Дата документу 15.06.2022 Справа № 317/108/21
Запорізький апеляційний суд
Єдиний унікальний № 317/108/21 Головуючий у 1-й інстанції: Сакоян Д.І. Провадження №22-ц/807/791/22 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.
15 червня 2022 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Камалової В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 13 грудня 2021 року, у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -
У січні 2021 року Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
В обґрунтування позову зазначено, що АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 20 грудня 2006 року уклали кредитний договір № 14.10053, та додаткову угода до нього, згідно яких АТ КБ «Приватбанк» зобов'язалось надати відповідачу кредит у розмірі 100000,00 доларів США під 16% річних строком до 19 грудня 2011 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором. Позивач виконав умови кредитного договору надав відповідачу грошові кошти у розмірі 100000,00 доларів США, а ОСОБА_1 належним чином не виконував умови договору своєчасно не повернув грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Станом на 09 грудня 2009 року заборгованість склала 982970, 74 грн, що є еквівалентно 123179, 29 доларів США.
Для забезпечення виконання кредитного договору між сторонами укладено договір іпотеки нерухомого майна та договори застави транспортних засобів.
У липні 2009 року АТ КБ «Приватбанк» звернулось до Запорізького районного суду Запорізької області з позовною заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави.
У свою чергу ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ « ПриватБанк» із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним кредитний договір № 14.10053 від 20 грудня 2006 року, визнати недійсним договір іпотеки № 14.10053/1 від 21 грудня 2006 року, договір застави транспортного засобу № 14.100053/2 від 21 груня 2006 року, договір застави № 14.10053/3 від 23 січня 2007 року.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 11 березня 2010 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.
Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2010 року вищезазначене рішення скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Розірвано кредитний договір № 14.10053 від 20 грудня 2006 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ « Приватбанк» заборгованість станом на 09 грудня 2009 року за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року та додатковою угодою № 1 до нього від 23 січня 2007 року в загальному прозмірі 982970, 74 грн, що є еквівалентом 123179, 29 доларів США, та складається: з заборгованості за відсотками у розмірі 226745, 55 грн, що є еквівалентом 28414, 23 доларів США, заборгованості по пені у розмірі 81682,88 грн, що еквівалентно 10235,95 доларівв США.
В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року в сумі 982970, 74 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки - нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу ПАТ КБ «Приватбанк» від імені іпотекодавця на підставі іпотечного договору у відповідності до имог ст. 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною продажу на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
В рахунок погашення заборгованості в загальній сумі 982970,74 грн звернуто стягнення на транспортні засоби за договорами застави.
Оскільки вищезазначене рішення апеляційного суду Запорізької області до теперішнього часу не виконане в повній мірі, відповідач має заборгованість у розмірі 82341.47 доларів США, тому позивач має право на нарахування 3% річних від простроченої суми на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з 10 грудня 2009 року по 06 листопада 2020 року, що становить 23218,13 доларів США.
На підставі вищевикладеного, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість у розмірі 23218,13 доларів США, що за курсом 28,36 відповідно до службового розпорядження НБУ від 06 листопада 2020 складає 658466,17 грн за кредитним договором №14.10053 від 20 грудня 2006 року та судові витрати.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 13 грудня 2021 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» три відсотки річних у розмірі 53788 грн. 95 коп.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» судовий збір у розмірі 806 грн. 83 коп.
Зобов'язано Головне управління Державної казначейської служби України повернути Акціонерному товариству Комерційний банк «Приватбанк» переплачену за платіжним дорученням № IHN92B1L9D від 22.01.2020 суму судового збору у розмірі 5433 грн. 75 коп.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом норм матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким позовну заяву банку залишити без задоволення.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №14.10053 в сумі 982970,74 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки-нерухоме майно, а також предмет застави-транспорті засоби. По цій та іншим справам судом було видано 8 виконавчих листів, які більше 5 років Банком не виконувались. Вважає, що банк пропустив строк звернення до суду першої інстанції з вказаною позовною заявою, оскільки з дня ухвалення Апеляційним судом Запорізької області рішення від 29 червня 2010 року, розпочався перебіг строку позовної давності, передбачений ст.261 ЦК України. З моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нарахувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору.
Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу АТ КБ « ПриватБанк» зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної карги є безпідставними та необгрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи відповідно до вимог процесуального законодавства, до апеляційного суду не з'явилися, АТ КБ « ПриватБанк» про причини неявки суд не повідомив, будь яких клопотань про відкладення розгляду справи не надав.
