07.06.2022 Справа № 904/624/19
м.Дніпро
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Білецької Л.М. (доповідач),
суддів: Верхогляд Т.А., Паруснікова Ю.Б.,
секретар судового засідання Мацекос І.М.,
розглянувши апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний Банк "Приватбанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2021 (повний текст складено 22.12.2021, суддя Камша Н.М.) у справі № 904/624/19
за заявою Акціонерного товариства Комерційний Банк "Приватбанк", м. Київ
до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015", м. Дніпро
про визнання банкрутом
1. Зміст і мотиви оскаржуваного судового рішення у справі.
07.06.2021 до Господарського суду Дніпропетровської області надійшла заява №02-01-904/624/19-01-06-21-1 від 01.06.2021 ліквідатора ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" арбітражного керуючого Пономаренка А.О. про визнання недійсними договорів купівлі - продажу 1/2 частки нерухомого майна, визнання права власності та витребування майна, в якій ліквідатор просив:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна, серія та номер: 6965, виданий 15.06.2017 року, виданий та посвідчений: приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Крючковою Т.В., укладений між ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" та ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС";
- визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна, серія та номер: 6984, виданий 16.06.2017 року, виданий та посвідчений: приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Крючковою Т.В., укладений між ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" та ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС";
- визнати право власності за ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" на об'єкт нерухомого майна, а саме комплекс нежитлових будівель та споруд, що розташовані за адресою: Дніпропетровська область, м. Дніпро (колишня назва м. Дніпропетровськ), проспект Пушкіна, будинок 4 (чотири), опис об'єкта нерухомого майна: адміністративно-побутовий корпус з підвалом літ. А-3, А[1]-1,а, а [1]-3037 кв.м.; тунель літ. а-1-74 кв.м.; прохідна літ. Б-1, Б[1]-1, б-б[4]-128,8 кв.м., механічна майстерня, котельна, димова труба, магазин, відділ кадрів літ. В-1; В[1]-2, в-450,2 кв.м.; головний корпус, відділ пляшкомийної машини, будівля приготування розчинів з підвалом та надбудовами літ. Г-2, г, г-1, г[4], г[5], склад готової продукції літ. Г[1]-2, Г[2]-2, г[1]-г[3], будівля спиртосховища літ. Г[3]-1-Г[5]-1-5628,7 кв.м.; побутові приміщення шоферів, гараж з прибудовою літ. Д-2, Д[1]-1, Д[2]-1, д, д[1]-429,6 кв.м.; посудний цех літ. Е-2, е-1, е[1]-е[6]-1111,5 кв.м.; галерея літ. е-1-16, 02 кв.м.; трансформаторний кіоск літ. Є-1-31,9 кв.м.; компресорна, літ. Ж-1, ж-126 кв.м.; газорозподільний пункт літ. З-1-16,4 кв.м.; навіс літ. И-23 кв.м.; навіс літ. І-34 кв.м.; зварювальний збірник літ. Ї-23,2 кв.м.; склад балонів літ. Й-11 кв.м.; убиральня літ. К-1-6 кв.м.; огорожа №1-10; резурвуар протипожежний №11; збірник склобоя №12; бункер склобоя №13; мощення -І,ІІ, III. Загальна площа: 11 147, 32 кв.м.;
- витребувати у ТОВ "ОЗЕРНА ПЛОЩА" об'єкт нерухомого майна, а саме комплекс нежитлових будівель та споруд, що розташовані за адресою: Дніпропетровська область, м. Дніпро (колишня назва м. Дніпропетровськ), проспект Пушкіна, будинок 4 (чотири), опис об'єкта нерухомого майна: адміністративно - побутовий корпус з підвалом літ. А-3, А[1]-1,а, а [1]-3037 кв.м.; тунель літ. а-1-74 кв.м.; прохідна літ. Б-1, Б[1]-1, б-б[4]-128,8 кв.м., механічна майстерня, котельна, димова труба, магазин, відділ кадрів літ. В-1; В[1]-2, в-450,2 кв.м.; головний корпус, відділ пляшкомийної машини, будівля приготування розчинів з підвалом та надбудовами літ. Г-2, г, г-1, г[4], г[5], склад готової продукції літ. Г[1]-2, Г[2]-2, г[1]-г[3], будівля спиртосховища літ. Г[3]-1-Г[5]-1-5628,7 кв.м.; побутові приміщення шоферів, гараж з прибудовою літ. Д-2, Д[1]-1, Д[2]-1, д, д[1]-429,6 кв.