Справа № 127/19486/21
Провадження № 22-ц/801/989/2022
Категорія: 64
Головуючий у суді 1-ї інстанції Романюк Л. Ф.
Доповідач:Денишенко Т. О.
08 червня 2022 рокуСправа № 127/19486/21м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
судді-доповідача Денишенко Т. О.,
суддів Голоти Л. О., Рибчинського В. П.,
за участі секретаря судового засідання Кобенди Ю. О., особи, яка подала апе-ляційну скаргу, відповідачки ОСОБА_1 , її представника адвоката Олій-ника А. М., позивачки ОСОБА_2 , її представника адвоката Кравчука М. О., розглянувши за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці, у залі судових засідань апеляційного суду цивільну справу за позовом
ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення
перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення
без надання іншого житла,
за апеляційною скаргою відповідачки ОСОБА_1 , її пред-ставника адвоката Олійника Андрія Михайловича на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року, ухвалене в примі-щенні суду у м. Вінниці за головування судді Романюк Л. Ф., повний текст якого складений 18 лютого 2022 року,
30 липня 2021 року ОСОБА_2 звернулася у Вінницький міський суд Вінницької області з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житла за нас-тупних мотивів. Позивачці на праві особистої власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується рішенням Замостянського районного суду м. Він-ниці від 24 листопада 2003 року ( справа № 2-3759/2003 ), реєстраційним по-свідченням від 31 січня 2004 року, записаним у реєстрову книгу за номером 1714 у реєстраційній книзі № 595. У квартирі спільно з позивачкою проживає її донька відповідачка ОСОБА_1 , яка систематично порушує правила спів-життя, робить неможливим для ОСОБА_2 проживання з донькою в одній квартирі. ОСОБА_1 протягом тривалого часу систематично вчиняє по відношенню до матері домашнє насильство психологічного, фізичного, еконо-мічного характеру, словесно ображає її, принижує, погрожує фізичною розпра-вою, викрадає продукти харчування. ОСОБА_2 боїться за власну безпеку, життя та здоров'я. У подружжя відповідачки ОСОБА_3 є зареєстроване місце проживання у АДРЕСА_2 , де після виселення відповідачка з чоловіком можуть проживати. ОСОБА_2 просила суд усу-нути їй перешкоди у користуванні власною квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з цього по-мешкання без надання іншого житла.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року позов ОСОБА_2 задоволений, їй усунуті перешкоди у користу-ванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом висе-лення ОСОБА_1 з цього помешкання без надання іншого житла. З ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 стягнуто 908,00 гривень судового збору.
Не погоджуючись з ухваленим 17 лютого 2022 року рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , її представник адвокат Олійник А. М. оскаржують його в апеляційному порядку, просять дане рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 у повному обсязі. Скаржники вважають оскаржуване судове рішення незаконним, необгрунтова-ним, таким, що ухвалене за неправильного застосування норм матеріального права та зазначають, що суд першої інстанції належним чином не дослідив від-повіді з поліції та прокуратури, надані на звернення ОСОБА_2 . З цих від-повідей не убачається фіксування наявності конфлікту між сторонами у справі, вчинення насильства відповідачки над своєю матір'ю, цьому немає жодного доказу. Заяви позивачки носять однобічний характер, на них давалися відповіді, проте з ОСОБА_1 бесіди, зустрічі з правоохоронцями не проводилися. Звернення ОСОБА_2 належним чином не перевірялися, її дії мають штучний характер.
Позивачка ОСОБА_2 скористалася визначеним цивільним процесу-альним законом правом, забезпеченим ухвалою апеляційного суду від 10 травня 2022 року, та 16 травня 2022 року подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , де зазначено про законність, обгрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Виклавши у відзиві пояснення, аналогічні змісту позов-ної заяви, ОСОБА_2 стверджує, що донька обмежує її у користуванні квар-тирою, змінила замки у дверях кімнат, вчиняє насильство по відношенню до неї, зокрема, фізичне, погрожує вбивством, псує або краде продукти, страви, ре-чі позивачки. Виклавши у відзиві норми матеріального права, якими обгрунто-вані й позовні вимоги, позивачка просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення та заперечення на апе-ляційну скаргу сторін у справі, їхніх представників, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши наявні в ній докази в їх сукупності, перевіривши законність, обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду дійшла виснов-ку, що апеляційна скарга відповідачки ОСОБА_1 , її представника адвока-та ОСОБА_5 підлягає задоволенню.
Згідно норм статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рі-шення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підста-ву своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам, воно є незаконним, необґрунтованим, таким, що суперечить фактич-ним обставинам справи, ухвалене за недоведеності обставин, що мають значен-ня для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків суду, викладених в оскаржуваному рішенні, обставинам справи.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 на праві особистої власності нале-жить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2003 року у справі № 2-3759/2003 та реєстраційним посвідченням від 31 січня 2004 року, записаним Комунальним підприємством «Вінницьке облас-не бюро технічної інвентаризації» у реєстрову книгу № 595 за № 1714. У квар-тирі разом з позивачкою проживає її дочка ОСОБА_1 , 1984 року наро-дження, що підтверджується довідкою Міського комунального підприємства Управляюча компанія «Київська» від 26 липня 2021 року № 1163. Суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 систематично порушує правила співжит-тя, робить неможливим для ОСОБА_2 спільне проживання в одній кварти-рі, що підтверджується відповідями Департаменту соціальної політики Він-ницької міської ради від 11 грудня 2020 року № Ф-08-139375/8-04-32, Вінниць-кої місцевої прокуратури від 21 вересня 2020 року № 32-358-20, Київського від-ділення поліції Вінницького відділу поліції ГУНП у Вінницькій області від 12 лютого 2020 року № 187м/р 232/0120, 02 квітня 2020 року № 419м/р/232-20, 06 липня 2020 року № 772м/р/232/01, 15 грудня 2020 року № Ф-871/232/01-20, 17 травня 2021 року № Ф-257/232/01-21.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції, посилаючись на норми статей 15, 41 Конституції України, статті 109, 116, 150 ЖК України, частину першу статті 317, статтю 321, частини другу, третю статті 381, частину першу статті 383, статті 387, 391 ЦК України, на непорушність права приватної власності як визначений принцип статтею 1 Першого протоколу, протоколів 2, 4, 7, 11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 ро-ку, дійшов висновку, що вимоги позивачки про усунення перешкод у користу-ванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з вказаної квартири ОСОБА_1 засно-вані на законі, тому підлягають до задоволення.
З такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна, вони є помилковими та передчасними.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції від 17 лютого 2022 року, від-повідачка ОСОБА_1 , її представник адвокат Олійник А. М. зазначають, що у пункті 27 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіць-кий проти України» Європейський суд з прав людини підкреслив наступне. Рі-шення про виселення становитиме порушення статті 8 конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, на-ведених у пункті другому статті 8, і не вважається «необхідним у демократич-ному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскар-жуваний захід грунтувався на національному законодавстві, але також стосу-ється якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування ( пункти 42, 43 ). Крім того, будь-яка особа, якій за-грожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відпо-відні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ре-тельно розглянути їх та надати належне обгрунтування.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку ( квартирі ), що йому нале-жить, користуються жилим приміщенням на рівні з власником будинку (квар-тири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку ( квартири ) член його сім'ї вправі вселяти у займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. Члени сім'ї влас-ника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку ( квартири ). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витра-тах по утриманню будинку ( квартири ), придомової території та проведенню ремонту. До членів сім'ї власника будинку ( квартири ) належать особи, зазна-чені у частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку ( квартири ) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Нормами статті 65 ЖК України визначено, що особи, які всели-лися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають разом з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Особи, які подали апеляційну скаргу, наголошують в ній, що у свій час по-зивачка отримала спірну трикімнатну квартиру на сім'ю, у складі якої була від-повідачка, її донька. За доводами апеляційної скарги, суд першої інстанції, вирі-шуючи цей спір, належним чином не дослідив відповіді поліції, прокуратури на звернення ОСОБА_2 . У цих відповідях відсутнє будь-яке фіксування реаль-ної наявності конфлікту між сторонами у справі, вчинення насильства в сім'ї. Заяви носять характер однобічних звернень позивачки, на що їй надавалися узагальнені відповіді, без вивчення ситуації, перевірки дійсної наявності кон-флікту, опитувань причетних осіб. Навіть відвідування родини працівниками Департаменту соціальної політики міської ради не зафіксоване в установленому порядку, відповідні докази у матеріалах справи відсутні; бесід, зустріч з відповідачкою не проводилося.
Відповідачка ОСОБА_1 , її адвокат просять скасувати рішення суду першої інстанції від 17 лютого 2022 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у повному обсязі.
Колегія суддів апеляційного суду визнає вимоги осіб, які подали апеляцій-ну скаргу, такими, що підлягають безумовному задоволенню, оскільки вони спростовують висновки суду першої інстанції, викладені у рішенні від 17 лю-того 2022 року. Аналізуючи відповіді правоохоронних органів, Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради на звернення ОСОБА_2 , звер-тає на себе увагу той факт, що усі вони мали місце у 2020 році, одне звернення - у травні 2021 року. У відповідях дійсно мають місце узагальнені рекомендації щодо регулювання відносин у родині, можливості отримання у Вінницькому міському центрі соціальних служб інформації про права, отримання дієвої до-помоги, соціальних послуг, психологічних та юридичних консультацій. Дві від-повіді стосуються виключно ОСОБА_3 , який у помешканні позивачки не зареєстрований та про виселення якого, наразі, не йдеться.
У судовому засіданні апеляційного суду на запитання суду ОСОБА_2 пояснила, що не заперечувала стосовно вселення у квартиру чоловіка доньки ОСОБА_3 . Також судом встановлено, що уся родина користується жит-ловим приміщенням помешкання загалом, порядок користування квартирою не встановлювався. Стверджуючи про притягнення відповідачки до адміністратив-ної відповідальності за вчинення домашнього насильства, доказів на підтвер-дження такого факту позивачка суду не представила. Пропозиція апеляційного суду стосовно залагодження спору мирним шляхом, для чого можливе надання судом певного строку, позивачкою не сприйнята. Натомість відповідачка та її адвокат висловили готовність ужити усіх можливих заходів для примирення матері і доньки, на що інша сторона не погодилася.
Керуючись статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основополож-них свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, сталою практикою Європейського суду з прав людини, зокрема, пунктом 24 у справі «Надточій проти України», пунктом 23 у справі «Гурепка проти України», апеляційний суд бере до уваги та ураховує не-обхідність дотримання у вирішенні заявленого спору принципу рівності сторін як одного із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстою-вати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприят-ливе становище порівняно з опонентом. Суд першої інстанції, підкреслюючи, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування, розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, разом з тим не дав належної правової оцінки недоведеності заявленої вимоги про позбавлення ОСОБА_1 житла, виселення її із займаного єдиного для неї помешкання, де вона проживає з часу його отримання сім'єю матері, без на-дання іншого житла. Наразі, заявлену позовну вимогу не можна визнати такою, що підлягає задоволенню як безумовно доведена. З приводу встановлення зам-ків на дверях кімнат квартири, утримання собаки в помешканні, про що вказу-вала ОСОБА_2 , остання вимог в установленому порядку про усунення цих перешкод у користуванні квартирою не заявляла. На час розгляду цієї справи судом замки на дверях кімнат ніким не використовуються, щодо утримання собаки позивачка претензій не висловлює, навпаки, вона турбується про них, доглядає їх. Висновок суду першої інстанції про обгрунтованість заявленої по-зовної вимоги не є таким, що обумовлений достатніми, належними, допусти-мими та достовірними доказами, представленими суду стороною позивачки у справі на доведення своєї позиції щодо вирішуваного спору.
Посилання позивачки ОСОБА_2 в обгрунтування підстав звернення до суду з позовом про виселення ОСОБА_1 із займаного, використову-ваного за призначенням житлового приміщення, без надання іншого житла, від-зиву на апеляційну скаргу на Конвенцію про захист прав людини і основопо-ложних свобод, норми Конституції України, норми ЦК України, ЖК України в частині права кожного на житло стосуються не лише її як власниці помешкан-ня, особи, яка звернулася до суду, але й відповідачки як колишнього члена сім'ї власниці, своєї матері. Захистивши право власниці квартири ОСОБА_2 , суд разом з тим у порушення норм чинного законодавства порушив право на корис-тування житлом відповідачки, при цьому не взявши до уваги недоведеність позовних вимог.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного за-конодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можли-вості здійснити ( реалізувати ) своє право повністю або частково.
Згідно з частиною третьою статті 16 ЦК України суд може відмовити у за-хисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень час-тин другої - п'ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення ци-вільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотри-мання частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України.
Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право влас-ності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що право-мірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених зако-ном.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ ( майно ), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб'єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність ви-моги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як: - пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії влас-ника обумовлені його інтересом; - виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій; - абсолютність вла-ди полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.
Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні ( BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, Європейський суд з прав людини, від 24 квітня 2014 року). Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння май-ном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює пи-тання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладе-ного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного ор-гану у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасть-ся досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмір-ний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідно-шення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть ( EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, Європейський суд з прав людини, від 23 січня 2014 року ).
Законодавець свого часу у статті 157 ЖК Української РСР визначив, що членів сім'ї власника жилого будинку ( квартири ) може бути виселено у випад-ках, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР. Відповідно до положень частини першої статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять немож-ливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, висе-лення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадить-ся без надання іншого житлового приміщення. Для застосування норм цієї стат-ті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали пози-тивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попереджен-ня, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адмі-ністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, гро-мадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Одночасно згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. З аналізу вказаних законоположень слідує вищезазначений висновок про те, що для застосування норм цієї статті необхідна наявність уже згадуваних двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або гро-мадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу ма-ються на увазі заходи попередження, що застосовуються вказаними вище ор-ганами. Для вирішення справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Укра-їнської РСР важливим є те, що при триваючій антигромадській поведінці висе-лення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результа-тів.
У пункті сімнадцятому постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці засто-сування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що при вирі-шенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадсь-кого впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутріш-ніх справ тощо.
Проте, як уже зазначалося, у цій справі відсутні об'єктивні, безспірні до-кази на доведення обставин систематичного порушення відповідачкою правил співжиття, що робить неможливим проживання з нею в одній квартирі матері, позивачки ОСОБА_2 . Крім того, вирішальним є той факт, що судом не встановлено заходів запобігання негативної поведінки ОСОБА_1 по від-ношенню до позивачки, які би виявилися безрезультатними. Виселення особи із житлового приміщення без надання іншого житла може мати місце за дотри-мання беззаперечного права цієї особи на оцінку судом такого рішення на пред-мет пропорційності. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Оскільки суд першої інстанції не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірив доводи сторін та на-дані на їх підтвердження докази, то оскаржуване судове рішення відповідно до норм статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішен-ня про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 .
Цивільним процесуальним кодексом України визначені межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково пода-ними доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстан-ції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посила-ються в апеляційній скарзі та ( або ) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'яз-ковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розгля-даються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
?Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основопо-ложних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основополож-них свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Кон-венції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обгрунтовують вимоги і заперечення учас-ників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, виснов-ками експертів, показаннями свідків ( стаття 76 ЦПК України ).
Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров про-ти України» ( остаточне рішення від 17 червня 2011 року ) суд при оцінці дока-зів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке дове-дення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною прак-тикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуд-дя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлу-мачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різ-ною в залежності від характеру рішення ( Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58, Європейський суд з прав людини, від 10 лютого 2010 року ).
Статтями 374, 376 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають зна-чення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викла-дених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправиль-не тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Колегія суддів визнає доводи апеляційної скарги такими, що заслуговують на увагу, є обгрунтованими, достатніми для її задоволення у повному обсязі. Судом першої інстанції дійсно не дотримано порядку, встановленого для вирі-шення питання, що має місце, допущено однобічність, неповноту судового роз-гляду, порушення норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи; висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, що реально мають місце.
Згідно частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення чи ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до час-тини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції відповідачкою у дохід держави спла-чений судовий збір у розмірі 1362,00 гривень. З урахуванням зазначеної норми цивільного процесуального закону, з позивачки на користь відповідачки підля-гають стягненню понесені нею витрати на сплату у дохід держави судового збору за подання апеляційної скарги.
Керуючись нормами статей 141, 367, 368, 374, 376, 381 - 384, 389 - 391 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивіль-них справах-
Апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_1 , її представ-ника адвоката Олійника Андрія Михайловича задовольнити.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2022 року скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення без надання іншого житла відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , мешканки АДРЕСА_3 , на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , 1362,00 гривні ( одну тисяча триста шістдесят дві гривні 00 коп. ) судового збору, сплаченого у дохід держави у зв'язку з апеляційним оскаржен-ням рішення суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак вона може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 13 червня 2022 року.
Суддя-доповідач Т. О. Денишенко
Судді Л. О. Голота
В. П. Рибчинський