Справа № 463/4669/17 Головуючий у 1 інстанції: Гирич С.В.
Провадження № 22-ц/811/4004/21 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
14 червня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, в приміщенні Львівського апеляційного суду в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Адвокатського бюро «Маринушкін і Партнери» на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 вересня 2021 року в складі судді Гирича С.В. у справі за позовом Адвокатського бюро «Маринушкін і Партнери» до ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу, -
встановив:
У вересні 2017 року позивач АБ «Маринушкін і Партнери» звернувся до суду із позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу, з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути 33 233,33 грн гонорару за надану правову допомогу, 94332,39 коп. неустойки (пені) за затримку виплати гонорару, а також суму судового збору в розмірі 1762 грн.
Вимоги обгрунтовує тим, що 15 березня 2017 року між позивачем АБ «Арсен Маринушкіна» та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір про надання правової допомоги № 65/02017, відповідно до якого позивач взяв на себе зобов'язання щодо самостійної організації виконання умов договору у частині взятих обов'язків за допомогою залучених адвокатів, спеціалістів, юристів та інших працівників Бюро.
На виконання вимог пункту 4.1 цього Договору між позивачем та відповідачем укладено відповідний акт узгодження розміру гонорару, що є Додатком №1 до цього Договору, в якому визначено порядок оплати, зокрема відповідач взяв на себе обов'язок сплатити гонорар на корись Бюро протягом 5 днів після включення відповідача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом ПАТ «Златобанк» (як на підставі судового рішення так і позасудовому порядку сума гонорару є фіксованою та складає 33 333 гривні).
Бюро проведена позасудова роботи (листування, зустрічі, переговори, збір даних), яка направлена на включення відповідача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом ПАТ «Златобанк» за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за результатом якої відповідачу виплачену суму відшкодування. Отже у відповідачки виник обов'язок виплатити узгоджений гонорар, що є фіксованим у розмірі 33333,33 гривень. Позивач звертався до відповідачки щодо виплати гонорару, проте таке звернення залишено без належного реагування, тому змушений звернутись до суду.
Крім цього, відповідно до пункту 5.3 цього Договору за невчасну оплату клієнт сплачує неустойку (пеню) в розмірі 1% від суми передбачуваного до оплати або частково оплаченого гонорару з урахуванням індексу інфляції за кожен день прострочки оплати. Нарахування пені відбувається на наступний день після спливу терміну оплати, визначений в Акті узгодження розміру гонорару (Додаток №1), отже за кожен день затримки виплати гонорару відповідачем повинен сплатити на користь позивача пеню у розмірі 333,33 гривні.
Враховуючи, що відповідача включено до Переліку вкладників та виплачено кошти 18.07.2017, строк оплати гонорару сплив 24.07.2017, просив стягнути пеню за кожен день прострочки оплати.
Оскаржуваним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 21 вересня 2021 року у задоволенні позову Адвокатського бюро «Маринушкін і Партнери» до ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу за договором №65/2017 від 15 березня 2017 року в розмірі 33 233,33 грн. та пені - відмовлено за безпідставністю.
Рішення суду оскаржив позивач Адвокатське бюро «Маринушкін і Партнери», вважає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення неповно та неправильно встановив усі обставини справи, не врахував докази, які надані позивачем, відтак рішення ґрунтується на припущеннях.
Стверджує, що висновки суду про недоведеність позивачем факту укладення договору є помилковими та такими, що спростовуються матеріалами справи.
Зокрема зазначає, що виходячи з характеру спірних правовідносин, у першу чергу підлягала встановленню обставина, чи підписувала відповідачка договір про надання правової допомоги з додатками, тому належним доказом у даній справі, який би підтвердив чи спростував факт підписання саме відповідачкою відповідних документів, є висновок почеркознавчої експертизи.
Таким чином, відповідний висновок суду першої інстанції про те, що відповідачка не підписувала договір про надання правової допомоги є припущенням, оскільки лише експерт може надати відповідь на відповідне питання.
Крім цього, висновок суду про відсутність волевиявлення відповідачки на укладення спірного договору базується лише на запереченнях відповідачки, при цьому саме лише невизнання стороною тих чи інших дій щодо укладення договору не означає його недійсність або не зумовлює його автоматичну неукладеність, оскільки таке підлягає перевірці судом.
Разом з цим, суд відхилив клопотання відповідачки про призначення експертизи.
Звертає увагу на надання на вимогу суду оригіналу договору та додатків до нього, анкетних даних відповідачки, що у сукупності дає підстави для висновку про існування між сторонами договірних правовідносин.
Зазначає про часткову оплату відповідачкою послуг за договором, а саме здійснення проплати у розмірі 100,00 грн., що виключає кваліфікацію договору як неукладеного.
Стверджує, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що представником позивача у судовому засіданні визнавався той факт, що договір укладався з донькою, оскільки такі обставини спростовані, як письмовими доказами, так і поясненнями представника позивача, який зазначив, що позивач спілкувався з дочкою відповідачки за допомогою телефону щодо надання відповідних документів, передання договору батькам, відтак сам по собі факт про те, що представник позивача не зустрічався з відповідачкою особисто, не свідчить про те, що остання не підписувала договір.
Просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 вересня 2021 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Відповідно до частини 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою апеляційне провадження.
Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (ч. 1 ст. 369 ЦПК України).
Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду першої інстанції з вимогами щодо стягнення витрат на правову допомогу та пені, сумарний розмір яких не перевищує ста прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Враховуючи наведене, справа призначена для розгляду апеляційним судом в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
При цьому, згідно із ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи, відтак колегія суддів інформувала учасників справи про час і день розгляду справи, шляхом оприлюднення інформації про розгляд справи на офіційному сайті Львівського апеляційного суду.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення враховуючи таке.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до приписів частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна людина має можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав. Це право гарантується частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Колегія суддів виходить із того, що вимоги про стягнення витрат на правову допомогу у даній справі не стосуються розгляду конкретної судової справи, тобто не є вимогами, зокрема у контексті ст. 270 ЦПК України, а фактично, як зазначає позивач, випливають із договірних правовідносин.
Іншими словами звертаючись із відповідним позовом, позивач обрав такий спосіб захисту, який на пряму, як стверджує останній, пов'язаний із невиконанням зобов'язань однією із сторін правочину, наслідком чого є можливе зобов'язання у примусовому порядку виконати умови договору, шляхом стягнення відповідної суми витрат на правову допомогу.
Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України).
Згідно із ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) звертала увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.
Таким чином, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 16.02.2022, справа № 143/1432/18.
Колегія суддів виходить з того, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, при цьому порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
Згідно із положеннями статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка не укладала договір із Адвокатським бюро «Арсен Маринушкіна» про надання правової допомоги, повноважень на ведення переговорів з приводу можливого представництва своїх інтересів Адвокатським бюро нікому не надавала і жодних доказів того, що інша особа, зокрема дочка мала належні повноваження на представлення інтересів відповідачки у переговорах з приводу укладення договору про надання правової допомоги в її інтересах позивачем не надано.
Крім цього, суд не взяв до уваги доводи позивача щодо визнання відповідачкою договірних зобов'язань, у зв'язку із поступленням на рахунок позивача коштів в сумі 100 грн., оскільки жодних об'єктивних доказів сплати таких саме відповідачкою суду не надано, а остання сплату таких заперечує.
З матеріалів справи вбачається, що на підтвердженя позовних вимог, позивач АБ «Арсена Маринушкіна» долучив до позову копію договору № 65/2017 від 15 березня 2017 року про надання правової допомоги та акт узгодження розміру гонорару за договором №65/2017 від 15 березня 2017 року про надання правової допомоги, клієнтом у яких виступає ОСОБА_1 та у відповідній графі міститься підпис останньої (т. 1 а.с. 7-8).
Також долучено копію паспорта відповідачки ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 9).
За умовами договору, Адвокатське бюро прийняло на себе виконання відповідної роботи щодо визнання права на отримання гарантованої суми відшкодування за вкладом у ПАТ «Златобанк».
При цьому, згідно із Актом узгодження розміру гонорару, що є Додатком №1 до Договору, клієнт взяв на себе обов'язок сплатити гонорар на корись Бюро протягом 5 днів після включення відповідача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом ПАТ «Златобанк» (як на підставі судового рішення так і позасудовому порядку, сума гонорару є фіксованою та складає 33 333 гривні).
Згідно із повідомленням, яке адресоване адвокату Маринушкіну А.Г., Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Златобанк» повідомляє останнього про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 включені до переліку вкладників (т. 1 а.с. 10).
Таким чином, позивач стверджує, що Бюро проведена позасудова робота (листування, зустрічі, переговори, збір даних), яка направлена на включення відповідача до переліку вкладників які мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тому у останньої виник обов'язок виплатити узгоджений гонорар, однак звернення щодо виплати гонорару залишено без належного реагування (т. 1 а.с. 12-13).
Дійсно, у постанові Великої Палати Верховного Суду, справа № 910/12876/19, суд зауважив, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.
Поряд з цим, процесуальне законодавство визначило критерії, які необхідно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу, зокрема дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
У статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно із пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» № 5076-VI (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 Закону 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Частиною 1, 3-4 статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах.
Статтею 237 ЦК України визначено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
За положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Так, стверджуючи про те, що висновок суду про відсутність волевиявлення відповідачки на укладення спірного договору базується лише на запереченнях останньої, при цьому саме лише невизнання стороною тих чи інших дій щодо укладення договору не може означати про його неукладеність, тобто доводячи, що висновок суду ґрунтується на припущеннях, сторона позивача залишає поза увагою, що у серпні 2017 року листом № 94/2017 АБ «Арсена Маринушкіна» зверталося до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з претензією, де самостійно зазначає про те, що на прохання їхньої дочки ОСОБА_3 були надані юридичні послуги пов'язані з супроводом повернення гарантованої суми вкладу за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. У листі керуючий бюро зазначає, що дочка ОСОБА_3 запевнила його про уповноваження її батьками на ведення переговорів з юристами.
Іншими словами, позивач в особі керівника АБ «Арсена Маринушкіна» визнає факт надання послуг ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не на підставі договору про надання правової допомоги, а на прохання абсолютно іншої (не сторони договору) особи, при цьому, що стосується повноважень в останньої на представництво, керується її усним запевненням про наявність таких.
У контексті зазначеного, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції про те, що позивачем не надано суду належних доказів про те, що відповідачка надавала будь кому повноваження на ведення переговорів з приводу можливого представництва її інтересів Адвокатським бюро, як і того, що саме її дочка мала належні повноваження на представлення її інтересів у переговорах з приводу укладення договору про надання правової допомоги.
В свою чергу, відповідач ОСОБА_1 стверджує, що договір із Адвокатським бюро «Арсен Маринушкіна» про надання правової допомоги не укладала, тому за наявності пояснень зі сторони позивача та належних доказів про те, що безпосередньої зустрічі та підписання договору між представником позивача та відповідачкою не було, колегія суддів погоджується із висновком районного суду, що вимоги позивача не підлягають до задоволення, у зв'язку з їх недоведеністю, а саме за встановлених обставин про неукладеність договору № 65/2017 від 15 березня 2017 року про надання правової допомоги та відповідних додатків до нього.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, має бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року).
Рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу Адвокатського бюро «Маринушкін і Партнери» - залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 14 червня 2022 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк