Україна
Донецький окружний адміністративний суд
09 червня 2022 року Справа№200/1859/22
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голубової Л.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції в Донецькій області
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про:
- визнання протиправною бездіяльності щодо нездійснення нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2018, 2019 та 2021 роки і основної щорічної відпустки за 2015 рік у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби;
- зобов'язання здійснити нарахування та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2018, 2019 та 2021 роки у кількості 42 доби і основної щорічної відпустки за 2015 рік у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби;
- зобов'язання здійснити нарахування та виплатити недоотриману одноразову грошову допомогу при звільненні в сумі 5485,45 гривень;
- зобов'язання нарахувати та виплатити суму середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2018, 2019 та 2021 роки і основної щорічної відпустки за 2015 рік та за 2020 рік.
Одночасно просить стягнути вказані ненараховані суми грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки, а також недоотриману одноразову грошову допомогу при звільненні в сумі 5485,45 гривень у вигляді індексації.
Також просить стягнути витрати на правову допомогу в сумі 4500,00 гривень.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач проходила службу в органах Національної поліції України.
Наказом відповідача від 19.02.2021 року № 125 о/с позивача звільнено з посади начальника режимно-секретного відділу № 4 Краматорського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням).
В наказі про звільнення зазначено, що вислуга позивача на день звільнення зі служби у календарному обчисленні складає 18 років 00 місяців 03 дні, вислуга на пільгових умовах - 26 років 03 місяців 12 днів.
Позивач має статус учасника АТО, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_1 від 10.04.2018 року.
В наказі про звільнення № 125 о/с від 19.02.2021 року зазначено, що невикористана відпустка за 2021 рік складає 04 днів, тому саме за цей період позивачу було сплачено компенсацію при звільненні. Проте, відомостей щодо додаткових соціальних відпусток як учасника бойових дій за 2018-2019 та 2021 роки наказ про звільнення не містить. Додаткову відпустку за 2020 рік як учаснику бойових дій позивачу було надано.
Крім того, зазначає, що їй не було надано основну щорічну відпустку за 2015 рік у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби.
Також зазначає, що при виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні в сумі 64786,32 гривень позивачу не нарахована на неї індексація в сумі 5485,45 гривень.
З зазначених причин адвокат позивача звернувся до відповідача з запитом від 30.12.2021 року, в якому просив нарахувати та сплатити компенсацію за невикористані календарні дні основної та додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Листом від 13.01.2022 року Головне управління Національної поліції в Донецькій області повідомило, що під час проходження служби ОСОБА_1 не сплачена компенсація за невикористані дні додаткових відпусток за 2018-2019 та 2021 роки, оскільки грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій не передбачена законодавством.
Також просить нарахувати та виплати йому суму середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2018 року по 2021 рік, передбачену ст. ст. 116-117 КЗпП України.
Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, оскільки має право на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учасник бойових дій.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 04 лютого 2022 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідно до вимог статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.
Згідно з нормами частини третьої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.
Відповідач в строки, встановлені ухвалою суду про відкриття провадження в даній справі не надав письмовий відзив на позовну заяву. Разом з тим, представником відповідача надано клопотання від 13.03.2022 року про зупинення провадження у справі у зв'язку з введенням Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 на всій території України воєнного стану. Оскільки, Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено такої обставини для зупинення провадження в адміністративній справі, суд вважає за можливе розглянути справу на підставі наявній в ній належних та достатніх доказів.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позивач, ОСОБА_1 проходила службу органах Національної поліції України.
Наказом відповідача від 19.02.2021 року № 125 о/с позивача з 22.02.2021 року звільнено з посади начальника режимно-секретного відділу № 4 Краматорського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням).
В наказі про звільнення зазначено, що вислуга позивача на день звільнення зі служби у календарному обчисленні складає 18 років 00 місяців 03 дні, вислуга на пільгових умовах - 26 років 03 місяців 12 днів.
Позивач має статус учасника АТО, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_1 від 10.04.2018 року.
В наказі про звільнення № 125 о/с від 19.02.2021 року зазначено, що невикористана відпустка за 2021 рік складає 04 днів, тому саме за цей період позивачу було сплачено компенсацію при звільненні. Проте, відомостей щодо додаткових соціальних відпусток як учасника бойових дій за 2018-2019 та 2021 роки наказ про звільнення не містить. При цьому, додаткову відпустку за 2020 рік як учаснику бойових дій позивачу було надано.
Відомостей щодо основної щорічної відпустки за 2015 рік у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби наказ про звільнення також не містить. Також наказ про звільнення не містить відомостей про нарахування індексації на виплачену одноразову грошову допомогу при звільненні.
З зазначених причин позивач через адвоката звернулася до відповідача з запитом від 30.12.2021 року, в яких просила надати відомості про нарахування компенсації за невикористані календарні дні основної та додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2021 роки, суми індексації щодо одноразової грошової допомоги при звільненні із служби.
Листом від 13.01.2022 року відповідач, розглянувши вказаний адвокатський запит, повідомив, що позивача звільнено з 22.02.2021 року з компенсацією відпустки за 2021 рік в кількості 4 днів.
Відповідно до частини 10 статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено грошову компенсацію лише за невикористану в році звільнення відпустку.
Грошова компенсація за невикористані дні щорічних відпусток не передбачена вказаним законом. Зазначив, що норми КЗпП України, на які наголошує позивач, на поліцейських не розповсюджуються.
Додаткову відпустку за 2020 рік позивачу як учаснику бойових дій було надано згідно її рапорту. За інші роки, починаючи з 2018 року позивачем рапорти про надання додаткових відпусток як учаснику бойових дій не надавались.
До листа від 13.01.2022 року відповідачем також надано довідки про використані основні та додаткові відпустки ОСОБА_1 .
Відповідно до довідки відповідача від 12.01.2022 року № 121/12/03-2022 ОСОБА_1 має невикористані 3 доби основної відпустки за 2015 рік, 43 доби за 2020 рік та 4 доби за 2021 рік (компенсовані при звільненні).
Відповідно до довідки відповідача, також датованої 12.01.2022 року № 122/12/03-2022 ОСОБА_1 надано додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2020 рік згідно її рапорту. За інші роки, починаючи з 2018 року позивачем рапорти про надання додаткових відпусток як учаснику бойових дій не надавались, тому компенсація за ці роки не передбачена діючим законодавством.
Також до листа від 13.01.2022 року надано довідку відповідача № 57 від 13.01.2022 року про нараховане та виплачене грошове забезпечення ОСОБА_1 за 2020-2021 роки.
Відомостей про нарахування індексації при виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні відповідачем на вимогу адвоката не надано.
Спірним у цій справі є право позивача на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні основної та додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2018-2020 роки та правильність нарахування та виплати одноразової грошової допомоги при звільненні.
Перевіряючи правомірність дій відповідача, суд виходить з наступного.
Державні гарантії права громадян на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлено Законом України «Про відпустки».
Види відпусток визначаються статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР.
Зокрема, установлюються такі види відпусток:
1) щорічні відпустки: - основна відпустка (стаття 6 цього Закону); - додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); - додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); - інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Статтею 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII передбачено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час».
Згідно до статті 12 вказаного Закону встановлено пільги учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них осіб.
Зокрема, учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік».
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII передбачає право військовослужбовців на відпустки, порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них (стаття 101).
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів».
Згідно з п. 2 ст. 92 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Пунктом 10 ст. 93 цього ж Закону встановлено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
За приписами пункту 8 розділу ІІІ Порядку виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішній справ України від 06.04.2016р. № 260 (далі - Порядок № 260) за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення
Суд зазначає, що вказані норми в сукупності свідчать про те, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та статтею 12 Закону № 3551-ХІІ. Положення Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 07 травня 2020 року у справі № 360/4127/19.
Суд також враховує висновки, викладені в рішенні Європейського суду з прав людини від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Слід зазначити, що принципом який визначає зміст правовідносин людини із суб'єктом владних повноважень є принцип верховенства права, який полягає у підпорядкуванні діяльності усіх публічних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, утвердження їх пріоритету перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави.
Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов'язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права.
Будь-який необґрунтований неоднаковий підхід законом заборонений, і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.
Відтак, у порівнянні із іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач мав таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави суду для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Так, відповідно до частини 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Тому, суд зазначає, що норми Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Щодо невикористаних позивачем днів основної щорічної відпустки за 2015 рік у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби суд зазначає, що у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні як основної, так і додаткової відпустки, про що зазначив Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 160/10875/19, зазначивши таке.
Відповідно до ст. 92 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин 8, 11 ст. 93 цього Закону.
Аналізуючи наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав у попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі й за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік і на відпустки (основні й додаткові), що не були використані в попередні роки, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
З огляду на відсутність правового врегулювання положеннями Закону України «Про Національну поліцію» і Порядком та умовами виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженими наказом МВС України від 6 квітня 2016 року № 260, питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону України «Про відпустки».
Так, відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» і ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки - працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Відтак, невикористані позивачем за 2015 рік дні щорічної відпустки у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби також підлягають грошовій компенсації при звільненні.
Таким чином, на час прийняття наказу про звільнення позивача, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні основної відпустки за 2015 та 2020 роки, а також додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2018 року по 2021 рік.
Доказів щодо відсутності у позивача права на невикористані відпустки як учасника АТО за 2018-2021 роки відповідачем, як суб'єктом владних повноважень не надано, а навпаки надано довідки від 12.01.2022 року про невикористання цих відпусток позивачем.
З огляду на те, що відповідач не довів правомірність своєї бездіяльності, а позивач навів законні й обґрунтовані підстави для нарахування та виплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні основної відпустки за 2015 та 2020 роки та відпустки як учаснику бойових дій за період з 2018 року по 2021 рік, - то позов ОСОБА_1 слід задовольнити в цій частині.
Вказана правова позиція викладена у рішенні Верховного Суду від 16 травня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18-а, залишеним в силі постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року.
Щодо вимог про зобов'язання нарахувати та виплатити індексацію на одноразову допомогу при звільненні в сумі 5485,45 гривень суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 15 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) військовослужбовцям при звільненні з військової служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Судом встановлено, що позивачу виплачена одноразова допомога при звільненні за 18 років календарної вислуги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби в сумі 64786,32 грн. Однак при нарахуванні допомоги не було враховано індексацію в сумі 1218,99 грн. (індексація за лютий 2021 року)х25%х18=5485,45 грн., яку розрахував позивач.
Наведене підтверджується довідкою відповідача № 57 від 13.01.2022 року про нараховане та виплачене грошове забезпечення ОСОБА_1 за 2020-2021 роки.
Палата Верховного Суду у постанові від 06.02.2019 року по справі № 522/2738/17 зазначила, що згідно з частинами 2, 3 статті 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення, тобто і одноразова допомога при звільненні.
Відтак, сума індексації грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення. Суму індексації на грошове забезпечення в лютому 2021 року відповідачем нараховано, однак доказів нарахування індексації на виплачену одноразову допомогу при звільненні відповідачем не надано. Зокрема, довідка відповідача № 57 від 13.01.2022 року не містить цих відомостей, тому вимоги про зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплатити недоотриману одноразову грошову допомогу при звільненні також підлягають задоволенню. При цьому, нарахування конкретної суми індексації є виключною дискрецією відповідача.
Стосовно вимог про нарахування середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки як учаснику бойових дій суд зазначає таке.
Конституційний Суд України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).
Законом України «Національну поліцію» правові відносини щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Метою встановлення передбаченої нормами ст.117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
На час розгляду справи, розмір недоплаченої суми компенсацій по двох видах відпусток та індексації, ані позивачем, ані відповідачем не розрахований.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Проте, дата кінцевого розрахунку з позивачем невідома, оскільки відповідач на дату розгляду справи не провів остаточного розрахунку з позивачем, а тому позивачу слід після проведення остаточного розрахунку подати позов про застосування до роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України, тому в цих вимогах слід відмовити, як і відмовити у стягненні цих не нарахованих відповідачем сум.
Щодо вимог про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 4500,00 гривень суд зазначає, що в матеріалах справи наявний акт розрахунків від 29.12.2021 року, складений між позивачем та адвокатом Овчаренко О.О., відповідно до якого ОСОБА_2 сплатила за надання адвокатських послуг 3000,00 гривень, тому саме ця сума підлягає відшкодуванню.
На підставі зазначеного, вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії підлягають частковому задоволенню з урахуванням п. 10 ч. 2 статті 245 КАС України.
Відповідно до п. 10 ч. 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що відповідно до п. 13 ч. 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, як учасник бойових дій. Докази понесення позивачем інших судових витрат суду не надано, тому судові витрати, що підлягають відшкодуванню складають 3000,00 гривень.
Згідно частини 3 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках залежно від складності справи складення рішення, постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більш як десять, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Відповідно до частини 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
З огляду на викладене, на підставі положень Конституції України, Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 року, Закону України від 02.09.2014р. №1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», ст.ст. 2, 17, 77, 90, 139, 242-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 (місце реєстрації відповідно паспорта громадянина України: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (місцезнаходження згідно даних з ЄДР: 87517, Донецька область, м. Маріуполь, пр-т. Нахімова, буд. 86, код ЄДРПОУ 40109058) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2018, 2019 та 2021 роки і основної щорічної відпустки за 2015 рік у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби.
Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Донецькій області здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2018, 2019 та 2021 роки у кількості 42 доби і основної щорічної відпустки за 2015 рік у кількості 3 доби та за 2020 рік у кількості 43 доби.
Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Донецькій області здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 суму індексації на одноразову грошову допомогу при звільненні.
В інших вимогах - відмовити.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області (код ЄДРПОУ 40109058) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 3000 (три тисячі) гривень 00 копійок.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 09 червня 2022 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Л.Б. Голубова