м.; посудний цех літ. Е-2, е-1, е[1]-е[6]-1111,5 кв.м.; галерея літ. е-1-16, 02 кв.м.; трансформаторний кіоск літ. Є-1-31,9 кв.м.; компресорна, літ. Ж-1, ж-126 кв.м.; газорозподільний пункт літ. З-1-16,4 кв.м.; навіс літ. И-23 кв.м.; навіс літ. І-34 кв.м.; зварювальний збірник літ.Ї-23,2 кв.м.; склад балонів літ. Й-11 кв.м.; убиральня літ. К-1-6 кв.м.; огорожа №1-10; резурвуар протипожежний №11;збірник склобоя №12; бункер склобоя №13; мощення -І, ІІ, III. Загальна площа: 11 147, 32 кв.м.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2021 у справі № 904/624/19 у задоволенні заяви ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Ефектінвест-2015" від 01.06.2021 №02-01-904/624/19-01-06-21-1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна, визнання права власності та витребування майна відмовлено.
Ухвала суду мотивована тим, що ліквідатором не доведено ознак фіктивності та фраудаторності спірних договорів, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для визнання їх недійсними.
2. Короткі узагальнені доводи апеляційної скарги.
Не погодившись із ухвалою місцевого господарського суду, Акціонерне товариство Комерційний Банк "Приватбанк" звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу та задовольнити заяву ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Ефектінвест-2015" від 01.06.2021 №02-01-904/624/19-01-06-21-1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна, визнання права власності та витребування майна.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оспорювані договори укладені при зловживанні боржником правом власності і правом заставодавця (іпотекодавця) за договором іпотеки № DNHSLKI03017/ DZ 3 від 22.10.2015, на шкоду кредитору АТ КБ “ПриватБанк”, тобто є фраудаторними правочинами, у зв'язку з чим відповідно до ст.ст. 3, 13, 203, 215 Цивільного кодексу України наявні правові підстави для визнання цих договорів недійсними.
Зокрема скаржник зазначає, що відбулося зловживання правом, на безоплатній основі вчинено фраудаторний правочин, була наявна заборгованість перед банком, однак ці обставини залишилися поза увагою місцевого суду.
3. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
ТОВ"Озерна площа" у відзиві на апеляційну скаргу вважає апеляційну скаргу безпідставною, а ухвалу такою, що винесена з повним дотриманням вимог законодавства.
У додаткових поясненнях товариство зазначило, що на час укладення оскаржуваних договорів купівлі-продажу у ТОВ"Ефіектінвест-2015" була відсутня прострочена заборгованість перед АТ КБ"Приватбанк", у зв"язку з чим відсутні підстави вважати, що дані оскаржувані договори купівлі-продажу носять ознаки фраудаторності.
ТОВ"Агроцентр-Плюс" у своїх поясненнях просить відмовити банку у задоволенні апеляційної скарги з підстав, викладених у цих поясненнях.
Також на адресу апеляційного суду надійшли пояснення ПрАТ"Страхова компанія "Інгосстрах" на апеляційну скаргу банку.
4. Рух справи у суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 14.02.2022 поновлено Акціонерному товариству Комерційний банк "Приватбанк" пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2021 у справі № 904/624/19; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 01.04.2022 прийнято апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний Банк "Приватбанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2021 у справі № 904/624/19 до свого провадження; зазначено, що у зв'язку із затвердженням Верховною Радою Указів Президента України від 24.02.2022р. № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" та від 14.03.2022р. №133/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", про день, час та місце судового засідання учасники провадження у справі будуть повідомлені додатково ухвалою суду.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.04.2022 розгляд апеляційної скарги призначено в судовому засіданні на 31.05.2022 о 15:30 год.
