Провадження № 22-ц/803/4319/22 Справа № 174/17/22 Суддя у 1-й інстанції - Ілюшик І.А. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.
21 червня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні, без повідомлення учасників справи, в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 14 березня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Об'єднана гірничо-хімічна компанія» в особі філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства «Об'єднана гірничо-хімічна компанія» в особі філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, мотивувавши його тим, що він є працівником філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» акціонерного товариства «Об'єднана гірничо-хімічна компанія» (далі - філія «Вільногірський ГМК» АТ «ОГХК»). Відповідачем було видано наказ від 09 грудня 2021 року №1023/к/тр «Про відсторонення від роботи працівників збагачувального виробництва» з посиланням на відсутність у позивача щеплень проти COVID-19, яким його відсторонено від роботи без збереження заробітної плати. Вважає, що такі дії відповідача є незаконними, порушують його право на працю, тому просить суд визнати незаконним та скасувати наказ №1023/к/тр від 09 грудня 2021 року про відсторонення від роботи та стягнути з відповідача на власну користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним відстороненням з 09 грудня 2021 року по день ухвалення рішення по справі.
Рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 14 березня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить вказане рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що спірний наказ про відсторонення його від роботи було прийнято на підставі повідомлення №37 від 29 грудня 2021 року "Про обов'язкове профілактичне щеплення проти Covid-19", яким йому було запропоновано надати документи, що підтверджують вакцинацію проти гострої респіраторної хвороби про профілактичне щеплення чи довідку форми №028-1 щодо наявності протипоказань проти вакцинації, з яким він був ознайомлений та яке отримав тільки 05 січня 2022 року, отже наказ про відсторонення від роботи був прийнятий раніше ніж ним було отримано повідомлення. Відповідачем не надано доказів отримання підтвердження його відмови від обов'язкового профілактичного щеплення. Вказує, що враховуючи в оспорюваному наказі посилання, як на підставу його винесення, подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення його від роботи, даний наказ є безпідставним. Вказує, що підстави для відсторонення працівника від роботи хоча і не є вичерпними, в той же час повинні встановлюватися актами законодавства України, в той час як наказ Міністерства охорони здоров'я України №2153 не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVІD-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням. Згідно резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи від 27 січня 2021 року №23661 (2021) щеплення проти COVІD-19 не є обов'язковим. Наказом від 03 березня 2022 року №212/к/тр. його було допущено до роботи з 3 березня 2022 року.
Відповідач АТ «Об'єднана гірничо-хімічна компанія» в особі філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» правом на надання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не скористався.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, що виникають з трудових відносин.
Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що даний спір виник з трудових правовідносин, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення та виклику сторін.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи, виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено та це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 працює помічником майстра на філії «Вільногірський ГМК» АТ « ОГХК» (а.с.7- 9 ).
Наказом №1023/к/тр від 09 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи працівників збагачувального виробництва» ОСОБА_1 було відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати та згідно із листом ознайомлення з наказом ОСОБА_1 ознайомлений з ним 10 грудня 2021 року (а.с.12-13).
29 грудня 2021 року ОСОБА_1 повідомлено, що АТ «Об'єднана гірничо-хімічна компанія» в особі філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» належить до кола підприємств стратегічного значення, у зв'язку з чим працівники філії мають пройти обов'язкове щеплення, про що підлягає наданню сертифікат про отримання повного курсу вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 або сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 однією дозою дводозної вакцини (жовтий сертифікат) або однією дозою однодозної вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелений сертифікат), які включені ВООЗ до переліку дозволених до використання в надзвичайних ситуаціях. Повідомлено, що працівник має право надати довідку форми №028-1/о "Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (а.с.14).
На підставі зупинення наказу МОЗ "Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року №2153" від 25 лютого 2022 року №830, позивача ОСОБА_1 було допущено до роботи з 03 березня 2022 року (а.с.54).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням та п.19 постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 пунктом 41-6, відповідно до якого, зокрема, на керівників установ покладено обов'язок забезпечити контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена вказаним Переліком, почали діяти з 08 листопада 2021 року і саме з цього дня позивача, як особу, яка працює на філії «Вільногірський ГМК» АТ «ОГХК», віднесено до категорії працівників, які підлягають обов'язковому профілактичному щепленню (за відсутності встановлених законом протипоказань) на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, та у нього виник обов'язок вакцинуватися від COVID-19 або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я. Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність порушення права позивача на працю, визначеного ст.43 Конституції України, оскільки за ним зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров'я і безпеки людини. При цьому, суд першої інстанції роз'яснив позивачу, що після усунення причин, що зумовило його відсторонення від роботи, останній може відразу стати до роботи.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до п.а,б ст.10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» встановлено обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, зокрема, піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
Стаття 46 КЗпП України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
Згідно ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов'язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.
Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік №2153). Відповідно до цього Переліку обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 4) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 5) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 6) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 7) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року №83.
Цим наказом передбачається, що щеплення є обов'язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку №2153 медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №595, зареєстрованого в МЮ України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу МОЗ від 11 жовтня 2019 року №2070).
Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ України №2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.
Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов'язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п.4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28 грудня 1992 року №731).
Таким чином, якщо ставити питання обов'язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказ МОЗ № 2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.
Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтермінування через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.
В матеріалах справи відсутні докази про те, що ОСОБА_1 має такий стан здоров'я, що є перешкодою для вакцинування.
Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2» (згідно постанови Кабінету Міністрів Українм №1096 від 20 жовтня 2021 року) керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити:
- контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; а також
- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Відповідач видавши оспорюваний наказ застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідно до вимог п.41-6 постанови КМУ № 1236 (в оновленій редакції).
Колегія суддів зауважує, що бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у законодавстві України відсутня норма, яка дозволяє примусову вакцинацію. Навіть за умови визнання щеплення обов'язковим, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому в разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати. Тому особа має право вибору: вакцинуватися і продовжувати працювати або ж утриматися від вакцинації й бути відстороненим від роботи.
У рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява № 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов'язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров'я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.
Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».
Досліджуючи питання наявності закону, ЄСПЛ в ухваленому 08 квітня 2021 рішенні (п.266) у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява №47621/13), яке суд першої інстанції вірно також застосував до цих правовідносинах, наголосив таке:
«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, §167, 15листопада 2016 р., з додатковим посиланням).»
ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов'язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.
В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов'язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):
«Що стосується мети, яку переслідує обов'язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров'я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров'я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».
А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов'язкової вакцинації суд наводить такі доводи (п. 285):
«… Хоча система обов'язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров'я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.
В контексті охорони здоров'я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров'я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов'язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов'язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».
З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов'язкову вакцинацію має вагомі причини.
Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов'язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров'я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.
Стосовно порушення прав на працю, про що зазначає позивач, який відмовився від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке (п. 306):
«Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком його рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов'язку, метою якого є захист здоров'я».
У постанові від 17 квітня 2019 року у справі №682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об'єктивні підстави, тобто є виправданим.
Втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову і в частині стягнення заробітної, оскільки відсторонення від роботи є своєрідне призупинення трудових правовідносин, у зв'язку з чим на період відсторонення робоче місце за працівником зберігається в той же час нарахування заробітної плати не передбачається, отже відсутні підстави і для стягнення у зв'язку з цим на користь позивача заробітної плати за час відсторонення від роботи.
Доводи апелянта про те, що щеплення проти COVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов'язкових щеплень визначених Законом і не може бути підставою для відсторонення від роботи особи в разі відмови від участі в такому не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 затверджено Перелік №2153, відповідно до якого обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники, зокрема, закладів дошкільної освіти незалежно від типу та форми власності.
З вищенаведених підстав також є неспроможними доводи апелянта про те, що втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується не на законі, а на незаконному підзаконному акті.
Посилання апелянта на те, що відсторонення працівників відбувається тільки у порядку встановленому законом, а не підзаконним актом, чи наказом керівника міністерства, підприємства чи організації тощо, не впливають на правильність висновку суду першої інстанції. При цьому судом встановлено, що таке відсторонення позивача здійснено відповідно до вимог ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.46 КЗпП України.
Крім того, колегія суддів вважає неспроможним довід апеляційної скарги, що спірний наказ про відсторонення його від роботи було прийнято на підставі повідомлення №37 від 29 грудня 2021 року "Про обов'язкове профілактичне щеплення проти Covid-19", яким йому було запропоновано надати документи, що підтверджують вакцинацію проти гострої респіраторної хвороби про профілактичне щеплення чи довідку форми №028-1 щодо наявності протипоказань проти вакцинації, з яким він був ознайомлений та яке отримав тільки 05 січня 2022 року, отже наказ про відсторонення від роботи був прийнятий раніше ніж ним було отримано повідомлення, зважаючи на те, що наказ про відсторонення позивача від посади приймався не на підставі повідомлення, а на підставі встановлених вимог законодавства.
Саме по собі повідомлення роботодавця носить рекомендаційний характер та виконує функцію інформування працівника про підстави та порядок такого щеплення, наслідки відмови у здійсненні вакцинації.
Інші доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст.374,375,382-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 14 березня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 21 червня 2022 року.
Головуючий: Демченко Е.Л.
Судді: Куценко Т.Р.
Макаров М.О.