Від ОСОБА_1 на адресу апеляційного сцуду надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутністю, свої вимоги в апеляційній скарзі підтримує в повному обсязі (а.с. 241).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" ("Alimentaria Sanders S.A. v. Spain", рішення від 7 липня 1989 року, заява №11681/85, п. 35) зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Апеляційний суд виходить з того, що якщо сторони та/або їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Оскільки, учасники справи були належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, поважність причини неявки учасників справи не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), апеляційний суд вважає за потрібне розглянути справу в даному судовому засіданні.
В силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки рішення апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2010 року відповідачем в повному обсязі не виконано, залишок непогашеної заборгованості за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року станом на 30 грудня 2017 року складає 627963,44 грн, позивач АТ КБ « ПриватБанк» має право на стягнення 3 % річних в сумі 53788, 75 грн внаслідок прострочення виконгання грошового зобов'язання, що виникло на підставі рішення суду обмежуючись останніми трьома роками, які передували подачі позову до суду
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист правлюдини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Судом встановлено, що 20 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» 20 грудня 2006 року укладено кредитний договір № 14.10053, за яким ОСОБА_1 оримав кредит у розмірі 50000 доларів США під 16 % річних на строк до 19 листопада 2011 року та зобов'язався повернути кредит, сплачувати проценти за користування кредитом та виконати всі інші зобов'язання за договором ( а.с. 13-14).
23 січня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладена додаткова угода № 1 до кредитного договору№ 14.10053 від 20 грудня 2006 року, згідно якої збільшено суму крекдиту з 50000 доларів США до 100000 доларів США ( а.с. 15-16).
В забезпечення виконання зобов'язання за зазначним кредитним договором 21 грудня 2006 року сторони уклали іпотечний договір, згідно якисм ОСОБА_1 (іпотекодавець) передав ЗАТ КБ «Приватбанк» (іпотекодержателю) в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
21 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» на забезпечення виконання умов цього договору укладено договір застави № 14.10053/2 згідно якого в заставу передані належні ОСОБА_1 транспортні засоби:вантажний слідловий тягач МАN26403, бортовий вантажний МАЗ 5335, бортовий причіп ТОМ 650 МРІЯ.
23 січня 2007 року на забезпечення виконання кредитного договору № 14.10053 від 21 грудня 2006 року укладено ще один договір застави № 14.10053/3 про передачу в заставу вантажного сідлового тягача МАN 26403.
У липні 2009 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, стягнення грошових коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки.
У свою чергу ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «Приватбанк» із зустрічним позовом в якому просив визнати недійсним кредитний договір № 14.10053 від 20 грудня 2006 року, визнати недійсним договір іпотеки № 14.10053/1 від 21 грудня 2006 року, договір застави транспортного засобу № 14.100053/2 від 21 груня 2006 року, договір застави № 14.10053/3 від 23 січня 2007 року.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 11 березня 2010 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2010 року вищезазначене рішення скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Розірвано кредитний договір № 14.10053 від 20 грудня 2006 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість станом на 09 грудня 2009 року за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року та додатковою угодою № 1 до нього від 23 січня 2007 року в загальному прозмірі 982970,74 грн, що є еквівалентом 123179,29 доларів США, та складається: з заборгованості за відсотками у розмірі 226745, 55 грн, що є еквівалентом 28414, 23 доларів США, заборгованості по пені у розмірі 81682,88 грн, що еквівалентно 10235,95 доларівв США.
В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року в сумі 982970, 74 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки - нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» від імені іпотекодавця на підставі іпотечного договору у відповідності до вимог ст. 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною продажу на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
У рахунок погашення стягнутої заборгованості у загальній сумі 982970,74 грн.
звернути стягнення на предмет застави - транспортні засоби: марки «МАЙ 26403», марки
«МАЗ 5335», бортовий причіп, шляхом продажу ПАТ КБ «Приватбанк» у порядку,
передбаченому ст.ст. 25, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та
реєстрацію обтяжень», із встановленням ціни продажу на підставі оцінки майна суб'єктом
оціночної діяльності, але не нижче за звичайні ціни на цей вид транспортних засобів ( а.с. 6-10).
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочин це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За правилом частини першої статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Предметом спору є: стягнення 3 % річних (стаття 625 ЦК України) внаслідок прострочення виконання грошового зобов'язання, що виникло на підставі рішення апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2010 року у розмірі 23218,13 доларів США, що за курсом 28,36 відповілдно до службового розпорядження НБУ від 06 листопада 2020 року складає 658466,17 грн за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року за весь період прострочення до 06 листопада 2020 року .