Ухвалою суду від 31.05.2022 розгляд апеляційної скарги відкладено на 07.06.2022.
У судовому засіданні 07.06.2022 представники надали пояснення у справі та навели обґрунтування своїх вимог і заперечень з посиланням на норми законодавства.
07.06.2022 оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні ним ухвали, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, оскаржувану ухвалу слід залишити без змін з таких підстав.
5. Встановлені та неоспорені судом обставини справи і відповідні їм правовідносини.
Провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" (далі - боржник, банкрут) відкрито 10.07.2019 за заявою кредитора.
Справа про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" перебуває на стадії ліквідації.
Між ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" (Продавець) та ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу Ѕ частки нерухомого майна від 15.06.2017, за яким Продавець передає у власність Покупцю, а Покупець приймає у власність об'єкт нерухомого майна Ѕ частки нерухомого майна, а саме: комплекс нежитлових будівель та споруд, що розташований за адресою: Дніпропетровська область, м. Дніпро, проспект Пушкіна, будинок 4 і зобов'язується сплатити його вартість за ціною та на умовах, встановлених цим Договором. Відповідно до умов зазначеного Договору Сторони узгодили ціну продажу нерухомого майна, яка становить 5 475 000,00 грн.
Між ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" (Продавець) та ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу Ѕ частки нерухомого майна від 16.06.2017, за яким Продавець передає у власність Покупцю, а Покупець приймає у власність об'єкт нерухомого майна Ѕ частки нерухомого майна, а саме: комплекс нежитлових будівель та споруд, що розташований за адресою: Дніпропетровська область, м. Дніпро, проспект Пушкіна, будинок 4 і зобов'язується сплатити його вартість за ціною та на умовах, встановлених цим Договором. Відповідно до умов зазначеного Договору Сторони узгодили ціну продажу нерухомого майна, яка становить 5 475 000,00 грн.
Згідно з п. 3.1 договорів від 15.06.2017 та 16.06.2017, відповідно до положень ст.ст.334, 640 Цивільного кодексу України ці договори є укладеними з моменту їх нотаріального посвідчення. Право власності Покупця на придбану частку майна виникає з моменту державної реєстрації нотаріусом цього права згідно зі ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", яка є обов'язковою.
15.06.2017 та 16.06.2017 відповідно зареєстровано нерухоме майно за ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" , що підтверджується матеріалами справи.
Розрахунок за продаж майна продавцем мав здійснюватися шляхом перерахування у безготівковій формі покупцем на поточний рахунок продавця грошових коштів у строк до 15.09.2017. (п. 2.3 договорів від 15.06.2017 та 16.06.2017).
В якості доказів проведення розрахунку за придбане майно, покупець навів наступні обґрунтування та докази:
- 27.05.2015 між сільськогосподарським приватним підприємством "БІЛЕ ОЗЕРО" (продавець, боржник) та ТОВ "БІЗНЕС АГРОЦЕНТР" (покупець) укладено договір купівлі-продажу зерна сільськогосподарських культур №БО-27/05/15 (основний договір), згідно з яким за платіжними дорученнями №7777 та №7778 від 28.05.2015 ТОВ "БІЗНЕС АГРОЦЕНТР" перерахував СПП "БІЛЕ ОЗЕРО" грошові кошти на суму 10 950 000 грн. Зобов'язання по поставці продавцем не виконані;
- 20.01.2018 між ТОВ "БІЗНЕС АГРОЦЕНТР" (первісний кредитор) та ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги №20-01/2018, згідно з яким первинний кредитор відступив новому кредитору право вимоги до боржника СПП "БІЛЕ ОЗЕРО" за основним договором у розмірі 10 950 000 грн.;
- 21.01.2018 між ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" (первісний кредитор) та ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги №21-01/2018, за яким ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" відступив новому кредитору ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" право вимоги до СПП "БІЛЕ ОЗЕРО" на суму 10 950 000 грн. Новий кредитор - ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" зобов'язався сплатити первісному кредитору ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" компенсацію в розмірі 10 950 000 грн.
