Постанова
Іменем України
17 червня 2022 року
м. Київ
справа № 754/7432/20
провадження № 61-20876св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року в складі судді Скрипки О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Білич І. М., Коцюрби О. П.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - АТ «Укрексімбанк») про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що з 01 грудня 1997 року вона працювала в АТ «Укрексімбанк» на різних посадах, із 01 квітня 2019 року наказом від 29 березня 2019 року № 101-к займала посаду головного економіста аналітичного відділу обслуговування індивідуальних клієнтів Центрального відділення АТ «Укрексімбанк».
Пропрацюючи в банку більше 20 років, неодноразово була відзначена за сумлінну працю керівництвом банку, про що свідчать записи у її трудовій книжці.
Наказом від 05 травня 2020 року № 211-к її було звільнено із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України. З наказу вбачається, що банком було проведено службове розслідування на виконання розпорядження Голови Правління АТ «Укрексімбанк» від 24 лютого 2020 року № 24-р, за результатами якого було складено акт, яким нібито встановлено вину в її діях, що призвели до видачі з каси відділення коштів клієнтів особам, які не були власниками рахунків, і наведене призвело до втрати довір'я до неї з боку власника або уповноваженого ним органу.
Позивачка вважає вказаний наказ незаконним, оскільки до кола її обов'язків не віднесено обслуговування індивідуальних клієнтів відділення з питань надання послуг за платіжними картками. Тобто вона не відноситься до працівників, які безпосередньо обслуговують грошові цінності. За своїми посадовими обов'язками вона не приймає, не зберігає, не транспортує грошові, а основне - не отримує грошові кошти під звіт. Основними функціями головного економіста-аналітика є консультування та обслуговування індивідуальних клієнтів банку. Відтак, оскільки до її посадових обов'язків не входять функції безпосереднього обслуговування грошових цінностей, а тому відсутні підстави вважати, що вона є працівником, який безпосередньо зайнятий обслуговуванням грошових та товарних цінностей.
Внаслідок тривалого психологічного тиску з боку працівників банку у неї суттєво погіршився стан здоров'я, у зв'язку з чим із 04 по 09 травня 2020 року вона перебувала на лікарняному.
05 травня 2020 року шляхом маніпуляцій її викликали на роботу нібито для бесіди та вручили наказ про звільнення. Відтак, вона була звільнена під час тимчасової непрацездатності.
Враховуючи наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивачка просила скасувати наказ АТ «Укрексімбанк» від 05 травня 2020 року № 211-К про її звільнення; поновити її на посаді головного економіста-аналітика відділу обслуговування індивідуальних клієнтів АТ «Укрексімбанк» у місті Києві, а також стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 93 448,74 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що видаючи наказ про звільнення ОСОБА_1 з роботи у зв'язку з вчиненням нею винних дій, які дають підстави для втрати довіри до неї як працівника, що безпосередньо обслуговує грошові цінності (на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України), АТ «Укрексімбанк» діяло відповідно до вимог трудового законодавства.
Постановою Київського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року змінено в частині дати звільнення ОСОБА_1 з посади головного економіста-аналітика відділу обслуговування індивідуальних клієнтів Центрального відділення АТ «Укрексімбанк» у м. Києві за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України з 05 травня 2020 року на 13 травня 2020 року. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що наказ про припинення з ОСОБА_3 трудових відносин із 05 травня 2020 року було видано в період її тимчасової непрацездатності, що не може свідчити про законність наказу про звільнення.
Разом із тим, сам факт звільнення ОСОБА_1 під час лікарняного не є достатньою підставою для її поновлення на роботі, оскільки у такому випадку потрібно змінити дату звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
21 грудня 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , засобами поштового зв'язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 543/690/16-ц та від 03 квітня 2019 року у справі № 752/7994/17.
Зокрема заявниця посилається на те, що звільнення на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України можливе лише до працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності. Особи, які здійснюють функції обліку, охорони або управлінські функції щодо розпорядження майном та коштами підприємства, не відносяться до коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові чи товарні цінності, а такі особи не можуть бути суб'єктами звільнення за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України.
Таким чином, висновок судів про віднесення позивачки до кола осіб, які можуть бути звільненні за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, є помилковим.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що ОСОБА_1 з 01 грудня 1997 року працювала в АТ «Укрексімбанк» на різних посадах, починаючи з 01 квітня 2019 року обіймала посаду головного економіста-аналітика відділу обслуговування індивідуальних клієнтів Центрального відділення АТ «Укрексімбанк» у м. Києві Операційного управління відповідно до наказу від 29 березня 2019 року № 101-к.
Наказом АТ «Укрексімбанк» від 05 травня 2020 року № 211-к позивачку звільнено з займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України у зв'язку із втратою до неї довір'я.
Підставою для звільнення позивачки є акт за результатами службового розслідування від 15 квітня 2020 року, проведеного на виконання службового розпорядження Голови Правління АТ «Укрексімбанк» від 24 лютого 2020 року № 24-р, відповідно до якого ОСОБА_1 порушено пункти 2.2, 2.5, 2.7, 2.8, 2.11, 2.14, 2.15, 2.19, 2.23, 2.27, 2.28, 4.1.1, 4.1.5, 4.1.8 посадової інструкції.
Згідно із вказаним актом було встановлено і в подальшому відображено в наказі про звільнення, що ОСОБА_1 , здійснюючи функції відповідального виконавця, без підпису якого відповідно до нормативних документів банку неможлива видача коштів з каси відділення, підписувала первинні видаткові документи на видачу коштів із каси відділення без згоди і без присутності клієнтів та без обов'язкової процедури ідентифікації та уточнення інформації про клієнтів. Винні дії позивача, що полягають у передачі нею, як відповідальним виконавцем, інформації щодо електронного особистого таємного ключа головному економісту-аналітику Операційного управління ОСОБА_4 призвели до видачі з каси відділення готівкових коштів клієнтів особі, яка не була власником рахунку і не мала повноважень на їх отримання, що дало підстави до втрати довір'я до позивачки.
Наказ про припинення з ОСОБА_3 трудових відносин із 05 травня 2020 року було видано в період її тимчасової непрацездатності (з 04 по 12 травня 2020 року перебувала на лікарняному).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частою шостою статті 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
Згідно із статтею 139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Відповідно до пункту 2 частини першої, третьої статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.
Розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.
У частині першій статті 43 КЗпП України визначено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
Звільнення з підстав втрати довір'я (пункт 3 статті 41 КЗпП України) суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями). При встановленні у передбаченому законом порядку факту вчинення працівниками розкрадання, хабарництва і інших корисливих правопорушень ці працівники можуть бути звільнені з підстав втрати довір'я до них і у тому випадку, коли зазначені дії не пов'язані з їх роботою.
Для розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України потрібна наявність таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл тощо); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір'я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.
Звільнення з підстав втрати довір'я суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я.
Виходячи з викладеного та розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей, колегія суддів доходить до висновку, що основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, - це особи, які одержують їх під звіт.
Вирішуючи під час розгляду справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, питання, чи відноситься позивач до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, суду в кожному конкретному випадку необхідно з'ясувати: чи становить виконання операцій, що пов'язані з таким обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов'язків позивача; чи носить виконання ним указаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року в справі № 585/2261/19 (провадження № 61-3959св21) зроблено висновок, що: «за змістом указаної норми матеріальними цінностями є цінності, що прийняті на зберігання, зберігаються на складі, відпускаються зі складу, з торгового залу, іншого сховища. Безпосереднім обслуговуванням грошових і товарних цінностей є їх прийняття, зберігання, транспортування, розподіл тощо. Особи, які безпосередньо обслуговують грошові і товарні цінності, це переважно особи, які займаються прийманням, зберіганням, транспортуванням і розподілом матеріальних цінностей, наприклад, продавці, касири, завідувачі базами тощо. Під термінами «зберігання», «обслуговування» і «розподіл цінностей» слід розуміти широке коло операцій по експедиції чи по відпусканню цінностей, іноді зовсім не пов'язаних з безпосереднім їх обслуговуванням. За загальними правилом такі працівники в разі нестачі матеріальних цінностей несуть повну матеріальну відповідальність на підставі письмових договорів чи спеціальних законів. Для вирішення питання про те, чи відноситься працівник до осіб, які безпосередньо обслуговують грошові, товарні чи культурні цінності, необхідно докладно ознайомитися з колом його обов'язків, що визначаються відповідними посадовими інструкціями та положеннями. В кожному конкретному випадку необхідно з'ясувати, чи становить виконання операцій, що пов'язані з обслуговуванням цінностей, основний зміст їх трудових обов'язків, чи носить виконання ними вказаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей. Обов'язок з обслуговування цінностей може бути передбачений нормативними актами, посадовими інструкціями тощо».
Верховний Суд зауважує, що звільнення на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України можливе лише стосовно спеціально визначеного кола працівників - працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності.
У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 на момент звільнення перебувала на посаді головного економіста-аналітика відділу обслуговування індивідуальних клієнтів Центрального відділення АТ «Укрексімбанк» у м. Києві.
01 лютого 2000 року між сторонами укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність позивачки.
Обіймаючи посаду головного економіста-аналітика відділу обслуговування індивідуальних клієнтів Центрального відділення АТ «Укрексімбанк» у м. Києві, ОСОБА_1 була безпосередньо пов'язана із збереженням, обробкою, перерахуванням, перевезенням, прийманням, видачею валютних та інших цінностей (пункт 1 договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність від 01 лютого 2000 року) (том 1, а. с. 97).
