Постанова
Іменем України
06 червня 2022 року
м. Київ
справа № 632/806/16-ц
провадження № 61-4242св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи за первісним позовом: приватний нотаріус Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Вовк Ірина Василівна, Виконавчий комітет Первомайської міської ради Харківської області, приватний нотаріус Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Васильєва Світлана Іванівна,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
треті особи за зустрічним позовом: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Карташова Світлана Іванівна, ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлаки І. В., Хорошевського О. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Вовк І. В., Виконавчий комітет Первомайської міської ради Харківської області, приватний нотаріус Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Васильєва С. І., з позовом, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
- встановити факт нікчемності та визнати недійсним виданий 24 липня
2012 року Виконавчим комітетом Первомайської міської ради Харківської області Сафоновій О. Р. дублікат серії САС за № 372592 свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 31 березня 2010 року на підставі рішення Виконавчого комітету Первомайської міської ради Харківської області
від 24 березня 2010 року за № 62;
- встановити факт нікчемності та визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 06 лютого 2016 року приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Харківської області
Вовк І. В. за реєстраційним № 78;
- встановити факт нікчемності та визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 30 квітня 2016 року приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Васильєвою С. І. за реєстраційним № 317;
- скасувати за ОСОБА_4 проведену 04 травня 2016 року приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Васильєвою С. І. державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності - 14405359, підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер - 20501438 від 04 травня 2016 року, приватний нотаріус
Васильєва С. І., Первомайський районний нотаріальний округ Харківської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 842292563115);
- визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 ;
- витребувати квартиру
АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;
- усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою
АДРЕСА_1 шляхом виселення з цієї квартири ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 та звільнення квартири від їхніх речей.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що у березні 2016 року йому стало відомо про факт протиправного вибуття з його володіння поза його волею квартири АДРЕСА_1 , яку він вважає своєю власністю, оскільки право власності на неї було спочатку відновлено за дублікатом свідоцтва про право власності на майно за попереднім власником - ОСОБА_2 24 липня 2012 року, згодом на підставі договору дарування від 06 лютого 2016 року перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , а на підставі договору
купівлі-продажу від 30 квітня 2016 року право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_4 .
Усі вказані дії ОСОБА_1 вважав такими, що були здійснені всупереч законодавству, оскільки він на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 16 серпня 2010 року придбав у власність спірну квартиру у ОСОБА_2 за 100 000 грн. Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І., зареєстрований нею у реєстрі за № 2550 та окремо
у реєстрі правочинів за № 4073792.
Відповідно до пункту 12 договору купівлі-продажу від 16 серпня 2010 року ОСОБА_2 зобов'язувалася звільнити продану нею квартиру від особистих речей та знятися з реєстраційного обліку за адресою відчужуваної квартири до 16 лютого 2011 року, що вона не зробила, у зв'язку з чим вона чинить позивачеві перешкоди у користуванні квартирою.
Щодо ОСОБА_1 04 квітня 2011 року був обраний запобіжний захід
у вигляді тримання під вартою, у зв'язку з чим він не міг належним чином захистити свої права.
Укладений 06 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування вважає фіктивним, як і укладений 30 квітня 2016 року між
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу спірної квартири, оскільки вони здійснені з метою приховати майно від дійсного власника шляхом багаторазового переходу права власності на майно.
ОСОБА_1 21 вересня 2016 року також надав суду додаткові письмові пояснення, у яких, після ознайомлення із зустрічним позовом
ОСОБА_2 , вказував, що договір купівлі-продажу спірної квартири відбувся без його державної реєстрації, оскільки чинна на той час редакція статті 334 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачала перехід права власності лише після укладення договору купівлі-продажу квартири, а не його державної реєстрації.
У вересні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Карташова С. І., ОСОБА_4 , із зустрічним позовом, у якому просила визнати удаваним і недійсним договір купівлі-продажу від 16 серпня
2010 року вищевказаної квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І., зареєстрований у реєстрі за № 2550.
Зустрічний позов ОСОБА_2 мотивовано тим, що 16 серпня 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір позики, згідно з яким ОСОБА_1 надав у борг ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі
80 000 грн, які вона зобов'язалася повернути у розмірі 100 000 грн,
з урахуванням відсотків за користування коштами через 6 місяців після укладання цього договору. Для виконання вказаного зобов'язання ОСОБА_1 просив надати відповідне забезпечення, яким за домовленістю сторін стала спірна квартира, яка у разі невиконання угоди між сторонами щодо повернення коштів повинна була перейти у власність ОСОБА_1 .
Додатковою угодою сторін обумовлено, що всі оригінали правовстановлюючих документів на квартиру ОСОБА_2 повинна була після укладення угоди надати ОСОБА_1
ОСОБА_2 отримала обумовлені сторонами кошти від ОСОБА_1 , уклавши при цьому договір купівлі-продажу спірної квартири та надавши ОСОБА_1 оригінали правовстановлюючих документів на квартиру, яка належала їй. В обумовлений сторонами строк ОСОБА_2 та її чоловік зобов'язання виконали у повному обсязі, гроші з відповідними відсотками повернули, при цьому ОСОБА_1 відмовлявся писати розписки про отримання коштів, зазначаючи, що такі розписки можна використати для притягнення його до юридичної відповідальності за порушення ліцензійної діяльності щодо надання у позику грошвих коштів фізичним особам. Після виконання умов договору ОСОБА_2 , ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань з повернення оригіналів правовстановлюючих документі на спірну квартиру не виконав та документи не повернув, посилаючись на свою зайнятість, а згодом ОСОБА_2 вимушена була, на її думку, спілкуватися з братом ОСОБА_1 , оскільки останній зник на певний період часу.
Після року спілкування з вказаною особою ОСОБА_2 вимушена була зайнятися відновленням документів у встановлений законодавством спосіб, а саме отриманням дублікату свідоцтва про право власності на вказану квартиру, після чого розпорядилася спірною квартирою у лютому 2016 року на користь своєї дочки. Оскільки дочка потребувала коштів, то 30
квітня 2016 року вона продала квартиру ОСОБА_4 , яка є знайомою ОСОБА_2 .
На фіктивність договору купівлі-продажу квартири, на її думку, вказує відсутність у неї та її сім'ї станом на 2010 рік іншого житла, відсутність дозволу органу опіки та піклування на реалізацію житла, оскільки дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на час укладення договору була неповнолітньою, занадто низька вартість квартири, оплата ОСОБА_2 за комунальні послуги за квартиру до моменту її відчуження у 2016 році та деякі інші обставини.
Ухвалою Первомайського міськрайонного суду Харківської області
від 15 вересня 2016 року зустрічний позов ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Первомайського міськрайонного суду Харківської області
від 02 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння залишено без задоволення.
У зустрічному позові ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу удаваним і недійсним відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , відхилено. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 -
ОСОБА_6 , відхилено. Рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 02 грудня 2016 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2019 року за наслідками розгляду справи судами першої та другої інстанцій касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Первомайський міськрайонний суд Харківської області
від 23 вересня 2020 року (у складі судді Росохи А. В.) позов ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння залишено без задоволення.
Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 13 вересня 2016 року.
Відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову про визнання договору купівлі-продажу удаваним і недійсним.
Рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області
від 23 вересня 2020 року в частині вирішення позовних вимог
ОСОБА_1 мотивоване пропуском позивачем строку позовної давності, про що було заявлено відповідачами.
Місцевий суд також указав, що ОСОБА_1 не позбавлений можливості
у відповідності до вимог статті 1212 ЦК України звернутися з відповідним позовом до ОСОБА_2 щодо повернення грошових коштів, сплачених за спірну квартиру.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 щодо визнання удаваним і недійсним договору
купівлі-продажу спірної квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , мотивоване тим, що ці позовні вимоги не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, що свідчить про необґрунтованість зустрічного позову, а тому він є таким, що задоволенню не підлягає.
Короткий зміст оскарженого судового рішення суду апеляційної інстанції і мотиви його ухвалення
Подвезько А. В. оскаржив у апеляційному порядку рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 23 вересня 2020 року в частині вирішення його позовних вимог.
Постановою Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 23 вересня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано,
у цій частині ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вказаних вимог.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір дарування квартири
АДРЕСА_1 , укладений між
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 06 лютого 2016 року приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Вовк І. В. за реєстраційним № 78. Витребувано у власність
ОСОБА_1 квартиру
АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 . Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з цієї квартири ОСОБА_4 та звільнення квартири від її речей. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки договір
купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1 від 16 серпня 2010 року був належним чином зареєстрований нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, то у ОСОБА_1 виникло право власності на цю квартиру.