Відповідно до протоколу №22/01-18 про залік взаємних однорідних вимог від 22.01.2018 ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" та ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" прийшли до згоди здійснити залік однорідних взаємних вимог за нижчезазначеними договорами:
- сума заборгованості ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" перед ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" за договором про відступлення права вимоги №21-01/2018 від 21.01.20-18 становить 10 950 000,00 грн.;
- сума заборгованості ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" перед ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" за договором купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна від 15.06.2017, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровської міської нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 6965 становить 5 475 000,00 грн. та за договором купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна від 16.06.2017, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровської міської нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №6984 становить 5 475 000,00 грн. Сума заліку складає 10 950 000,00 грн.
Зобов'язання сторін після проведення заліку складають 0,00 грн.
Зобов'язання ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" перед ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" за договором про відступлення права вимоги № 21-01/2018 від 21.01.2018 на суму 10 950 000,00грн., вважаються припиненими на підставі Протоколу № 22/01-18 про залік взаємних однорідних вимог від 22.01.2018 та ст. 601 "Припинення зобов'язань зарахуванням" ЦК України.
Зобов'язання ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" перед ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" за договорами купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна від 15.06.2017, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Крючковою Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 6965 та купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна від 16.06.2017, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за № 6984 на загальну суму 10 950 000,00 грн., вважаються припиненими на підставі цього Протоколу № 22/01-18 про залік взаємних однорідних вимог від 22.01.2018 та ст. 601 "Припинення зобов'язань зарахуванням" ЦК України.
Договір про відступлення права вимоги до СПП "БІЛЕ ОЗЕРО", укладений 21.01.2018 №21-01/2018 між ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" та ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015", не оспорений, тому в силу ст. 204 ЦК України є правомірним.
Протоколом від 22.01.2018 №22/01-18 про залік взаємних однорідних вимог, що проведений ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" та ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС", підтверджується воля сторін на здійснення такого способу припинення зобов'язань, зокрема, і по оплаті за договорами від 15.06.2017 №6965 та від 16.06.2017 № 6984. Цей правочин (взаємозалік) також не визнано недійсним у встановленому порядку.
6. Доводи, за якими апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
Згідно зі ст. 61 Кодексу України з процедур банкрутства ліквідатор банкрута, яким є заявник, має право на подачу до суду заяв про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, повинен формувати ліквідаційну масу, вживати заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплений у даній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі полягає у тому, що їх дія не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ним чинності, за винятком випадку, коли закон або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.
Статтею 5 Цивільного кодексу України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювались актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
У даній справі спірні договори укладено 15.06.2017 та 16.06.2017, тобто до цих правовідносин необхідно застосовувати норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство).
За змістом ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах справи про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора, зокрема, з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, відмовився від власних майнових вимог. У разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернуто майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії. За результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або конкурсного кредитора про визнання недійсним правочину (договору) або спростування майнових дій боржника господарський суд виносить ухвалу (ч.ч. 2-4 ст. 20 Закону про банкрутство).
21.10.2019 введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ, Кодекс про банкрутство).
Відповідно до ч. 2 ст. 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, зокрема, з підстави безоплатного відчуження боржником майна або відмови боржника від власних майнових вимог.
У разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною другою статті 42 Кодексу про банкрутство, кредитор зобов'язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. За результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або кредитора про визнання недійсним правочину боржника господарський суд постановляє ухвалу (ч.ч. 3, 4 ст. 42 КУзПБ).
Отже, при застосуванні статті 42 КУзПБ суд керується загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі, суть якого полягає в тому, що новий закон регулює правовідносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Тобто до події, факту застосовується закон, під час дії якого вони настали або мали місце. На підтвердження такого розуміння застосування статті 42 КУзПБ свідчить також усталений у судовій практиці підхід щодо застосування норм закону під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Зазначений підхід підтверджується висновками, які містяться в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 911/3023/15, від 15.01.2019 у справі №904/10887/16, від 09.07.2020 у справі № 910/9641/19, від 02.06.2021 у справі №904/7905/16.
