Справа № 759/15549/19 Головуючий у суді І інстанції Ул'яновська О.В.
Провадження № 22-ц/824/248/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
20 червня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 1 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Страхова група «ТАС», ОСОБА_2 , третя особа - закрите акціонерне товариство «Транвіта», про стягнення страхового відшкодування та штрафних санкцій за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання,
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Страхова група «ТАС»(далі - ПрАТ «СГ «ТАС») про стягнення страхового відшкодування та штрафних санкцій за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.
На обґрунтування позову зазначено, що 21 серпня 2018 року о 10 год. 00 хв. у м. Києві на перетині вул. Королевської та пров. Фізкультури мала місце дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю транспортного засобу «Audi» р.н. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 , та транспортного засобу «Toyota» д.р.н. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2 , якого постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 9 жовтня 2018 року у справі № 752/17838/18 визнано винним у вчинені вказаної ДТП.Цивільно-правова відповідальність водія ОСОБА_2 була застрахована за полісом АК/9774100 в ПрАТ «СГ «ТАС», у зв'язку з чим 22 серпня 2018 року позивач звернувся до відповідача із письмовим повідомленням про настання ДТП та подав заяву від 1 листопада 2018 року про виплату страхового відшкодування з усіма необхідними документами, на що страховик надав лист-відповідь від 28 травня 2019 року з повідомленням про те, що він є лише користувачем пошкодженого автомобіля, а не його власником, тому для подальшого розгляду справи в страхову компанію необхідно подати заяву від власника транспортного засобу або особи, яка має право отримати страхове відшкодування, на підставі чого позивачу фактично було відмовлено у страховій виплаті.
Позивач вказував, що пошкоджений внаслідок ДТП транспортний засіб «Audi» р.н. НОМЕР_1 , належить на праві власності ТОВ «Tranvita», однак право володіння, користування та розпорядження цим автомобілем належить йому на підставі довіреності № 05.05.2018-1 від 5 травня 2018 року, а також надано право отримувати від страхових компаній на свій власний рахунок кошти (компенсацію) на ремонт автомобіля та передано оригінал свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу. Переклад зазначеної довіреності на українську мову здійснений присяжним перекладачем Володимиром Юзарео, що не потребує додаткової легалізації або нотаріального посвідчення відповідно до статті 13 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу на правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. В подальшому позивач звернувся до директора ТОВ «Tranvita» з повідомленням про необхідність нотаріального посвідчення доручення № 05.05.2018-1 на вимогу страховика для отримання відшкодування збитків, на підставі чого у зазначеному дорученні були додатково встановлені повноваження сторін та посвідчено нотаріусом Ганною Швирад Клозер у відповідності до законодавства країни вчинення правочину, а копію довіреності позивачем було надіслано страховику, втім після отримання другої довіреності рішення про фактичну відмову у виплаті страхового відшкодування страховиком переглянуто не було, що, на переконання позивача, є необгрунтованим, адже він на законних підставах володів пошкодженим автомобілем в розумінні чинного законодавства України, що є належною і достатньою підставою для відшкодування йому завданої майнової шкоди страховиком винної в ДТП особи.
Під час розгляду справи у порядку загального позовного провадження ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про збільшення позовних вимог та залучення співвідповідача, в якій зазначив, що відповідно до висновку експерта № СЕ-19-21/3403-АВ від 15 квітня 2021 року, складеного за результатом проведеної у справі судової автотоварознавчої експертизи, вартість відновлювального ремонту колісного транспортного засобу «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , 2002 року випуску, станом на момент ДТП 21 серпня 2018 року складає 41 213,19 грн, а вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу вказаного автомобіля становить 17 439,16 грн. Отже, різницю між невиплаченим ПрАТ «СГ «ТАС»страховим відшкодуванням та реальною сумою витрат необхідних для відновлення пошкодженого транспортного засобу в розмірі 23 774,03 грн зобов'язаний відшкодувати ОСОБА_2 як винуватець ДТП.
Посилаючись на те, що за його заявою страхова компанія протиправноне виплатила у встановлений законом строк встановлену суму страхованого відшкодування, а ОСОБА_2 не компенсував різницю між фактичним розміром завданої майнової шкоди і сумою такого відшкодування, ОСОБА_1 остаточно просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь 41 213,19 грн завданих збитків та стягнути з ПрАТ «СГ «ТАС» на його користь 5 801,85 грн пені, 2 366,47 грн інфляційних втрат та 1 224,07 грн трьох процентів річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, а також витрати по сплаті судового збору.
Ухвалами Святошинського районного суду м. Києва від 7 червня 2021 року за заявами сторін до участі у справі в якості третьої особи та співвідповідача залучено закрите акціонерне товариство «Транвіта» (далі - ЗАТ «Транвіта») та ОСОБА_2 відповідно.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 жовтня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що страхове відшкодування виплачуються законному володільцю транспортного засобу, а не його водію, тоді як згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію, власником автомобіля марки «Ауді А4», р.н. НОМЕР_1 , є UAB «Travinta» (Литовська республіка) і саме воно має право на отримання страхового відшкодування, а отже позивач не є потерпілим, оскільки не його майно було пошкоджено під час ДТП.Додана до позовної заяви довіреність від директора UAB «Travinta» на ім'я позивача та її переклад українською мовою, не завірені нотаріально відповідно до вимог Закону України «Про міжнародне приватне право» та Договору між Україною та Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, а в доданій позивачем до повторної заяви про виплату страхового відшкодування від 6 травня 2019 року тієї ж самої копії довіреності директора UAB «Tranvita» уже з'явилась копія відбитку гербової печатки нотаріуса Anna Swierad-Kleczek з міста Жешув, Республіка Польща. Крім того, вказана копія не містить дати посвідчення та посвідчувального напису нотаріусу, з якого було б зрозумілим що саме посвідчувалось, а також не містить реєстраційного номеру у відповідному реєстрі. З метою перевірки достовірності нотаріального посвідчення наданої довіреності до вказаного нотаріуса відповідачем було здійснено запит, на який отримана відповідь про те, що документ не було виготовлено в канцелярії нотаріуса, а також, що вона вже зверталась з приводу таких випадків до поліції Польщі. На стадії дослідження доказів представник позивача зазначила, що оригінал спірної довіреності знаходиться у довірителя і немає необхідності в її витребування в судовому порядку. Виходячи з того, що у позивача відсутні документи про наявність права володіння на момент ДТП пошкодженим автомобілем марки «Audi» р.н. НОМЕР_1 , цей транспортний засіб належить на праві власності UAB «Travinta» (Литовська республіка) та немає належним чином засвідчених документів, що підтверджують право на отримання страхового відшкодування, то позивач безпідставно вимагає стягнути на його користь матеріальну шкоду, завдану внаслідок ДТП, та безпідставно нараховує штрафні санкції. Більш того, по факту ДТП, яка сталась 21 серпня 2018 року, позивач звертався зі скаргою до Національної комісії, що здійснює регулювання у сфері ринків фінансових послуг України, якою не було виявлено порушень законодавства з боку ПрAT «СГ «TAC», а тому обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
В апеляційній скарзі позивач в особі свого представника - адвоката Жигальської Ю.Ю. просить вказане судове рішення скасувати з мотивів невідповідності висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції невірно застосував положення норм матеріального права, зокрема пункту 2.2 ПДР України, статті 1 ЗаконуУкраїни «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 398 ЦК України, а також пункту 6 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 4 від 1 березня 2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди завданої джерелом підвищеної небезпеки», припустився порушення норм процесуального права в частині оцінки доказів, що призвело до неправильного вирішення спору, та ухвалив оскаржуване рішення без врахування висновків Верховного Суду з правильного вирішення подібних спорів, викладених у постановах від 24 березня 2021 року у справі № 755/2656/19, від 3 квітня 2019 року у справі № 299/2811/16, від 6 червня 2018 року у справі № 597/1070/13, від 14 лютого 2018 року у справі № 463/2529/15 та постанові Верховного суду України від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1365цс17.Позивач, маючи на момент настання ДТП оригінал свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу та посвідчення водія відповідної категорії, вважається особою, яка володіє транспортним засобом на законних підставах, є володільцем речового права на чуже майно та має право на отримання страхового відшкодування внаслідок пошкодження автомобіля відповідно до закону. Для виплати страхового відшкодування страховику достатньо було лише цих двох документів, втім, незважаючи на безпідставність вимоги з надання додаткових документів на підтвердження законного права володіння автомобілем, позивачем дійсно була надана страховику і до суду довіреність № 05.05.2018-1 від 5 травня 2018 року директора UAB «Travinta», правомірність якої не була предметом заперечень відповідача і яка була безпідставно залишена судом першої інстанції без уваги.
У відзиві на апеляційну скаргупредставник ПрАТ «СГ «ТАС» за довіреністю - Кудрявський С.М. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Свої заперечення обгрунтував тим, що позивач неправомірно експлуатував автомобіль марки «Ауді А4», р.н. НОМЕР_1 , та не має права на отримання страхового відшкодування, оскільки цей транспортний засіб перебував в Україні з порушенням строку в режимі транзиту, на нього не видавався тимчасовий реєстраційний талон, довіреність не легалізована у встановленому законодавством порядку та відповідно до інформації з офіційного загальнодоступного ресурсу https://www.eregitra.lt. реєстрація автомобіля зупинена. Позивачем не надано документів про факт оплати проведеного ремонту, а отже згідно законодавства виплата проводиться власнику майна в розмірі вартості відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу з вирахуванням ПДВ. Виходячи з вищенаведеного, позивач безпідставно вимагає стягнути з відповідачів в солідарному порядку 41 213,19 грн майнової шкоди. При цьому позивач також вимагав стягнути з ПрAT «СГ «ТАС» пеню, інфляційні втрати та три проценти річних за період з 31 січня 2019 року по 3 червня 2021 року, проте в суді першої інстанції було подано клопотання про застосування спеціальних строків позовної давності, які встановлені в частині другій статті 258 ЦК України.
Відзиви на апеляційні скарги від інших учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходили.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону ухвалене у справі оскаржуване судове рішення не відповідає.
Судом встановлено, що на підставі доручення № 05.05.2018-1 від 5 травня 2018 року UAB «TRANVITA», рег. код 302849083, адреса: Вільнюс, вул. Архітекту 56-101 Литовської Республіки, в особі директора ОСОБА_3 довірило ОСОБА_1 управляти, користуватися і розпоряджатися на праві власності, що належить фірмі автомобілем «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , якою уповноважено останнього, зокрема, отримувати від страхових компаній на свій власний рахунок кошти (компенсацію) на ремонт автомобіля (а.с. 17 - 19, т. 1).
21 серпня 2018 року о 10 год. 00 хв. у м. Києві на перетині вул. Королевської та пров. Фізкультури сталася ДТП за участю транспортного засобу «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 , та транспортного засобу «Toyota Corolla» д.р.н. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2 , в результаті якої автомобілі отримали механічні пошкодження з матеріальними збитками (а.с. 20-22, т. 1).
Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 9 жовтня 2018 року у справі № 752/17838/18 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, у зв'язку із порушенням Правил дорожнього руху та притягнутий до адміністративної відповідальностіy вигляді штрафу (а.с. 25, т. 1).
На момент настання ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 як водія автомобіля марки «Toyota Corolla» д.р.н. НОМЕР_2 , була застрахована в ПрAT «СГ «ТАС» за договором (полісом) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АК9774100 від 6 грудня 2017 року(а.с. 26, т. 1).
22 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до ПрAT «СГ «ТАС» із письмовим повідомленням про ДТП, яка мала місце 21 серпня 2018 року (а.с. 27, т. 1).
15 листопада 2018 року позивач подав до страхової компанії заяву про виплату страхового відшкодування, погоджуючись з тим, що розмір такого відшкодування складає 11 695,00 грн з вирахуванням франшизи, якщо така передбачена умовами договору, та не наполягав на проведені експертної оцінки пошкодженого майна (а.с. 28, т. 1).
На повторно подану заяву позивача про виплату страхового відшкодування від 6 травня 2019 року страховик листом від 28 травня 2019 року повідомив, що останнім не надано належним чином засвідчений документ, який би давав йому право на отримання страхового відшкодування, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для прийняття рішення щодо виплати страхового відшкодування згідно статей 35.2, 36.2 ЗаконуУкраїни «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (а.с. 29, т. 1).
Відповідно до висновку експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19-21/3403-АВ від 15 квітня 2021 року, складеного за результатом проведеної у справі судової автотоварознавчої експертизи, яка призначена ухвалою суду від 19 січня 2021 року, вартість відновлювального ремонту колісного транспортного засобу «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , 2002 року випуску, станом на момент ДТП, а саме 21 серпня 2018 року складає 41 213,19 грн, а вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу вказаного автомобіля (розмір матеріального збитку) становить 17 439,16 грн (а.с. 162-163, 177-193, т. 1).
За загальним правилом, визначеним у статтях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Отже, зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
За таких обставин, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
За змістом вказаної норми, за загальним правилом: по-перше, в повному обсязі; по-друге, особою, яка безпосередньо її завдала, шкода підлягає відшкодуванню.
Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).
Проте із вказаних правил є винятки, передбачені законом. Одним з таких винятків є страхування особою цивільно-правової відповідальності.
Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України «Про страхування»).
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).
Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України).
Питання страхування відповідальності власників транспортних засобів регулюється не тільки національним законодавством, а й міжнародними нормами, і Україна як держава, яка прагне вступу в Європейський союз, в Угоді про асоціацію України з ЄС зобов'язалась здійснити заходи до підвищення гарантій забезпечення прав потерпілих від ДТП відповідно до Директиви 2009/103/ЄС щодо страхування цивільної відповідальності по відношенню до використання автотранспортних засобів та забезпечення виконання зобов'язань щодо страхування такої відповідальності.
Види обов'язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України «Про страхування». До них пункт 9 частини першої вказаної статті відносить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Відносини страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регламентує, зокрема, ЗаконУкраїни «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV).
Згідно зі статтею 999 ЦК України до відносин, що випливають із обов'язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
Саме на забезпечення таких зобов'язань було ухвалено Закон № 1961-IV, яким визначено як засади, так і процедури отримання потерпілими особами за наслідками ДТП, відшкодування заподіяної шкоди.
Згідно з статтею 3 Закону №1961-IV обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників.
Відповідно до статті 5 вказаного Закону об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих унаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.
Відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що згідно із Законом № 1961-IV у страховика (страховика) не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961 IV). Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц та від 3 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2021 року у справі №147/66/17).
Таким чином Велика Палата Верховного Суду послідовно наголошувала, що основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик та саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми.
Водночас в Законі наголошено, що обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників. Тобто Закон спрямований насамперед на захист прав осіб потерпілих внаслідок ДТП, при цьому також забезпечує майнові інтереси винної особи, які полягають у відшкодуванні спричиненої шкоди не нею, а страховиком (страховою компанією) за певні страхові внески (стаття 3 Закону № 1961-IV).
Тобто положення цього Закону спрямовані як на захист прав потерпілої особи на відшкодування шкоди, так і на те, що винна особа має право розраховувати на відшкодування спричиненої нею шкоди страхувальником, у якого застрахована її відповідальність, а тому, розглядаючи такі спори, судам слід уважно дотримуватись балансу інтересів як потерпілої особи, так і особи, яка застрахувала свою відповідальність та переклала тягар відшкодування шкоди на страховика.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 988 ЦК України страховик зобов'язаний у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором.
У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди.
Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього.
У разі настання страхового випадку страховик (страхова компанія) у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону № 1961 IV).
Одночасно за положеннями статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Вказана норма у главі 82 ЦК України визначає особливості розподілу повної відповідальності (стаття 1166 ЦК України) між особою, яка заподіяла шкоду та її страховиком. Стаття 1194 ЦК України, встановивши межі відповідальності особи, яка заподіяла шкоду та застрахувала свою цивільну відповідальність у розмірі, що перевищує страхове відшкодування, тим самим покладає решту відповідальності на страховика.
З огляду на вказане, стаття 1194 ЦК України застосовується до будь-яких правовідносин, в яких бере участь особа, яка заподіяла шкоду та застрахувала свою цивільну відповідальність.
Колегія суддів звертає увагу на те, що як право потерпілого на відшкодування заподіяної шкоди так і кореспондуючий обов'язок страховика (страхової компанії) здійснити його відшкодування виникає на підставі настання страхового випадку - ДТП.
При цьому зазначений закон встановлює як підстави відшкодування шкоди і відмови страховика у такому відшкодуванні, так і процедури, за якими така шкода відшкодовується.
Виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов'язки, пов'язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов'язок виплатити відповідне відшкодування за Законом № 1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом №1961-IV випадках - МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом №1961-IVне має обов'язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов'язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов'язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ).
Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
За змістом частини другої статті 1187 ЦК України володільцем джерела підвищеної небезпеки є юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших правових підстав (договору оренди, довіреності тощо).
Пунктом 2.2. Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (в редакції, чинній на час вчинення ДТП) передбачено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.
Якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі статті 396 ЦК України. Таким чином, спричинення шкоди користувачу майна випливає з факту його користування цим майном на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху (див. висновок Верховного Суду України в постанові від 3 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14).
З огляду на наведене вище колегія суддів вважає, що лише у випадку коли позивач правомірно керував транспортним засобом йому належить право на відшкодування майнової шкоди, заподіяної цьому майну за рахунок страховика (страхової компанії) та/або винної в ДТП особи.
Тобто, лише встановлений факт правомірності володіння особою транспортним засобом є належною і достатньою підставою для неї, щоб звернутися за захистом права щодо відшкодування шкоди, заподіяної вказаному майну.
Аналогічного висновку дійшли Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 7 листопада 2018 року у справі № 200/21325/15-ц, від 3 квітня 2019 року у справі №299/2811/16-ц, від 17 жовтня 2019 року у справі № 300/193/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 607/3007/16-ц, Верховний Суд України у постанові від 3 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14, і така практика є сталою.
Як свідчать матеріали справи, ЗАТ «Транвіта» є власником автомобіля марки «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію Європейського співтовариства НОМЕР_3 , виданим Державним підприємством «Регітра» Литовської Республіки (а.с. 14-16 т. 1).
Дорученням № 05.05.2018-1 від 5 травня 2018 року, складеним у простій письмовій формі, ЗАТ «Транвіта» в особі директора ОСОБА_3уповноважило позивача управляти, користуватися і розпоряджатися на праві власності, що належить фірмі автомобілем «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , в тому чсилі отримувати від страхових компаній на свій власний рахунок кошти (компенсацію) на ремонт автомобіля (а.с. 17, 18 т. 1).
Оцінюючи надану позивачем довіреність щодо можливості отримання ним страхового відшкодування та компенсації різниці між фактичним розміром завданої майнової шкоди і сумою такого відшкодування, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до положень статті 35 Закону № 1961-IV для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) заяву про страхове відшкодування, до якої додаються, зокрема: б) документ, що посвідчує право заявника на отримання страхового відшкодування (довіреність, договір оренди, свідоцтво про право на спадщину), у разі якщо заявник не є потерпілим або його законним представником; г) документ, що підтверджує право власності на пошкоджене майно на день скоєння дорожньо-транспортної пригоди, - у разі вимоги заявника про відшкодування шкоди, заподіяної майну. Документи, зазначені у підпунктах «а» -«ґ» цього пункту, надаються для огляду та зняття копії або в копіях, засвідчених заявником. Страховик та МТСБУ мають право вимагати для огляду оригінали зазначених документів. Решта документів надаються в оригіналі або належним чином оформленій копії. Належно оформленою копією документа є копія, посвідчена органом, установою чи організацією, що його видала, або нотаріально посвідчена або посвідчена особою, якій подається заява про страхове відшкодування.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 надав страховику і суду першої інстанції доручення, перекладене на українську мову, яке видане у м. Вільнюс Литовської Республіки власником транспортного засобу «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , - ЗАТ «Транвіта» (UAB «Travinta»), підписане директором ОСОБА_3 та скріплене печаткою.
Разом з тим, належної процедури легалізації у Литовській Республіці вказана довіреність не пройшла і доказів зворотнього суду надано не було.
Відповідно до статті 34 Закону України «Про міжнародне приватне право» порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.
Згідно статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
У відповідності до статті 2 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, вчиненої в Гаазі 5 жовтня 1961 року (набула чинності для України 22 грудня 2003 року на підставі Закону від 10 січня 2002 року № 2933-III «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів»), (далі - Гаазька Конвенція 1961 року) кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документів, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ.
Відповідно до статті 3 Гаазької конвенції 1961 року єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.
За статтею 4 Гаазької конвенції 1961 року передбачений в частині першій статті 3 апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції. Однак апостиль може бути складений офіційною мовою органу, що його видає. Типові пункти в апостилі можуть бути викладені також другою мовою. Заголовок «Apostille» (Convention de la Haye du 5 octobre 1961)» повинен бути викладений французькою мовою.
Згідно із статтею 5 Гаазької конвенції 1961 року апостиль проставляється на вимогу особи, яка підписала документ, або будь-якого пред'явника документа. Заповнений належним чином апостиль засвідчує справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичність відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ. Підпис, відбиток печатки або штампа на апостилі не потребують ніякого засвідчення.
Статтею 6 Гаазької конвенції 1961 року визначено, що кожна Договірна держава призначає, зазначаючи їхні офіційні функції, ті органи, яким надаються повноваження на проставлення апостиля, згаданого в частині першій статті 3.
У статті 13 Договору між Україною і Литовською республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 липня 1993 року, що ратифікований Україною постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3737-ХІІ, передбачено умови, за якими відсутня необхідність легалізації деяких видів довіреностей.
Однак, колегія суддів вважає, що до наданої позивачем довіреності ця норма застосована бути не може, оскільки не потребують легалізації лише документи, які складені або засвідчені судом або офіційною особою (перекладачем, експертом і т.ін.) в межах їх компетенції, що на спірні правовідносини не поширюється.
У даному випадку довіреність, що була надана позивачем страховику для долучення до страхової справи складена не судом і не офіційною особою в межах їх компетенції, а директором ЗАТ «Транвіта» (UAB «Travinta»). Тому правосуб'єктність юридичної особи - ЗАТ «Транвіта» за законом Литовської Республіки та повноваження директора цього товариства на представництво UAB «Travinta» та видачу зазначеної довіреності потребували відповідного офіційного підтвердження.
Оскільки за принципом рacta nonobligantnisi gentes inte quas inita (договори не зобов'язують нікого, крім осіб, які в них беруть участь), тому домовленістю між двома сторонами не може бути збільшено обсяг відповідальності третьої особи, не сторони такого договору.
Судом першої інстанції також встановлено, що страховиком було направлено позивачу лист про неможливість виплати страхового відшкодування через відсутність необхідних документів, а саме довіреності директора UAB «Travinta» на ім'я ОСОБА_1 та її переклад українською мовою, які завірені нотаріально.
6 травня 2019 року ПрAT «СГ «ТАС» зареєстровано повторно подану позивачем заяву про страхове відшкодування, до якої було додано ту ж саму копію довіреності від директора UAB «Tranvita» на ім'я ОСОБА_1 , тільки тепер на ній з'явилась копія відбитку гербової печатки нотаріуса Anna Swierad-Kleczek з міста Жешув, Республіка Польща (а.с. 19, т. 1).
Крім того, вказана копія не містить дати посвідчення та посвідчувального напису нотаріусу, який давав підстави встановити, що саме посвідчувалось, а також не містить реєстраційного номеру у відповідному реєстрі.
З метою перевірки достовірності нотаріального посвідчення наданої довіреності до вказаного нотаріуса відповідачем було здійснено запит на електронну пошту: ІНФОРМАЦІЯ_1 та поставлені питання: Чи була ця довіреність посвідчена нотаріусом? Чи було нотаріусом перевірені повноваження директора UAB «Tranvita» ОСОБА_3? У відповідь на запит нотаріусом було вказано, що документ не було виготовлено в її канцелярії, а також що вона вже зверталась з приводу таких випадків до поліції Польщі (а.с. 116, 122, т. 1).
При цьому на стадії дослідження доказів в суді першої інстанції представник позивача зазначила, що оригінал спірної довіреності знаходиться у довірителя і немає необхідності в її витребувані в судовому порядку.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Ураховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами як на підставу своїх вимог і заперечень, дійсних обставин справи та правильно розтлумачених норм матеріального права, зробив законний і обгрунтований висновок щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не надано документу, що посвідчує його право на отримання страхового відшкодування та компенсації різниці між фактичним розміром завданої майнової шкоди і сумою такого відшкодування, зокрема, довіреності, яка би мала усі ознаки дійсного на території України документу.
Згідно із пунктами 1.5, 1.6 статті 1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» наземні транспортні засоби - це пристрої, призначені для перевезення людей та/або вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів, які підлягають державній реєстрації та обліку у територіальних органах Міністерства внутрішніх справ України та/або допущені до дорожнього руху, а також ввезені на митну територію України для тимчасового користування, зареєстровані в інших країнах. Власники транспортних засобів - юридичні та фізичні особи, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах.
Таким чином, відповідно до зазначених положень Закону № 1961-IV можливість його застосування до спірних правовідносин залежить від встановлення певних обставин, а саме, чи правомірно експлуатувався спірний транспортний засіб та, зокрема, чи допущений він до дорожнього руху.
Згідно із листом-відповіддю Державної митної служби України від 20 серпня 2021 року останнє переміщення через державний кордон України автомобіля марки «Audi А4» р.н. НОМЕР_1 , відбулось 7 травня 2018 року у напрямку - «В'їзд в Україну» у режимі - «Транзит» для особистого користування під керуванням громадянина ОСОБА_1 , а митне оформлення автомобіля здійснено за митною декларацією від 15 липня 2021 року особою, яка не керувала ним при зазначеній у запиті відповідача ДТП (а.с. 26, т. 2).
Згідно з інформацією із сайту https://www.eregitra.lt/ Державного підприємства «Регітра» Литовської Республікивід 11 лютого 2020 року реєстрація автомобіля марки «Audi A4» р.н. НОМЕР_4 , призупинена, участь у громадському обігу заборонена (а.с. 115, 124, т. 1, а.с. 4, т. 2).
За правилом частин першої-третьої, одинадцятої статті 34 Закону України «Про дорожній рух» державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов'язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, а також відсутності будь-яких обтяжень, у тому числі за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків. Державний облік зареєстрованих транспортних засобів включає в себе процес реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про зареєстровані транспортні засоби та їх власників. Державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортні засоби усіх типів: автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, що використовуються на автомобільних дорогах державного значення. Власники транспортних засобів та особи, які використовують їх на законних підставах, зобов'язані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після придбання, митного оформлення, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів.
Згідно із частинами п'ятою, восьмою статті 380 Митного кодексу України тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно громадянами, які ввезли зазначені транспортні засоби в Україну, для їхніх особистих потреб. Транспортні засоби особистого користування, тимчасово ввезені на митну територію України громадянами більш як на 30 діб, підлягають державній реєстрації. Порядок державної реєстрації транспортних засобів особистого користування, тимчасово ввезених на митну територію України громадянами, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
В пункті 31 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 pоку № 1388, встановлено, що на транспортні засоби особистого користування, тимчасово ввезені на митну територію України більш як на 30 діб, видаються тимчасові реєстраційні талони із зазначенням строку тимчасового ввезення, встановленого органом доходів і зборів відповідно до митного законодавства, про що зазначається в документах про митне оформлення таких засобів.
Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про дорожній рух» забороняється експлуатація незареєстрованих (неперереєстрованих) транспортних засобів, ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах, знищені чи підроблені, без номерного знака або з номерним знаком, що не належить цьому засобу чи не відповідає вимогам стандартів, або з номерними знаками, які закріплені у не встановлених для цього місцях, закриті іншими предметами чи забруднені, що не дозволяє чітко визначити символи номерного знака з відстані 20 метрів, перевернуті чи не освітлені, а також транспортних засобів, що підлягають обов'язковому технічному контролю, але не пройшли його, та у випадках, передбачених законодавством, без чинного на території України поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката «Зелена картка»).
Отже, системний аналіз наведених правових норм Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та Закону України «Про дорожній рух» дозволяє зробити висновок, що положення Закону № 1961-IVне поширюють свою дію на незареєстрований транспортний засіб, оскільки його експлуатація забороняється і він не допущений до дорожнього руху.
Наведене узгоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 6 травня 2020 року у справі № 742/554/19.
Водночас статтею 31 Договору між Україною і Литовською республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 липня 1993 року, визначено, що право власності на нерухоме майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Право власності на транспортні засоби, які підлягають внесенню в державні реєстри, визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган, що реєстрував транспортний засіб.
Виникнення та припинення права власності або іншого речового права на майно визначається законодавством Сторони, на території якої майно знаходилось в момент, коли мали місце дія або інші обставини, що стали підставою виникнення чи припинення такого права. Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом угоди, визначається законодавством місця здійснення угоди, якщо інше не передбачено угодою сторін.
Як встановлено судом першої інстанції та не спростовано позивачем, реєстрація автомобіля марки «Audi A4» р.н. НОМЕР_4 , у Литовській Республіці булапризупинена, участь у громадському обігу заборонена, цей автомобіль також не був належним чином зареєстрований на території України, отже, на відповідачів не може бути покладено обов'язок з відшкодування шкоди, завданої цьому транспортному засобу, який неправомірно використовувався та недопущений до дорожнього руху на як на території Литовської Республіки так і на території України, а тому висновок суду першої інстанції про відмову у позові ОСОБА_1 до ПрАТ «СГ «ТАС», ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, майнових збитків і нарахованих штрафних санкцій колегія суддів визнає обґрунтованим.
Аргументи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції невірно застосував положення пункту 2.2 ПДР України, статті 1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 398 ЦК України та припустився порушення норм процесуального права в частині оцінки доказів не знайшли свого підтвердження та є безпідставним, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду по суті спору.
Посилання представника позивача - адвоката Жигальської Ю.Ю. про ухвалення місцевим судом оскаржуваного судового рішення без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24 березня 2021 року у справі № 755/2656/19, від 3 квітня 2019 року у справі № 299/2811/16, від 6 червня 2018 року у справі № 597/1070/13, від 14 лютого 2018 року у справі № 463/2529/15 та у постанові Верховного суду України від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1365цс17, колегія суддів відхиляє, оскільки правовідносини у даній справі та в справах, які переглядалися судами касаційної інстанції, не є подібними.
За змістом ЦПК України, в тому числі частини четвертої статті 263 ЦПК України, Верховний Суд висловлює правові висновки у певних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в певних суспільних правовідносинах.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду у кожній конкретній справі.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Враховуючи наведене, правові висновки Верховного Суду не носять універсального характеру для всіх без виключення справ, а за умови відмінності фактично установлених обставин у справі, яка переглядається апеляційним судом зі справами, в яких були ухваленні рішення судами касаційної інстанції, зокрема правового статусу пошкодженого транспортного засобу та його володільця (водія) як потерпілої особи, колегія суддів не вбачає обґрунтованих підстав для їх врахування під час вирішення даного спору.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги представника позивача.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 1 жовтня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: Н.В. Ігнатченко
М.В. Мережко
С.І. Савченко