Провадження № 22-ц/803/2878/22 Справа № 213/3192/21 Суддя у 1-й інстанції - Попов В. В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
15 червня 2022 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "КАЧАЙ ГРОШІ" про захист прав споживачів та визнання недійсним договору позики, зобов'язання вчинити певні дії
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 грудня 2021 року,
19 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ "КАЧАЙ ГРОШІ" про захист прав споживачів та визнання недійсним договору позики, зобов'язання вчинити певні дій. В обґрунтування доводів позовної заяви посилався на те, що 30.06.2021 невідома особа, за допомогою шахрайських дій, внаслідок здійснення блокування мобільного номера позивача, оформила у відповідача кредит та отримала грошові кошти. За даним фактом внесені відомості до ЄРДР, триває досудове розслідування. Позивач особисто не вчиняв будь-яких дій, направлених на укладення кредитного договору, тому, з урахуванням уточнень, просив визнати його недійсним; зобов'язати відповідача скасувати та списати в повному обсязі згідно бухгалтерського обліку заборгованість позивача перед ним, вилучити з кредитної історії на ім'я ОСОБА_1 інформацію про Договір №00-3775108 від 30.06.2021р., яка розміщена на сайті ТОВ «Українське бюро кредитних історій»; стягнути з відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 3000,00 грн. (а.с.1-3,81-83).
Рішенням Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 грудня 2021 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 908,00 гривень (а.с.114-117).
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача скасувати та списати в повному обсязі згідно бухгалтерського обліку заборгованість позивача перед ним, вилучити з кредитної історії на ім'я ОСОБА_1 інформацію про Договір №00-3775108 від 30.06.2021 року, яка розміщена на сайті ТОВ «Українське бюро кредитних історій», а також в частині стягнення з позивача на користь держави судового збору, з ухваленням нового рішення про задоволення цих позовних вимог (а.с.120-121).
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 30.06.2021 року складено текст Кредитного договору №00-3775108, в якому сторонами зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю "КАЧАЙ ГРОШІ" та ОСОБА_1 . Позика надана позичальнику за допомогою вебсайту Позикодавця, здійснена його ідентифікація та використано Електронний підпис одноразовим ідентифікатором. Зазначений текст договору формально відповідає поняттю «кредитний договір» (а.с.59-67).
Електронний підпис одноразовим ідентифікатором отриманий Позичальником за допомогою СМС-коду, надісланого на телефон, зазначений у договорі - НОМЕР_1 .
Даний телефонний номер обслуговувався в мережі ПрАТ «Київстар» відповідно до публічного договору, телекомунікаційні послуги за яким надавались знеоособлено (анонімно) і ПрАТ «Київстар», як оператору, не відомо, хто саме користувався зазначеним телефонним номером у період часу з 29.06.2021 по 30.06.2021.
29.06.2021 на підставі звернення знеоособленого абонента, що користувався телефонним номером НОМЕР_1 було здійснено заміну SIM-картки в магазині ТОВ «СВП Плюс» за адресою: м. Миколаїв, пр. Миру, 2.
30.06.2021 на підставі звернення знеоособленого абонента, що користувався телефонним номером НОМЕР_1 було здійснено заміну SIM-картки в магазині ТОВ «ФРЕШ-КОМ» за адресою: м. Кривий Ріг, пр. Перемоги, 25 (а.с.43,44).
Зі слів позивача, він є користувачем даного телефонного номера, але 29.06.2021 приблизно у період часу з 12:00 год. невідомою особою було здійснено блокування цього мобільного номера і він відновив свою SIM-карту 30.06.2021, перейшовши на умови обслуговування даного номера за контрактом для забезпечення подальшої безпеки від шахрайських дій.
Відновлення SIM-карти ОСОБА_1 здійснив 30.06.2021, оскільки в період часу з 27.06.2021 по 29.06.2021 перебував з дружиною у м. Київ. Прибув у м. Кривий Ріг 29.06.2021 о 23:23 год. (а.с.84-87).
Грошові кошти перераховані на номер банківської карти НОМЕР_2 без визначення особи, якій вона належить, банк-емітент RAIFFEISEN BANK AVAL (а.с.73).
За повідомленням АТ «Райффайзен Банк» на ім'я ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 - рахунків, в т.ч. платіжної картки НОМЕР_2 - не знайдено (а.с.110).
05 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до ВП №6 КРУП ГУНП в Дніпропетровській області з письмовою заявою про вчинення злочину щодо оформлення на його ім'я за допомогою шахрайських дій кредитних договорів, про що 03.08.2021 внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12021046610000125, розпочато досудове розслідування (а.с. 6,7).
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що спірний Договір позивачем не підписувався та не укладався, тобто є неукладеним, тому обраний позивачем спосіб захисту порушеного права (визнання правочину недійсним відповідно до п.2 ч.2 ст. 16 ЦК України) не може бути застосовано до правочину, який фактично не відбувся, тому позовні вимоги є необґрунтованими.
При цьому, суд першої інстанції зазначив, що посилання позивача на те, що, відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів», він вважає порушеними свої права, як споживача фінансових послуг, не є слушним, оскільки положення зазначеного закону не поширюється на договори кредиту, які фактично не були укладені.
Колегія суддів погоджується висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог, проте не погоджується з висновком суду в частині стягнення з позивача на користь держави судового збору, з огляду на наступне.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).
Нормою статті 639 ЦК України передбачено, якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.
Отже, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року №127/33824/19.
Організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні визначені Законом України «Про електронну комерцію», який встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права і обов'язки учасників відносин у сфері електронної комерції.
Відповідно до статті 3 цього Закону електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків та оформлена в електронній формі.
Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною 6 цієї статті. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею (стаття 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Частиною 5 статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» встановлено, що пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них. Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.
