09 червня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/10777/21 пров. № А/857/2576/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Запотічного І.І.,
суддів: Бруновської Н.В., Довгої О.І.,
при секретарі судового засідання: Омеляновської Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Сокальської районної ради Львівської області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2021 року (суддя Кравців О.Р., ухвалене в м.Львові, повний текст складено 06.12.2021) у справі № 380/10777/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Сокальської районної ради Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Червоноградська районна рада Львівської області про визнання протиправною бездіяльність, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
05.07.2021р. ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до Сокальської районної ради Львівської області з вимогами (з урахуванням уточненого розрахунку) та просила :
- визнати протиправною бездіяльність Сокальської районної ради Львівської області, щодо не проведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку в день звільнення;
- стягнути з Сокальської районної ради Львівської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 12807,55 грн.
В обгрунтування позову зазначила, що остаточний розрахунок при звільненні здійснений з позивачем лише 07.05.2021, тоді як звільнена ОСОБА_1 15.03.2021, а тому зазначені обставини, на переконання позивача дають їй право на відшкодування коштів.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 01.12.2021 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Сокальської районної ради Львівської області, в частині нездійснення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку в день звільнення.
Стягнуто з Сокальської районної ради Львівської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 7222 (сім тисяч двісті двадцять дві) грн. 32 коп..
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, його оскаржив відповідач Сокальська районна рада Львівської області подавши апеляційну скаргу до Восьмого апеляційного адміністративного суду, та з викладених у ній підстав, з покликанням на неповне зясування обставин справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесульного права, просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та залишити позовну заяву без розгляду.
В обгрунтування апеляційної скарги апелянт вказує, що судом першої інстанції необгрунтовано поновлено позивачу строк звернення до суду, оскільки не надано правової оцінки твердженням позивача щодо поважності обставин, які унеможливлювали або ускладнювали звернення позивача за захистом своїх прав у цій справі у визначений законодавством строк. Також апелянт зазначає, що судом першої інстанції не надано правової оцінки доводам Сокальської районної ради, які свідчать про відсутність вини роботодавця в невчасному проведенні розрахунку з ОСОБА_1 .. Судом не враховано, що в найкоротші терміни після створення фінансового управління Червоноградської районної державної адміністрації, позивачу були виплачені всі належні суми, та на час написання заяви про звільнення позивачу було відомо про відсутність фінансового органу Червоноградської РДА, що унеможливлювало виплату належних позивачу коштів в день звільнення. Також апелянт зазначає, що оскільки в законодавстві відсутня спеціальна норма, яка б регулювала порядок обчислення середньої заробітньої плати для вище вказаних відносин, то застосуванню підлягає норма визначена в п.8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою КМУ від 08.02.1995р. № 100.
В судовому засіданні представник позивача заперечив проти апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним та обгрунтованим та просить залишити його без змін.
Апелянт (відповідач) та третя особа будучи повідомленими про час та місце розгляду справи, явки уповноважених представників в судове засідання не забезпечили, що відповідно до ч.2 ст.313 КАС України не перешкоджає розгляду справи без їхньої участі.
Протокольною ухвалою суду від 12.05.2022 року продовжено строк розгляду справи на 15 днів.
Заслухавши суддю-доповідача та представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції позивач ОСОБА_1 01.03.2001 прийнята на роботу у Сокальську районну раду на посаду бухгалтера відділу управління комунальним майном (спеціаліст І категорії) згідно з розпорядженням №2-к від 19.02.2001.
15.03.2021 ОСОБА_1 звільнена із займаної посади у зв'язку з реорганізацією Сокальської районної ради Львівської області шляхом злиття у Червоноградську районну раду Львівської області згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України /арк. спр. 7, 8/.
Судом встановлено, що остаточний розрахунок при звільнені здійснено з позивачем 07.05.2021 згідно з платіжним дорученням №14 у сумі 46623,27 грн.
Позивач вважаючи, що має право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернулася до суду з даним позовом.
Перевіряючи обгрунтованість та законність оскаржуваного судового рішення колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, оскільки належні виплати не здійснено з позивачем в день її звільнення 15.03.2021, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з ОСОБА_1 повного розрахунку.
Враховуючи положення ст. 117 КЗпП України ОСОБА_1 має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) зауважено, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) вказано, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні Європейський суд з прав людини від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України", а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 провадження №21-1765а15).
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі №21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.
За змістом рішення у справі "Меньшакова проти України", позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Проте доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15.06.1999 та 26.11.2003 щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08.07.1997 та 25.05.1998, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Поряд з цим, у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні "Меньшакова проти України" вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Також у пункті 58 рішення Європейський суд з прав людини вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява №26083/94, п. 54).
Тому за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення ст. 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів ст. 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження №21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15.
Разом з тим, ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Зокрема, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Доводи апелянта на нездійснення повного розрахунку при звільненні у зв'язку з реорганізаційними процедурами є безпідставними, оскільки обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на здійснення вчасного та повного розрахунку при звільненні, що є предметом спору у цій справі.
З врахуванням наведеного колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_1 у зв'язку із звільненням (15.06.2021) шляхом виплати належного їй грошового забезпечення 07.05.2021, то стягненню з відповідача підлягає середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 16.06.2021 по 07.05.2021.
Згідно п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" №100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п. 5 Порядку №100).
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
При обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема, б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) (п. 4 Порядку).
Як вірно встановлено судом першої інстанції, розмір місячного грошового забезпечення позивача становив у січні та лютому 2021 року по 6750,00 грн. без утримання податків та зборів.
Судом встановлено, що позивач просила здійснити розрахунок її середнього грошового забезпечення виходячи із середньоденної заробітної плати визначеної у записці-розрахунку про надання відпустки (звільнення) вих. №25/04-20 від 04.06.2021 у сумі 503,00 грн., проте в уточненому розрахунку погодилася з відповідачем, що її середньоденний заробіток складав 346,15 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач зазначає, що середня заробітна плата ОСОБА_1 становить 346,15 грн. за 39 робочих днів.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що виходячи з вказаних показників, відповідно до табелів обліку використання робочого часу, ОСОБА_1 за січень та лютий 2021 року відпрацьовано 39 робочих днів /арк. спр. 103-105/.
Таким чином, середня заробітна плата ОСОБА_1 становить 346,15 грн. ((6750,00 грн. + 6750,00 грн.) / 39 днів).
Судом першої інстанції вірно зазначено, що оскільки остаточний розрахунок із позивачем здійснено лише 07.05.2021, при звільненні її ще 15.03.2021, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за вказаний період із розрахунку 346,15 грн. за 53 дні затримки складатиме 18345,95 грн.
Разом з тим, щодо застосування ст. 117 КЗпП України слід врахувати наступне.
Слід зазначити, що на відповідача чинним законодавством покладено обов'язок здійснити розрахунок при звільненні.
Встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З врахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про можливість зменшити розмір суми відшкодування відповідачем на користь позивача за час затримки розрахунку при звільненні позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено з державної служби 15.03.2021, а остаточний розрахунок з ним проведено 07.05.2021 в сумі 46623,27 грн.
Враховуючи, що сума заборгованості склала 46623,27 грн., період затримки становить 53 дні, і сума компенсації за таких умов складе 18345,95 грн., суд першої інстанції підставно застосував до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових грошового забезпечення в порівнянні із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку складає 46623,27 грн. / 18345.95 грн. = 2,54. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 346,15 грн. (середнє грошове забезпечення позивача за один робочий день) / 2,54 х 53 (дні затримки розрахунку) = 7222,31 грн.
Відтак, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку має бути перераховане та виплачене позивачу у сумі 7222,31 грн., а відтак підставно частково задоволив позов шляхом стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 7222,31 грн.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апелянта не спростовують висновків суду з наведених вище мотивів, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України суд ,-
Апеляційну скаргу Сокальської районної ради Львівської області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2021 року у справі № 380/10777/21 без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. І. Запотічний
судді Н. В. Бруновська
О. І. Довга
Повне судове рішення складено 17.06.2022