Надаючи оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами в межах заявлених позовних вимог, апеляційний суд виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), якою відступлено від правових висновків, зроблених Верховним Судом України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, в тому числі і за договором страхування, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). Відтак у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та 3 % річних від простроченої суми.
У кредитора при цьому згідно із частиною другою статті 625 ЦК України виникає кореспондуюче право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення сплати основного боргу.
Таким чином, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язання, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.
Колегія суддів виходить з того, що проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають нарахуванню та стягненню у разі наявності факту прострочення виконання будь-якого грошового зобов'язання незалежно від того, чи скористався кредитодавець правом на дострокове повернення кредиту, тобто строк кредитування припинився, чи договірні відносини між сторонами тривають.
При цьому проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню в межах строків позовної давності, однак можуть бути обчисленні на момент ухвалення судового рішення, якщо про це позивач заявив вимогу.
Зазначене узгоджується з висновком викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц , що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Суд першої інстанції, з висновком якого погоджується й апеляційний суд, установивши, що оскільки рішення апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2010 року відповідачем не виконано, зробив правильний висновок про наявність у позивача, відповідно до статті 625 ЦК України, права на стягнення 3 % річних внаслідок прострочення виконання грошового зобов'язання, що виникло на підставі рішення суду за період з 30 грудня 2017 року ( три роки, які передували подачі позову) і до зазначеної в розрахунку позивача дати, а саме до 06 листопада 2020 року ( в межах заявлених позовних вимог).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо розрахунку непогашеної заборгованості за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року, яка станом на 30 грудня 2017 року складає 627963, 44 грн. При цьому, суд врахував всі суми погашення заборгованості, які мали місце з часу ухвалення рішення апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2010 року.
Розрахунок 3% річних здійснено у гривні за формулою: сума заборгованості х 3% х кількість днів прострочення ( кількість днів у році/100) є наступним:
У 2017 році прострочення складає 2 дні, у 2018 році - 365 днів, у 2019 році - 365
днів, у 2020 році - 311 днів. Таким чином, розрахунок 3 % річних є наступним: за2017 рік (з 30.12.2017 до 31.12.2017): 627963,44 х 3 х 2 / 365 / 100 = 103,23 грн, за 2018 рік: 627963,44 х 3 х 365 / 365 / 100 = 18838,90 грн, за2019 рік: 627963,44 х 3 х 365 / 365 / 100 = 18838,90 грн, -за 2020 рік (з 01.01.2020 до 06.11.2020): 627963,44 х 3 х 311 / 366 / 100 =
16007,92 грн.
Загальна сума 3 % річних за період з 30 грудня 2017 року до 06 листопада 2020 року складає:103,23 +18838,90 + 18838,90 + 16007,92 = 53788,95 грн.
Відповідно до положень частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до положень частини першої статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до положень частини першої, п'ятой, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Водночас відповідач розрахунок простроченої заборгованості за кредитним договором № 14.10053 від 20 грудня 2006 року та 3% річних від простроченої суми не спростував, свій розрахунок не надав, що є його процесуальним обов'язком.
Ухвалюючи рішення у справі про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується апеляційний суд, дослідивши докази у справі і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 76-81, 89 ЦПК України, прийшов до вірного висновку про наявність у позивача, відповідно до статті 625 ЦК України, права на стягнення 3 % річних внаслідок прострочення виконання грошового зобов'язання, що виникло на підставі рішення суду, що обмежується останніми трьома роками, які передували подачі цього позову до суду, що становить 53788,95 грн.
Доводи апеляційної скарги, які зводяться до того, що суд повинен був відмовити в задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності, не заслуговують на увагу, оскільки вимога про стягнення грошових коштів, передбачених ст. 625 ЦК України не є додатковими вимогами, в розумінні ст. 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу строку позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення строку позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат.Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, що відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального та процесуального права.
При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги відповідача не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Крім того, судом першої інстанції правильно, з додержанням вимог ст. 141 ЦПК України було вирішено питання про розподіл між сторонами судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.
Згідно з ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, тому підстав для розподілу судових витрат немає.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 13 грудня 2021 року у цій справі залишит без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повна постанова складена 17 червня 2022 року.
Головуючий, суддя Суддя Суддя
Подліянова Г.С. Гончар М.С. Маловічко С.В.