Відповідно до статті 12 указаного Закону, якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
При цьому, частиною третьою статті 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, тобто до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
У разі ж якщо стороною договір фактично не підписано, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано у суді апеляційної інстанції, Договір №00-3775108 від 30.06.2021 року підписано одноразовим ідентифікатором, отриманим Позичальником за допомогою СМС-коду, надісланого на телефон, зазначений у договорі НОМЕР_1 .
Разом з тим, матеріалами справи підтверджено, що, у період перебування позивача ОСОБА_1 у місті Києві, 29.06.2021 року на підставі звернення знеоособленого абонента, що користувався телефонним номером НОМЕР_1 було здійснено заміну SIM-картки в магазині ТОВ «СВП Плюс» за адресою: м. Миколаїв, пр. Миру, 2, а потім 30.06.2021 року на підставі звернення знеоособленого абонента, що користувався телефонним номером НОМЕР_1 було здійснено заміну SIM-картки в магазині ТОВ «ФРЕШ-КОМ» за адресою: м. Кривий Ріг, пр. Перемоги, 25 (а.с.43,44), що підтверджує доводи позивача про те, що він даним телефонним номером не користувався та не підписував його одноразовим ідентифікатором.
За таких обставин, Договір №00-3775108 від 30.06.2021 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Качай гроші" не укладався, а тому доводи апеляційної скарги відповідача про те, що даний договір є дійсним, колегією суддів не приймаються до уваги.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, відповідно до викладеної у позові вимоги, який не суперечить закону.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які
ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.
Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
Згідно статті 16 ЦК України захист цивільних прав та інтересів здійснюється у встановленому порядку судом шляхом: визнання цих прав; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов'язку в натурі; зміни правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та іншими способами відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Аналіз частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов'язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта.
Тлумачення статей 14, 16 ЦК України дозволяє зробити висновок, що не є ефективним способом захисту визнання неправомірними дії в частині не зарахування чергових платежів, зобов'язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування та списання безнадійної заборгованості, зобов'язання скасувати суму пені, заборона здійснювати подальше нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитним договором, зобов'язання вчинити дії із скасування нарахування відсотків за користування кредитом та штрафних санкцій, зобов'язання скасувати незаконно нараховані штрафні санкції за несвоєчасну здійснену оплату, оскільки не передбачають відповідного обов'язку іншого суб'єкта цивільного правовідношення та не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги.
До такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10.10.2019 року у справі №320/8618/15.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, Договір №00-3775108 від 30.06.2021 року позивачем не підписувався та не укладався, тобто є неукладеним, у зв'язку з чим вимога про визнання його недійсним, як і похідна вимога про зобов'язання відповідача скасувати та списати в повному обсязі згідно бухгалтерського обліку заборгованість позивача перед ним, вилучити з кредитної історії на ім'я ОСОБА_1 інформацію про Договір, яка розміщена на сайті ТОВ «Українське бюро кредитних історій», є неефективним способом захисту порушеного права.
Колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог, з вищенаведених підстав, та зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді списання з бухгалтерського обліку відповідача заборгованості за кредитним договором не може бути застосовано до правочину, який фактично не відбувся, оскільки такі висновки зроблено судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин.
При цьому, колегія суддів не може погодитись з висновками суду першої інстанції про те, що посилання позивача на положення Закону України «Про захист прав споживачів», як на підставу звільнення від сплати судового збору, є помилковим, оскільки положення зазначеного Закону не поширюється на договори кредиту, які фактично не були укладені.
Так, позивач звернувся до суду з позовом в порядку захисту прав споживачів фінансових послуг, пославшись у позовній заяві, як на підставу звільнення від сплати судового збору, на ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
25 серпня 2021 року суд першої інстанції прийняв позов до розгляду та відкрив провадження у справі, що підтверджено ухвалою суду (а.с.32-33).
При цьому, в ухвалі зазначено, що позовна заява подана з додержанням вимог ст.175, 177 ЦПК України.
За змістом ч.4 ст.175 ЦПК України, якщо позовна заява подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення позивача від сплати судового збору.
Відповідно до положень ст.185 ЦПК України підставою для залишення позову без руху є, зокрема, несплата судового збору у встановленому законом розмірі, у зв'язку з чим судом постановлюється ухвала про залишення позовної заяви без руху із зазначенням точної суми судового збору, яку необхідно сплатити.
Матеріали справи не містять ухвали про залишення позову без руху, отже суд погодився з доводами позивача, що він звільнений від сплати судового збору на підставі ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до п.6 ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема питання як розподілити між сторонами судові витрати.
За правилами статті 133 ЦПК України, судовий збір належить до судових витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, які несуть сторони в судах усіх рівнів.
Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Згідно положень п.п.1, 2 ч.2 ст.141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.
Відповідно до норм ч.6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, суд першої інстанції, прийнявши позов ОСОБА_1 до розгляду та відкривши провадження у справі, погодився з позицією позивача, що останній звільнений від сплати судового збору на підставі ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів», проте, під час ухвалення рішення, при вирішенні питання розподілу між сторонами судових витрат, проігнорував норми ч.6 ст.141 ЦПК України, поклавши обов'язок зі сплати судового збору за подачу позову на позивача, а не компенсував їх за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, стягнувши з позивача на користь держави судовий збір в сумі 908 грн. допустив порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення у цій частині.
З огляду на вищевикладене колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду в частині стягнення з позивача ОСОБА_1 на користь держави судового збору в сумі 908 грн.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 грудня 2021 року в частині стягнутого з позивача ОСОБА_1 судового збору - скасувати.
Судовий збір за подачу позивачем позовної заяви в розмірі 908 гривень 00 копійок віднести на рахунок держави.
В іншій частині рішення суду - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді: