Справа № 450/3108/20 Головуючий у 1 інстанції: Данилів Є.О.
Провадження № 22-ц/811/3423/21 Доповідач в 2-й інстанції: Мельничук О. Я.
Категорія: 64
02 червня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Мельничук О.Я.,
суддів Ванівського О.М., Крайник Н.П.,
при секретарі Ждан К.О.
з участю представника позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника третьої особи ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служби у справах дітей Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення і зняття з реєстрації ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , виселення ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 , -
ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: служби у справах дітей Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення і зняття з реєстрації ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , виселення ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивує тим, що вона є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зареєстрований її син ОСОБА_4 , проживає його дружина ОСОБА_5 , та зареєстровані її діти ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які спочатку були зареєстровані за адресою реєстрації їхньої матері у с. Шишоровичі, Мостиського району Львівської області. Крім того, їй на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 червня 2003 року належить на праві власності земельна ділянка площею 0,1002 га, кадастровий № 4623682400:01:002:0027, на які розташований згаданий житловий будинок. 09 серпня 2019 року вона поставила перед сином вимогу про виселення з будинку незареєстрованих дітей та тодішньої співмешканки, оскільки їхнє проживання у будинку створювало для неї значні незручності та обмежувало її право на користування її майном. Стверджує, що зараз проживання у власному будинку є неможливим. ОСОБА_4 та його дружина ОСОБА_5 фактично заволоділи будинком, перешкоджають перебуванню заявниці там, вчиняють домашнє насильство, влаштовуючи постійні бійки та сварки. Це триває ще з 2018 року. Вони застосовують щодо неї фізичну силу, виганяють з дому, погрожують, принижують, нецензурно лаються. Це підтверджують довідки з травмпункту, висновок судово-медичної експертизи, її звернення за допомогою в поліцію та протоколи - копії цих документів вона долучає до позовної заяви.
Окрім цього, ОСОБА_4 не пускає квартирантів, які б вона хотіла поселити у вищевказаний будинок, а також відповідач не дає можливості продати будинок. Також вона не змогла зайти у будинок, бо вхідні двері були зачинені. Після того, як їх (позивача та її внучку ОСОБА_10 ) через вікно побачила ОСОБА_5 , приїхав її чоловік. Вона з внучкою попросили працівника газової служби відвести їх у людне місце, через страх агресії з боку ОСОБА_4 . Бачачи свою безкарність та відчуваючи вседозволеність, син та невістка поводять себе ще більш нахабно та агресивно. Неможливість проживати вдома створює для неї значні незручності - їй доводиться мешкати у сторонніх осіб, в онучки ( ОСОБА_10 ). Окрім цього, вона не може вжити належних заходів з утримання будинку, проведення необхідного ремонту - сам ОСОБА_4 за будинком не доглядає. Через фізичне, психологічне та економічне насильство з боку сина та невістки позивач не може перебувати у власному домі. Боїться за свою безпеку, життя і здоров'я, адже не здатна самостійно захистити себе. Вона є людиною похилого віку, пенсіонеркою, інвалідом III групи. Вважає, що відповідачі перешкоджають позивачеві у реалізації її права власності на згадане майно, оскільки вони не є власниками такого, втратили право користування таким і не погоджуються добровільно виселитися. Враховуючи наведене, просить позовні вимоги задовольнити.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 червня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення і зняття з реєстрації ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , виселення ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 , - відмовлено.
Рішення суду в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_1 . Вважає рішення суду незаконним та необгрунтованим. В апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції в рішенні застосовано норми ст.ст. 150, 156, 157, 116 ЖК України, при цьому судом не враховано, що у позовній заяві позивач не покликалась на норми ЖК України, а лише на норми ЦК України та Конституції України. Зазначає, що відповідачі не є членами сім'ї скаржника, спільно не проживають, не пов'язані спільним побутом, а тому право відповідачів на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої ст.406 ЦК України. Вважає, що суд безпідставно прийняв до уваги Постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 року по справі № 447/455/17 та рішення Європейського суду з прав людини у справі Кривіцька та Кривіцький проти України, оскільки ця практика стосується інших випадків. Окрім того, вважає, що судом першої інстанції не враховано, що відповідачка ОСОБА_5 вселилась у спірний будинок самовільно, оскільки позивачка ніколи не давала згоди на її вселення. Зазначає, що судом не врахований час вселення ОСОБА_7 та ОСОБА_7 , оскільки дата реєстрації місця проживання цих осіб має важливе значення по справі. Вважає, що не відповідає обставинам справи твердження суду першої інстанції про відсутність належних та допустимих доказів про те, що відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 чинять перешкоди позивачу у користуванні будинком. Не погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що відповідачі іншого житла не мають, а позивачка має інше місце проживання.
В апеляційній скарзі просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 червня 2021 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
15 лютого 2022 року від відповідача ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Вважає, що аргументи в апеляційній скарзі є хибними, не відповідають дійсності та обставинам справи, та спрямовані на введення суду в оману. Просить рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 червня 2021 року залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
11 лютого 2022 року від представника Служби у справах дітей Давидівської сільської ради Львівського району Львівської області надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Вважає, що скаржником в апеляційній скарзі не доведено належними та допустимими доказами систематичних протиправних дій відповідачів щодо порушення правил співжиття і безрезультатність застосування до них заходів попередження і громадського впливу, виселення їх з спірного житлового будинку є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла та призведе порушення прав малолітніх дітей. Просить залишити рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 червня 2021 року без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника третьої особи ОСОБА_3 , перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає до задоволення із наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_4 та його малолітні діти: ОСОБА_7 , ОСОБА_7 з 2017 і 2019 року зареєстровані у спірному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , незалежно від його правового режиму, такий спірний житловий будинок в розумінні ст. 8 Конвенції є єдиним житлом відповідачів та їх малолітніх дітей, а тому наступне виселення їх з спірного житлового будинку є невиправданим втручанням в приватну сферу особи та призведе до порушення прав малолітніх дітей. Іншого житла, земельних ділянок, нерухомого майна на праві власності чи праві користування вони не мають.
З такими висновками колегія суддів погоджується з наступних обставин.
Судом встановлено, що позивачка по справі ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , що стверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 23.02.2011 року виданого Давидівською сільською радою Пустомитівського району Львівської області на підставі рішення № 23 від 15.12.2010 року.
Відповідно до довідки про склад сім'ї від 04.08.2020 року № 1189 виданої Давидівською сільською радою Пустомитівського району Львівської області вбачається, що у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , 2013 року народження, та ОСОБА_9 , 2019 року народження.
Відповідно до будинкової книги ОСОБА_4 , зареєстрований у житловому будинку АДРЕСА_1 з 14.12.2017 року.
Визнано учасниками справи, що в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , без реєстрації проживає дружина сина позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - ОСОБА_5 .
Як вбачається з свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 14.08.2019 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Як вбачається з свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 14.08.2019 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
09.08.2019 року позивачка надіслала відповідачу лист, в якому просила виселитися в добровільному порядку з житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 .
За змістом статей 383 ЦК України, 150 ЖК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (стаття 15 ЦК України).
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно вимог ст. 156 ЖК України, відповідно до яких члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку. Припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням. Таке право вони втрачають лише в разі вибуття на інше постійне місце проживання і припинення внаслідок цього сімейних стосунків з власником.
Щодо виселення, то ст. 157 ЖК Української РСР встановлює, що членів сім'ї власника житлового будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР.
Згідно зі ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР виселення членів сім'ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.
Положеннями статті 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Вищевказані норми свідчать про те, що при розгляді справи про виселення члена сім'ї власника житла, суди мають встановлювати наступні факти: чи є спірне приміщення житлом, чи є воно власністю позивача, чи відсутній відповідач у спірному приміщені понад один рік, чи є причини відсутності поважними та чи не було між власником та відповідачем будь якої іншої домовленості щодо користування житлом або збереження права на користування житлом на час відсутності.
Суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що відповідачі по справаі набули право користування спірним будинком як члени сім'ї власника, а також враховуючи, що будинок у якому проживають відповідачі є власністю позивача, однак є єдиним місцем проживання відповідачів, враховуючи що іншого житла в них немає, а також разом із ними проживають та зареєстровані за даною адресою їхні малолітні діти, а позивачка має інше місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , суд не вправі обмежити право на проживання ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та їхніх малолітніх дітей - ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , у будинку, в якому вони правомірно набули право на проживання.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Разом з тим, судом встановлено та сторонами не заперечується, що відповідач по справі ОСОБА_4 разом зі своєю дружиною ОСОБА_5 та малолітніми дітьми проживає у спірному житловому будинку. Відповідач у вказаному житловому будинку проживає з 2017 року. Належних доказів на підтвердження наявності у нього іншого житла, земельних ділянок, нерухомого майна на праві власності, чи праві користування позивачкою суду не надано, як і не надано доказів, що відповідач має фінансову можливість придбати собі чи винаймати інше житло. Відповідач несе витрати на утримання даного нерухомого майна, зокрема щодо сплати комунальних послуг. Виселення відповідачів з будинку за адресою, фактично позбавить їх житла і покладе на них надмірний тягар.
Покликання позивачки про наявність у ОСОБА_5 власного житла в селі Шишоровичі Мостиського району Львівської області не підтверджене належними доказами, оскільки вказане житло належить ОСОБА_11 - тітці ОСОБА_5 , на вимогу якої вона знялась з реєстрації із вказаного будинку АДРЕСА_3 .
Покликання позивачки на її письмові звернення до Пустомитівського ВП ГУ НП у Львівській області щодо протиправних дій відповідачів, не підтверджені матеріалами справи, оскільки відсутні відомості про притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за вчинення щодо позивачки неправомірних дій.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, вирішуючи вказаний спір з урахуванням норм матеріального права, правових висновків Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, на підставі досліджених доказів, що містяться в матеріалах даної цивільної справи, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову, виходячи із того, що відповідач ОСОБА_4 та його малолітні діти: ОСОБА_7 , ОСОБА_7 з 2017 і 2019 року зареєстровані у спірному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , незалежно від його правового режиму, такий спірний житловий будинок в розумінні ст. 8 Конвенції є єдиним житлом відповідачів та їх малолітніх дітей, а тому наступне виселення їх з спірного житлового будинку є невиправданим втручанням в приватну сферу особи та призведе до порушення прав малолітніх дітей, іншого житла, земельних ділянок, нерухомого майна на праві власності чи праві користування вони не мають, а покликання позивачки, що відповідач ОСОБА_4 разом зі своєю дружиною ОСОБА_5 чинять їй перешкоди у користуванні житловим будинком, не підтверджені належними та допустимими доказами.
Відповідно, не підлягає задоволенню і позовна вимога ОСОБА_1 про зняття відповідачів з реєстрації в спірному житловому будинку.
Доводи апеляційної скарги про те, що при зверненні до суду із позовом позивачкою не вказано ст.ст. 116, 150, 156, 157 ЖК УРСР як на підставу позову, відхиляються апеляційним судом, оскільки однією із позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 є виселення відповідачів із спірного житла без надання іншого житлового приміщення.
Правовідносини щодо виселення особи із жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення регулюються саме ст. 116 ЖК УРСР. Не зазначення позивачкою у позовній заяві указаної норми, як підстави позову, не позбавляє суд можливості використовувати положення відповідної статті при вирішенні спору по суті.
В зв'язку з вищевикладеним, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про неможливість застосовування норм права, які на думку скаржника, помилково застосував суд першої інстанції, а саме: ст.ст. 116, 150, 156, 157 ЖК УРСР, які стосуються членів сім'ї, або колишніх членів сім'ї власника квартири.
Посилання позивачки у апеляційній скарзі на правову позицію Верховного Суду, яка зазначена у Постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки суду касаційної інстанції у наведеній справі зроблені за встановлення інших фактичних обставин.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що відповідачі створюють їй перешкоди в користуванні житловим будинком, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки будь-яких доказів цьому не надавалось як суду першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги.
Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданих доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.
Згідно норм ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав вважати, що оскаржуване рішення постановлене з порушенням норм матеріального чи процесуального права, в зв"язку з чим, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 червня 2021 року - слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 червня 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 13 червня 2022 року.
Головуючий: О.Я. Мельничук
Судді: О.М. Ванівський
Н.П. Крайник