Оскільки провадження у даній справі та вчинення спірних правочинів мали місце до введення в дію КУзПБ, на спірні правочини не поширюються положення ст. 42 КУзПБ.
Укладення договорів боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.
У відповідності до п.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Як встановлено ст.67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
У статтях 3 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Згідно ст.174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання, наведені в ст.179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч.2 ст.180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Згідно ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Пунктом 3 ст. 3, ст.627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частина 1 ст.628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
В силу ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
За змістом ст.655 ЦК України, передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до ч.3 ст.640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст.16 ЦК України, ст.20 ГК України.
Відповідно до ст.ст.16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння способу захисту як визнання правочину недійсним є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013р. у справі №6-78цс13, від 11.05.2016р. у справі №6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019р. у справі №910/8357/18, від 17.06.2020р. у справі №910/12712/19, від 20.01.2021р. у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021р. у справі №910/3356/20, від 18.03.2021р. у справі №916/325/20, від 19.02.2021р. у справі № 904/2979/20, тощо.
Тому, у кожному випадку цієї категорії справ суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків (відповідні правові висновки наведені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.10.2021р. по справі №905/2382/18).
Згідно ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Разом з цим у застосуванні наведених положень статей Цивільного кодексу України слід враховувати, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому (правовий висновок Верховного Суду викладено у постанові від 12.03.2018 у справі №910/22319/16).
В силу ст. 236 ЦК України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Відповідно до ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину (висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц зазначила таке.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.
Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.
Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.
За приписами статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до частини першої статті 87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.
Правила щодо оцінки доказів закріплено у статті 86 ГПК України, згідно частини першої якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінка доказів - це розумова, пізнавальна діяльність суду, яка полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів у конкретній справі. Закон не регулює порядок роздумів судді. Проте норми права встановлюють зовнішні умови, гарантії, які забезпечують істинність логічних висновків суддів.
Суд зобов'язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (постанова Верховного Суду від 01.07.2021 у справі №917/549/20).
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує (в тому числі і як свідок). Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Відповідно до матеріалів справи, ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" не подано доказів на підтвердження того, що при укладенні спірних договорів від 15.06.2017, 16.06.2017 у сторін правочину був умисел на введення в оману іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину, дійсних намірів учасників, наявність свідомого наміру невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Крім того, судом враховано ту обставину, що на виконання умов договору продавцем передано майно покупцю, а оплата за придбане майно здійснена шляхом взаємозаліку за згодою обох сторін. У зв'язку з цим спірні договори є реальними, виконаними обома сторонами.
Колегія суддів зауважує, що докази, подані ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015", не є більш вірогідними, ніж докази, надані на їх спростування.
Аналіз приписів статті 20 Закону про банкрутство свідчить, що вона містить норми - унеможливити вчинення боржником фраудаторних дій у «підозрілий період». При цьому визначений у статті 20 Закону про банкрутство строк становить так званий «підозрілий період», у межах якого є найбільш вірогідним вчинення боржником фраудаторних правочинів, опосередковано спрямованих на завдання шкоди кредиторам боржника.
На відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство (ст. 20 Закону про банкрутство) не визначає вимог до укладеного правочину, а регулює спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду, протягом якого боржник вчиняє правочини), суб'єктів (осіб, які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнати правочин недійсним.
Критерієм для застосування норм ст. 20 Закону про банкрутство є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки викладено в постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19(905/1646/17)).
У постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду визнав за необхідне розмежовувати кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів, зазначивши таке.
Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. У свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.
Крім того, за висновками Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то цей правочин не може визнаватися фіктивним. Зокрема, як зазначено в постанові від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що в разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.
Практичне правозастосування виходить з того, що «фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним» (постанова Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18).
Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом).
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що цілеспрямовано вчиняються боржником на ухилення від виконання обов'язку як до, так і після настання строку виконання зобов'язання.
Фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж року до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови у забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;
- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи);
- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.
Фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що вчиняється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам. Тож такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі статті 234 ЦК України.
Скаржником не доведено належними доказами ознак фраудаторності оспорюваних договорів.
Отже, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 15.06.2017 №6965 та від 16.06.2017 №6984.
Щодо заяви про застосування до позовних вимог строку позовної давності колегія суддів зазначає таке.
У постанові ВП ВС від 04.12.2018р. по справі №910/18560/16 (12-143гс18) зазначено, що позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними:
"Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".
Загальні положення застосування позовної давності також викладені у наступних постановах: №522/1029/18 (14-270цс19); №522/2110/15-ц (14-247 цс 18)/п.61; №522/2201/15-ц (14-179цс18) /п. 61/; №522/2202/15-ц(14-132цс18) /п.61/; №372/1036/15-ц (14-252цс18);№ 904/10956/16 (12-90гс19); №183/1617/16 (14-208 цс 18)/п.п.73/; № 911/1437/17 (12-226гс18) /п.76/.
Виходячи з вимог ст.261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення цієї норми, положення якої сформульоване зі словом "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони.
Згідно ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною 1 ст. 258 ЦК України встановлено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови в позові.
У відповідності ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п.51 рішення від 22.10.1996р. за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п.570 рішення від 20.09.2011р. за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
У зв'язку з вищеозначеним, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом правомірно не розглядалось питання щодо застосування позовної давності, про яку заявляли ТОВ "АГРОЦЕНТР-ПЛЮС" та ТОВ "ОЗЕРНА ПЛОЩА".
За вказаних обставин, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст.3 ЦК України, а саме справедливості, добросовісності та розумності, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з правильним по суті висновком місцевого господарського суду про відмову в задоволенні заяви №02-01-904/624/19-01-06-21-1 від 01.06.2021 ліквідатора ТОВ "ЕФЕКТІНВЕСТ-2015" про визнання недійсними договорів купівлі - продажу 1/2 частки нерухомого майна, визнання права власності та витребування майна.
7. Мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу.
Колегія суддів апеляційного господарського суду відхиляє доводи скаржника з підстав, викладених у пункті 6 цієї постанови, а також в силу наступного.
Так, на порушення вимог законодавства щодо доказування ліквідатор не наводить і не надає жодних доказів зловживання правом учасниками оспорюваних правочинів.
Довід про безоплатність правочинів спростовується встановленим місцевим господарським судом фактом здійснення уступлення прав вимоги за договорами та заліком взаємних однорідних вимог, тобто правочинами, дійсність яких не оспорена.
Колегія суддів зазначає також, що у позові взагалі відсутнє посилання на розмір заборгованості, що ніби-то мала місце перед скаржником, на порушення його прав як заставодавця або іпотекодавця, у справі відсутні відповідні довідки і договори, що унеможливлює встановлення наявності ознак фраудаторності оспорюваних договорів.
Посилання скаржника на те, що ця інформація вміщена у поясненнях не може бути прийнята колегією суддів як підстава для задоволення апеляційної скарги, оскільки справа розглянута в межах підстав і предмету, викладених виключно у позові (п.5, ч.3 ст.162 ГПК України).
Зміна підстав позову допускається шляхом подання письмової заяви, наданої до закінчення підготовчого засідання, чого у цій справі зроблено не було (ч.3 ст.46 ГПК України), що спростовує довід скаржника про те, що оспорювані правочини зашкодили йому як кредитору.
Доводами апеляційної скарги також не спростовано висновок місцевого господарського суду про неможливість застосування до правовідносин між учасниками ст.42 КУ з ПБ, якої не існувало у часі укладення оспорюваних правочинів.
8. Чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права та інтереси особи, за захистом яких вона звернулась до суду.
Право скаржника не порушено.
9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.
10. Судові витрати.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275-284 ГПК України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний Банк "Приватбанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2021 у справі № 904/624/19 залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.12.2021 у справі № 904/624/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 08.06.2022 року.
Головуючий суддя Л.М. Білецька
Суддя Т.А. Верхогляд
Суддя Ю.Б. Парусніков