Відповідач ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами, що вона укладала з ОСОБА_1 договір позики та що договір
купівлі-продажу від 16 серпня 2010 року є фіктивним чи удаваним. У справі відсутні відомості про те, що ОСОБА_2 по факту протиправного заволодіння її квартирою зверталась до правоохоронних органів із заявою про злочин.
Апеляційний суд дійшов висновку, що дії відповідача ОСОБА_2 , яка свідомо отримала 04 липня 2012 року дублікат свідоцтва про право власності на спірну квартиру серії НОМЕР_3 від 31 березня 2010 року, що на той час на підставі купівлі-продажу від 16 серпня 2010 року вже належала ОСОБА_1 на праві приватної власності, та в подальшому, 06 лютого 2016 року, подарувала спірну квартиру ОСОБА_3 - були спрямовані на порушення права власності ОСОБА_1 , що порушує публічний порядок та конституційне право власності.
Суд апеляційної інстанції вказав, що позовні вимоги про встановлення факту нікчемності та визнання недійсним виданого 24 липня 2012 року Виконавчим комітетом Первомайської міської ради Харківської області відповідачу ОСОБА_2 дублікату серії САС за № 372592 свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 31 березня 2010 року на підставі рішення виконкому Первомайської міської ради Харківської області від 24 березня 2010 року за № 62 - не є належним та ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 .
Водночас, апеляційний суд вважав, що є належним способом захисту порушених прав звернення до суду ОСОБА_1 з позовом про витребування у його власність спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 . Апеляційний суд не вбачав підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки порушенням права ОСОБА_1 є саме укладення оскаржених договорів дарування та купівлі-продажу у 2016 році, про які він дізнався в межах трирічного строку до звернення до суду з цим позовом.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року, ОСОБА_4 просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року, ОСОБА_2 просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого
2021 року, залишити в силі рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 23 вересня 2020 року, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 22 травня 2018 року у справі
№ 369/6892/15-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17
та 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16.
Заявник указує, що апеляційним судом невірно застосовано матеріальний закон, а саме пункт 1 частини першої статті 251, статтю 253, частину першу та п'яту статті 261, статті 382, 392 ЦК України.
Залишено поза увагою те, що чинне законодавство не визначає тримання
під вартою як надзвичайну або невідворотну подію (непереборну силу),
яка б унеможливлювала здійснення особою своїх процесуальних прав через свого представника, зокрема подавати позови. Трирічний строк позовної давності за вимогами ОСОБА_1 сплив 17 лютого 2014 року, тоді як цей позов пред'явлено 05 квітня 2016 року.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного Великою Палатою Верховного Суду
у постановах від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15,
від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 19 лютого 2020 року
у справі № 755/9215/15-цта постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-49цс13.
Суд апеляційної інстанції повністю проігнорував вимоги
статей 182, 657 ЦК України, що є порушенням норм матеріального права.
Крім того, ОСОБА_1 не надав доказів, що весь час з моменту обрання запобіжного заходу - з 04 квітня 2011 року, та до подання ним цього позову - 05 квітня 2016 року, він знаходився під вартою в слідчому ізоляторі або іншої установи виконання покарань, а також, що адміністрацією зазначених установ, в яких він перебував під вартою, йому чинилися перешкоди
у поданні відповідного позову за захистом права власності згідно
з договором про купівлю-продаж нерухомого майна від 16 серпня 2010 року, тому він об'єктивно був позбавлений можливості для подання цього позову.
Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_4 12 березня
2021 року.
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 18 березня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року касаційну скаргу
ОСОБА_4 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2021 рокувідкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 , справу витребувано з суду першої інстанції. Зупинено дію постанови Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року до закінчення її перегляду
в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року зменшено
ОСОБА_2 розмір судового збору за подання касаційної скарги на постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що 16 серпня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І. за реєстровим № 2550 та внесений у державний реєстр правочинів 16 серпня 2010 року за № 4073792, за ціною продажу в розмірі 100 000 грн.