До посадових обов'язків ОСОБА_1 , з якими вона письмово була ознайомлена, відноситься, зокрема: обслуговування індивідуальних клієнтів відділення з питань надання послуг по платіжних картках, відкриття/закриття поточних (в тому числі карткових) та депозитних рахунків індивідуальним клієнтами відділення, подальше супроводження відповідних договорів та операцій клієнтів згідно з правилами міжнародних платіжних систем і внутрішнім нормативним документам банку (пункт 2.2); здійснення зберігання офіційних документів, інших документів, їх копій щодо ідентифікації клієнтів відділення, їх представників, а також усіх документів, що стосуються проведення заходів щодо верифікації клієнтів відділення чи їх поглибленої передвіки відповідно до внутрішніх нормативних документів банку з питань фінансового моніторингу (пункт 2.15); обслуговування касових операцій за зарплатними картковими рахунками фізичних осіб та надання додаткових послуг до карткових рахунків (пункт 2.27); закриття карткових рахунків клієнтів (пункт 2.28); проведення накладання та перевірки електронного цифрового підпису на банківських платіжних електронних документах (пункт 2.39); здійснення зберігання таємного ключа згідно з вимогами Національного банку України, банку та знищення таємного ключа відповідно до встановленого в банку порядку (пункт 2.41) та ін. (том 1, а. с.120-126).
Винні дії ОСОБА_1 під час виконання посадових обов'язків встановлені комісією банку та зафіксовані в акті за результатами службового розслідування від 15 квітня 2020 року, проведеного на виконання службового розпорядження Голови Правління АТ «Укрексімбанк» від 24 лютого 2020 року № 24-р, відповідно до якого позивачем порушено пункти 2.2, 2.5, 2.7, 2.8, 2.11, 2.14, 2.15, 2.19, 2.23, 2.27, 2.28, 4.1.1, 4.1.5, 4.1.8 посадової інструкції (том 1, а. с.166-217).
Зокрема, у цьому висновку зазначено, що ОСОБА_1 , здійснюючи функції відповідального виконавця, без підпису якого відповідно до нормативних документів банку неможлива видача коштів із каси відділення, підписувала первинні видаткові документи на видачу коштів з каси відділення без згоди і без присутності клієнтів та без обов'язкової процедури ідентифікації та уточнення інформації про клієнтів. Винні дії позивачки, що полягають у передачі нею, як відповідальним виконавцем, інформації щодо електронного особистого таємного ключа головному економісту-аналітику Операційного управління ОСОБА_4 призвели до видачі з каси відділення готівкових коштів клієнтів особі, яка не була власником рахунку і не мала повноважень на їх отримання, що дало підстави до втрати довір'я до позивачки.
У своїх поясненнях ОСОБА_1 зазначила, що виявлені за наслідками перевірки випадки, коли працівник банку ОСОБА_4 вчиняла дії з проведення операцій щодо зняття коштів та закриття рахунків клієнтів банку у їх відсутність та без відповідної ідентифікації було можливим завдяки наданому нею указаному працівнику інформації щодо паролю доступу до відповідної інформації (том 1, а. с. 219).
Отже, судами встановлено, що ОСОБА_1 , здійснюючи функції відповідального виконавця, передала інформацію щодо електронного особистого таємного ключа іншому працівнику банку, що надало можливість видавати з каси відділення готівкові кошти клієнтів особі, яка не була власником рахунку і не мала повноважень на їх отримання.
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що видаючи наказ про звільнення ОСОБА_1 з роботи у зв'язку з учиненням нею винних дій, які дають підстави для втрати довір'я до неї як працівника, що безпосередньо обслуговує грошові цінності (на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України), АТ «Укрексімбанк» діяло відповідно до вимог трудового законодавства.
За частиною третьою статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, непоширення такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) викладено правовий висновок про те, що в разі порушення гарантії, встановленої частиною третьою статті 40 КЗпП України, негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
Згідно з листком непрацездатності у період із 04 по 12 травня 2020 року ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатною.
Наказ про звільнення позивачки видано 05 травня 2020 року, тобто у період, коли вона була тимчасово непрацездатною.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, встановивши порушення прав позивачки, а саме звільнення її в період перебування на лікарняному, дійшов правильного висновку про усунення таких порушень шляхом зміни дати звільнення з 05 травня на 13 травня 2020 року, тобто визначення дати припинення трудових відносин у перший день після закінчення періоду непрацездатності за наявності підстав для звільнення.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України, викладених у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 543/690/16-ц та від 03 квітня 2019 року у справі № 752/7994/17, не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних постановах Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд для встановлення фактичних обставин, які мають суттєве значення для справи, тобто правовий висновок не був сформульований.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зазначено, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд як суд права не має повноважень втручатися в оцінку доказів, надану судами першої та апеляційної інстанцій, вдаватися до переоцінки доказів та підміняти собою апеляцію.
Враховуючи наведене, доводи касаційної скарги про те, що позивачка не відноситься до кола осіб, що можуть бути звільнені за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, є необґрунтованими та зводяться до переоцінки доказів, яким суди першої та апеляційної інстанцій надали належної оцінки в оскаржуваних рішеннях, встановивши, що ОСОБА_1 , відповідно до покладених на неї посадових обов'язків та згідно з укладеним із нею договором про повну матеріальну відповідальність, є особою, яка безпосередньо обслуговує матеріальні цінності, а тому є тим працівником, якого може бути звільнено з указаних підстав (пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП України).
Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок.
З огляду на викладене Верховний Суд, у межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
С. Ю. Мартєв
І. М. Фаловська