Постанова
Іменем України
18 травня 2022 року
м. Київ
справа № 463/2277/20-ц
провадження № 61-2027св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Личаківська районна адміністрації Львівської міської ради,
треті особи: ОСОБА_2 , Львівська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради (далі - Личаківська РА), треті особи: ОСОБА_2 , Львівська міська рада, про визнання права на проживання та користування квартирою, зобов'язання укласти договір найму житлового приміщення.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що він із дружиною ОСОБА_2 із 1990 року опікувалися ОСОБА_3 та її бабою ОСОБА_4 , яка була основним наймачем квартири АДРЕСА_1 . З 2004 року почали проживали у спірній квартирі постійно як одна сім'я з ініціативи ОСОБА_3 , вважали себе членами сім'ї ОСОБА_3 , яка потребувала постійної фізичної допомоги та догляду. У 2017 році ОСОБА_3 померла, і він із дружиною ОСОБА_5 до цього часу проживають у спірній квартирі, оплачують комунальні послуги, підтримують квартиру у належному стані. На неодноразові звернення до Личаківської РА про узаконення свого житлового права на квартиру їм відмовлено, як і відмовляли за життя ОСОБА_3 .
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право на проживання та користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та зобов'язати Личаківську РА укласти з ним договір найму цієї квартири.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 17 грудня 2020 року у складі судді Леньо С. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції виходив із того, що письмової згоди на вселення позивача до спірної квартири ОСОБА_4 як основний квартиронаймач не надавала, а також такої згоди не надавала ОСОБА_3 , яка не визнавалася наймачем після смерті своєї баби ОСОБА_4 . У спірній квартирі позивач ніколи не був зареєстрованим. Квитанції про придбання ліків та продуктів датовані з кінця липня 2017 року до кінця вересня 2017 року, тобто отримані за декілька місяців до смерті ОСОБА_3 . Лише одна квитанція (а. с. 92) датована 31 серпня 2015 року, але така квитанція, так само як і інші, підтверджують виключно факт придбання товарів і ліків, а не факт спільного проживання разом із ОСОБА_3 .
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право на проживання та користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Зобов'язано Личаківську РА укласти із ОСОБА_1 договір житлового найму квартири.
Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки за життя ОСОБА_3 неодноразово зверталася у Личаківську РА, ЛКП «Господар» про зміну договору найму та визнання її наймачем спірної квартири після смерті баби ОСОБА_4 , проте їй в цьому відмовлено, як відмовлено і у приватизації спірної квартири та у визнанні членом сім'ї ОСОБА_1 , вимоги позивача є законними та обґрунтованими. При цьому рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 вересня 2021 року встановлено факт вселення та проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 .
Щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , та фактичного проживання за адресою: АДРЕСА_1 , то це не суперечить Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». За життя ОСОБА_3 не ставила питання про виселення сім'ї ОСОБА_1 , а, навпаки, відповідно до доказів, наданих суду, позивач із дружиною вселилися за згодою ОСОБА_3 , що не потребувало її письмової згоди.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У лютому 2022 року Личаківська РА подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року, в якій просить скасувати це судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) як на підставу касаційного оскарження судового рішення. Зокрема, заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо одночасного визнання права на проживання і користування квартирою та зобов'язання укласти договір житлового найму, а також зазначає про відсутність правильного тлумачення і застосування норм права, передбачених статтями 9, 64, 65, 106 ЖК України, оскільки вони стосуються членів сім'ї наймача, а не інших осіб в контексті справи № 463/2277/20.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу касаційного оскарження судових рішень. Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частина третя статті 411 ЦПК України).
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.
Обставини, встановлені судами
Відповідно до копії архівного витягу протоколу НР.39 засідання виконкому Сталінської райради депутатів трудящих від 30 жовтня 1953 року ОСОБА_4 оформлено ордер на квартиру на АДРЕСА_1 , яка складається із двох кімнат, площею 43,9 кв. м, і кухні. Родина складається з трьох осіб.
Згідно з довідкою про склад сім'ї наймача ізольованої квартири, а також довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописки у зазначеній квартирі з 10 лютого 1962 року була зареєстрована онука ОСОБА_4 - ОСОБА_3
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
29 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Центру надання адміністративних послуг із заявою про приватизацію квартири АДРЕСА_1 .
Комунальна установа «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» листом 05 вересня 2017 року залишила цю заяву без розгляду через ненадання заявницею повного пакету документів. ОСОБА_3 рекомендовано повторно звернутися із заявою про приватизацію спірної квартири, долучивши зазначені у листі документи.
ОСОБА_3 повторно із заявою про приватизацію квартири не зверталася. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 не зареєстроване.
Свідоцтво про поховання ОСОБА_3 видано ОСОБА_1 . Позивачу видано лікарське свідоцтво про смерть ОСОБА_3 , свідоцтво про поховання ОСОБА_3 , а також позивач уклав договір замовлення на організацію та проведення поховання від 28 вересня 2017 року. Позивач оплатив надані послуги з організації проведення поховання в сумі 4 078,30 грн.
Протягом строку, встановленого законом для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , позивач з дружиною подали відповідні заяви до Третьої Львівської державної нотаріальної контори. Листами від 30 листопада 2017 року нотаріус рекомендувала їм надати докази про перебування в родинних відносинах із ОСОБА_3 або ж звернутися до суду.
Позивач, а також його дружина - ОСОБА_2 згідно з довідкою з місця проживання про склад сім'ї і прописки з 22 липня 2005 року зареєстровані у квартирі АДРЕСА_3 .
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 вересня 2021 року у справі № 465/6621/21 заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про встановлення юридичного факту задоволено.
Встановлено факт вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 в грудні 2004 року та проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірній квартирі з грудня 2004 року і до цього часу (до дня смерті ОСОБА_3 ).
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 вересня 2021 року у справі № 465/6621/21. Зупинено дію судового рішення до завершення апеляційного провадження у справі.
Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач надав докази про те, що він у розумінні частини другої статті 65 ЖК України є особою, яка вселилася в спірне жиле приміщення як член сім'ї наймача, а тому Личаківська РА зобов'язана укласти з ним договір житлового найму.
Проте Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Нормативно-правове обґрунтування
Частиною першою статті 43 Конституції Українивизначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Згідно зі статтею 9 ЖК Українивстановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 61статей 64 та 65 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.
Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, якою є тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 сформульовано такі висновки: у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).
Водночас під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім'ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім'ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.
За змістом статті 65 ЖК Україниза особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, якою є тривалість часу їхнього проживання.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції на підставі належно оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановивши характер спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем факту його вселення у спірне приміщення та постійногопроживання з ОСОБА_3 , а спірне приміщення було постійним місцем його проживання.
Верховний Суд у постановах від 28 липня 2020 року у справі № 759/17953/15-ц (провадження № 61-18718св19) та від 04 листопада 2020 року у справі № 641/2970/17 (провадження № 61-3921св19) дійшов висновку, що особи, які вселились в квартиру з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.
Тож посилання позивача на те, що він вселився у спірну квартиру як член сім'ї наймача, оскільки доглядав за ОСОБА_3 , внаслідок чого набув право користування цією квартирою, є безпідставними.
У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 759/9229/19 (провадження № 61-11242св20) Верховний Суд за подібних фактичних обставин справи зазначив, що належними та допустимими доказами для встановлення факту спільного проживання є, зокрема, докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов'язків, інших обставин, які засвідчують реальність спільного проживання.
Отже, з урахуванням недоведеності ОСОБА_1 факту його вселення у спірне житло та постійного проживання із ОСОБА_3 як члена її сім'ї та ведення ними спільного господарства, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права на проживання та користування квартирою АДРЕСА_1 відповідно до встановленого статтями 64, 65, 156 ЖК України порядку. У ОСОБА_1 не виникло самостійного права користування спірним житлом у зв'язку з тимчасовим користуванням спірною квартирою, наймачем якої була ОСОБА_3 .
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 вересня 2021 року у справі № 465/6621/21 про встановлення факту вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 в грудні 2004 року (до дня смерті ОСОБА_3 ) та проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у квартирі з грудня 2004 року і до цього часу, не має правового значення для розгляду цієї справи, оскільки зазначене рішення оскаржено відповідачем та не набрало законної сили.
Матеріали справи не містять доказів того, що позивач вселився в спірну квартиру як член сім'ї ОСОБА_3 , та за наявності на це згоди ОСОБА_3 , відповідно позивач не набув право користування спірною квартирою у встановленому законом порядку.
У касаційній скарзі заявник посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо одночасного визнання права на проживання і користування квартирою та зобов'язання укласти договір житлового найму, а також зазначав про відсутність правильного тлумачення і застосування норм права, передбачених статтями 9, 64, 65, 106 ЖК України, оскільки вони стосуються членів сім'ї наймача, а не інших осіб.
Такі доводи касаційної скарги Верховний Суд відхиляє як безпідставні, оскільки Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 сформульовано висновки щодо правильного застосування положень статей 64, 65 ЖК України та визначено за яких умов у особи, яка вселяється у житло, виникають права та обов'язки на рівні з наймачем, а саме: якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).
Оскільки висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права, Верховний Суд вважає наявними підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, враховуючи наведені норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, з урахуванням належної оцінки наданих сторонами доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 за недоведеністю.
З огляду на викладене, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Скасовуючи правильне по суті рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, не спростувавши висновки суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені повно, але апеляційним судом допущено помилку в застосуванні норм матеріального та процесуального права, судове рішення апеляційного суду, відповідно до статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Отже, за рахунок ОСОБА_1 на користь Личаківської РА підлягають відшкодуванню судові витрати, понесені при сплаті судового забору за подання касаційної скарги у розмірі 3 363,20 грн.
Керуючись статтями 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року, скасувати, рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 грудня 2020року залишити в силі.
Стягнути зі ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради(адреса місцезнаходження: вул. К. Левицького, 67, м. Львів, код ЄДРПОУ 04056109) на відшкодування судових витрат 3 363,20 грн.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко