням».
Листом №12-06-1417 вих.-22 від 28.01.2022 року відповідач повідомив позивача, що відповідно до наказу №8-в від 28.01.2022 року їй продовжено щорічну основну відпустку до 02.02.2022 року у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю. Одночасно наказом №5-ос від 28.01.2022 року змінено дату звільнення на 02.02.2022 року за власним бажанням в останній день частини щорічної основної відпустки, продовженої згідно наказу №8-в від 28.01.2022 року.
Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №9-в від 02.02.2022 року позивачу продовжено щорічну основну відпустку, надану відповідно до наказу ТУ ДБР у м.Львові від 06.01.2022 року №2-в на 5 календарних днів з 05.02.2022 року по 09.02.2022 року у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю.
Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №9-ос від 02.02.2022 року пункт 1 наказу ТУ ДБР у м.Львові від 20.01.2022 року №3-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » (зі змінами) викладено у такій редакції: «Припинити державну службу та звільнити ОСОБА_1 з посади провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові 09.02.2022 року за власним бажанням».
Листом №12-06-1722 вих.-22 від 02.02.2022 року відповідач повідомив позивача, що відповідно до наказу від 02.02.2022 року №9-ос їй продовжено щорічну основну відпустку до 09.02.2022 року у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю. Одночасно, наказом від 02.02.2022 року №9-ос змінено дату звільнення на 09.02.2022 року за власним бажанням в останній день частини щорічної основної відпустки, продовженої згідно наказу від 02.02.2022 року №9-в.
Листом №12-06-2353 вих.-22 від 09.02.2022 року відповідач повторно повідомив позивачу вказану інформацію.
16.02.2022 року позивач звернулася до відповідача із заявою, в якій просила вважати відкликаною заяву від 27.12.2021 року в частині звільнення з займаної посади провідного спеціаліста відділу кадрової роботи та державної служби.
Листом №М-392/12-06-520/22 від 23.02.2022 року відповідач повідомив позивача, що заява про звільнення за власним бажанням від 27.12.2021 року надійшла 28.12.2021 року і двотижневий строк її відкликання завершився 11.01.2022 року. Таким чином, з огляду на завершення строків, протягом яких працівник може відкликати свою заяву про звільнення за власним бажанням ТУ ДБР у м.Львові змушене залишити без задоволення заяву від 16.02.2022 року про відкликання заяви про звільнення.
Наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №18-в від 08.04.2022 року позивачу продовжено щорічну основну відпустку, надану відповідно до наказу ТУ ДБР у м.Львові від 06.01.2022 року №2-в на 5 календарних днів з 26.02.2022 року по 02.03.2022 року у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю.
Як наслідок, наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Львові №27-ос від 08.04.2022 року змінено дату звільнення позивача, визначену наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові від 20.01.2022 року №3-ос (зі змінами) з 09.02.2022 року на 02.03.2022 року.
Листом №12-06-4844 вих.-22 від 08.04.2022 року відповідач повідомив позивача про зміну дату її звільнення за власним бажанням з 09.02.2022 року на 02.03.2022 року.
Тимчасова непрацездатність позивача підтверджується інформаційними довідками та електронними повідомленнями, які наявні в матеріалах справи.
Не погодившись із такими діями відповідача позивач звернувся до суду із даним позовом.
Змістом спірних правовідносин є наказ від 20.01.2022 року № 3-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » (з врахуванням внесених до нього змін згідно з наказом ТУ ДБР у м. Львові від 28.01.2022 року № 5-ос «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР у м. Львові від 20.01.2022 № 3ос «Про звільнення ОСОБА_1 », наказом ТУ ДБР у м. Львові від 02.02.2022 року № 9-ос «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР у м. Львові від 20.01.2022 № 3ос «Про звільнення ОСОБА_1 (зі змінами») та наказом ТУ ДБР у м. Львові від 08.04.2022 року №27-ос «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 »).
Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про державне бюро розслідувань» №5305 від 26.03.2021 року, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон №5305), державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.
Частиною першою ст.14 Закону №5305 передбачено, що до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (ч.2 ст.14 Закону №5305).
Законодавство, яким регулюються трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань, визначено частиною п'ятою ст.14 Закону №5305, а саме: цей Закон (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавство про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
Як передбачено частиною першою ст.3 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10.12.2015 року, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон №889-VIII), цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Пунктом 3 ч.1 ст.83 Закону №889-VIII передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.
Відповідно до ч.1 ст.86 Закону №889-VIII державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Закон №889-VIII не врегульовує порядку звільнення особи за власним бажанням з одночасною реалізацією його права на відпустку.
Такі правовідносини врегульовані законодавством про працю - Законом України «Про відпустки» №504/96-ВР від 15.11.1996 року, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон №504/96-ВР).
У відповідності до положень ч.1 ст.3 Закону №504/96-ВР за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
При цьому, згідно п.1 ч.2 ст.11 Закону №504/96-ВР щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
З урахуванням наведених норм дата звільнення позивача змінювалась наказами відповідача у зв'язку з продовженням відпустки через тимчасову непрацездатність.
Відтак, оскільки позивач реалізовувала своє право на звільнення за власним бажанням одночасно з реалізацією її права на відпустку, яка неодноразово продовжувалась у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, суд вважає, що відповідач діяв у відповідності до алгоритму поведінки визначеного чинним законодавством.
При цьому, судом не беруться до уваги посилання сторін на правові висновки Верховного Суду, оскільки у наведених ними судових рішеннях не надавалась правова оцінка звільнення особи за власним бажанням одночасно з реалізацією її права на відпустку.
Особливу увагу слід звернути на правові висновки Верховного Суду зроблені у постанові від 13.10.2020 року справа №803/959/17, які не можуть бути враховані у цій справі, оскільки стосуються звільнення особи за власним бажанням під час лікарняного, а не під час відпустки, що має місце у спірних правовідносинах.
З приводу аргументів позивача які стосуються реалізації права особи на відкликання заяви про звільнення за власним бажанням, то суд вважає за необхідне зазначити таке.
Хоч такі аргументи, на переконання суду, не стосуються предмету спору з урахуванням наведених мотивів, їх не можна залишити поза увагою.
Так, частиною 1 ст.86 Закону №889-VIII, визначено строк попередження при звільненні за власним бажанням - за 14 календарних днів до дня звільнення.
Згідно положень частини першої ст.38 Кодексу законів про працю України від №322-VIII від 10.12.1971 року, з наступними змінами та доповненнями (далі - КЗпП України), такий строк становить два тижні.
Як передбачено ч.2 ст.38 КЗпП України якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Окрім того, у відповідності до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 03.12.2020 року у справі №140/3179/19 Верховним Судом зроблено наступні висновки: «Отже, КЗпП України цією правовою нормою (ст.38 КЗпП України) надає працівникові безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження».
Системний аналіз наведених норм та правового висновку Верховного Суду дозволяє прийти до висновку, що законодавцем надається працівнику строк (14 днів) для формування остаточного волевиявлення щодо звільнення та перевірки такого волевиявлення роботодавцем.
Не подавши вказану заяву протягом зазначеного строку, позивач фактично погодилась із своїм звільненням.
Обставинами справи підтверджується, що на день написання заяви про звільнення та про надання відпустки позивач була обізнана з датою майбутнього звільнення 28.01.2022 року та до цього часу заяви про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням не подала.
Також підтверджується і те, що із заявою про відкликання заяви на звільнення вона звернулась 16.02.2022 року - поза межами строку можливості її волевиявлення визначеного законодавцем.
Крім того, спірний наказ про звільнення позивача прийнятий відповідачем 20.01.2022 року, до подання заяви про відкликання заяви на звільнення.
Підсумовуючи викладене можна прийти до висновку, що заява про відкликання заяви про звільнення подана поза допустимими визначеними законодавством строками та після волевиявлення роботодавця щодо звільнення, а тому не могла бути розглянута останнім.
Інший підхід щодо наповнення правового поняття строків відкликання заяви на звільнення за власним бажанням може призвести до зловживань з боку працівника (подання заяви пози межами будь яких строків) та як наслідок неможливості реалізації завдань та функцій установи, в якій той працює.
Підсумовуючи викладене, врахувавши те, що при реалізації права позивача на звільнення з одночасною реалізацією права на відпустку існують інші строки на на звільнення, та те, що заява на відкликання заяви про звільнення подана поза визначеними законодавцем строків, такий аргумент позивача не береться судом до уваги.
При цьому, посилання позивача на свою непрацездатність, що підтверджується долученими до матеріалів справи листками непрацездатності, а також на відкликання заяви від 27.12.2021 року, яке відбулось 16.02.2022 року, не беруться судом до уваги, оскільки, як уже згадувалось раніше, таким правом вона могла скористатись протягом двох тижнів (14 днів) від дня подання заяви про звільнення; непрацездатність позивача наступила майже через місяць після подання такої заяви.
Крім того, наказ про звільнення приймався не в період непрацездатності позивача.
При цьому, хоча дата майбутнього звільнення і була в проміжку непрацездатності позивача, вона неодноразово змінювалась, з урахуванням норм чинного законодавства про які зазначалось вище.
З огляду на викладене, судом не встановлено порушень при прийнятті наказу від 20.01.2022 року № 3-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » (з врахуванням внесених до нього змін згідно з наказом ТУ ДБР у м. Львові від 28.01.2022 року № 5-ос «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР у м. Львові від 20.01.2022 № 3ос «Про звільнення ОСОБА_1 », наказом ТУ ДБР у м. Львові від 02.02.2022 року № 9-ос «Про внесення змін до наказу ТУ ДБР у м. Львові від 20.01.2022 № 3ос «Про звільнення ОСОБА_1 (зі змінами») та наказом ТУ ДБР у м. Львові від 08.04.2022 року №27-ос «Про зміну дати звільнення ОСОБА_1 ») критеріїв правомірності, визначених ч.2 ст.2 КАС України, а тому у задоволенні позову слід відмовити повністю.
Щодо судових витрат, то відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, такі не належить стягувати зі сторін.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський оружний адміністративний суд, а у разі реєстрації офіційної електронної адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повне рішення складено 22 червня 2022 року.
Суддя В.Я.Мартинюк