Виконавчий комітет Первомайської міської ради Харківської області
24 липня 2012 року видав ОСОБА_2 дублікат серії НОМЕР_3 свідоцтва про право власності серії НОМЕР_4 від 31 березня
2010 року на вищевказану квартиру.
Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 06 лютого 2016 року укладено договір дарування квартири
АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Вовк І. В. за реєстровим № 78, проведено державну реєстрацію переходу права власності на вказану квартиру.
ОСОБА_3 і ОСОБА_4 30 квітня 2016 року уклали договір
купівлі-продажу зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Харківської області Васильєвою С. І. за реєстровим № 317, яким проведено державну реєстрацію переходу права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Касаційні скарги не підлягають задоволенню.
Положенням статті 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності
є непорушним.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності
є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності
є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні
ним права користування та розпорядження своїм майном
(стаття 391 ЦК України).
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За змістом частин третьої, четвертої статті 334 ЦК України (у редакцій, чинній на час укладення договору купівлі-продажу від 16 серпня 2010 року) право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Відповідно до частини першої статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 набув право власності
на спірну квартиру на підставі нотаріально посвідченого договору
купівлі-продажу від 16 серпня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Договір внесений у державний реєстр правочинів 16 серпня 2010 року за № 4073792.
Указаний догорів у встановленому законом порядку не визнано недійсним, не розірвано.
Укладення 06 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування та 30 квітня 2016 року договору купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , відбулось без згоди власника -
ОСОБА_1 .
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Аналіз статті 387 ЦК свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; юридично - юридичне вибуття майна
з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. З урахуванням специфіки речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає
у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна
з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Договір купівлі-продажу квартири від 16 серпн 2010 року, на підставі якого ОСОБА_1 придбав спірну квартиру, був належним чином зареєстрований нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, тому суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що у ОСОБА_1 , згідно
з чинним на час укладення спірного правочину законодавства, виникло право власності на цю квартиру.
Оскільки стороною відповідачів не спростовано, що ОСОБА_1
є належним власником спірної квартири, квартира вибула з володіння ОСОБА_1 поза його волею, особою, яка не мала права на її відчуження, то апеляційний суд правильно застосував положення статті 388 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року
у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340,
від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 та багатьох інших.
Апеляційний суд надав повну та належну оцінку доводам та обґрунтуванням позовних вимог ОСОБА_1 і зробив вірні висновки з викладеного вище правового питання.
Посилання в касаційній скарзі ОСОБА_4 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15
є безпідставним, оскільки у наведеній постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведен набуття права власності на спірну земельну ділянку, і що таке право порушено відповідачами.
Водночас, у справі, яка переглядається, позивач ОСОБА_1 є власником спірної квартири, дана обставина не спростована.
На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
На підставі частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року
у справі № 444/9519/12, на яку містить посилання в касаційній скарзі
ОСОБА_4 , зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, на яку містяться посилання у касаційних скаргах, зазначено, що початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття майна з її власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Отже, за загальним правилом цивільного законодавства, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду. Навпаки, апеляційний суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, правильно витлумачив ці норми, а також правильно врахував висновки щодо застосування норм права, які викладені, зокрема, у наведених як приклад постановах касаційного суду.
Відхиляючи доводи відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції встановив на підставі належним чином оцінених доказів, що ОСОБА_1 не пропущено позовну давність, що було предметом дослідження апеляційного суду, з урахуванням усіх обставин справи у їх сукупності.
При перевірці доводів щодо пропуску позивачем позовної давності апеляційний суд, з урахуванням доводів апеляційної скарги, надав належну правову оцінку обставинам справи та зробив вірні висновки з цього питання.
У мотивувальній частині постанови апеляційного суду наведено дані про встановлені судами обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також міститися обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову.
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
З урахуванням того, що інші доводи касаційних скарг є ідентичними доводам сторін, яким апеляційним судом надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи.
При цьому суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої
статті 411 ЦПК України постанова апеляційного суду підлягає обов'язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Зважаючи на те, що суд касаційної скарги дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року - без змін, то зупинена ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2021 року діянаведеної постанови підлягає поновленню.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року залишити без змін.
Поновити дію постанови Харківського апеляційного суду від 03 лютого
2021 року,зупинену ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2021 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. Ю. Мартєв
В. В. Сердюк