Постанова
Іменем України
03 червня 2022 року
м. Київ
справа № 466/3430/20
провадження № 61-812св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» (далі - ТОВ «Автокредит Плюс») про зобов'язання припинити нарахування відсотків за договором фінансового лізингу та здійснити перерахунок платежів.
В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що з 27 вересня 2018 року він проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , а отже перебуває у статусі військовослужбовця. 27 грудня 2018 року він приєднався до публічного договору про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533 (далі - договір), умовами якого було передбачено, що ТОВ «Автокредит Плюс», як лізингодавець, передає, а він, як лізингоодержувач, приймає в лізинг предмет лізингу - автомобіль марки «Hyundai Accent» вартістю 155 000,00 грн. 27 грудня 2018 року відповідачем передано йому автомобіль марки «Hyundai Accent», що засвідчено специфікацією та актом приймання-передачі. Згідно з графіком лізингових платежів він здійснював платежі з відшкодування вартості предмета лізингу, відсотки за користування предметом лізингу та сплачував комісію за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу.
В 2019 році він двічі звертався до відповідача із заявами про ненарахування йому відсотків за вказаним договором із підстав, передбачених частиною п'ятнадцятою статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», однак йому було відмовлено. Зокрема, на своє перше звернення він отримав відповідь № 26.09.2019-04/1, в якій відмова у задоволенні заяви була обґрунтована відсутністю воєнного стану на території Львівської області. На своє повторне звернення від 07 листопада 2019 року жодної відповіді від ТОВ «Автокредит Плюс» він не отримав. Такі обставини стали підставою для звернення до суду за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив:
- зобов'язати ТОВ «Автокредит Плюс» припинити нарахування відсотків за користування предметом лізингу за публічним договором про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533;
- зобов'язати ТОВ «Автокредит Плюс» здійснити перерахунок лізингових платежів за публічним договором про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533 та здійснити перерахунок належних до сплати платежів, зокрема, виключити із належної до сплати суми кошти, що складають відсотки за користування предметом лізингу, згідно з графіком лізингових платежів відповідно до додатку 2 до публічного договору про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 02 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Зобов'язано ТОВ «Автокредит Плюс» припинити нарахування відсотків за користування предметом лізингу за договором про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533, укладеним 20 грудня 2018 року між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язано ТОВ «Автокредит Плюс» здійснити перерахунок лізингових платежів за договором про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533, укладеним 20 грудня 2018 року між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме виключити із належної до сплати суми кошти, що складають відсотки за користування предметом лізингу, згідно з графіком лізингових платежів відповідно до додатку 2 до договору про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533 від 20 грудня 2018 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що природа відсотків за користування предметом лізингу за договором є ідентичною до природи процентів у кредитному договорі, а тому, враховуючи що позивач ОСОБА_1 брав безпосередню участь в антитерористичній операції, має посвідчення учасника бойових дій, є військовослужбовцем, то на нього мають поширюватися пільги, передбачені частиною п'ятнадцятою статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Постановою Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 02 серпня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що предметом укладеного між сторонами договору фінансового лізингу є транспортний засіб, і такий договір нотаріально не посвідчений, а отже, є нікчемним, тобто таким, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відтак, суд першої інстанції не вправі був розглядати по суті та вирішувати спір щодо неналежного виконання нікчемного договору з боку відповідача. Встановивши факт нікчемності укладеного між сторонами договору, суд не вбачав можливості застосування наслідків недійсності нікчемного договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
12 січня 2022 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 799 та частину другу статті 806 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 910/2240/19.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У травні 2022 року ТОВ «Автокредит Плюс» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило її відхилити та залишити без змін оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що 20 грудня 2018 року ОСОБА_1 приєднався до публічного договору про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533, згідно з яким ТОВ «Автокредит Плюс», як лізингодавець, передає ОСОБА_1 , як лізингоодержувачу, в лізинг предмет лізингу - автомобіль згідно із специфікацією, викладеною в додатку № 1 до договору. Сторонами договору визначено строк лізингу 60 місяців з моменту підписання додатку № 2 до договору (графік лізингових платежів).
Відповідно до специфікації та акту приймання-передачі від 27 грудня 2018 року, які є додатком № 1 до зазначеного вище договору, ОСОБА_1 було передано предмет фінансового лізингу - автомобіль марки «Hyundai Accent», 2007 року випуску, номер кузова (шасі) НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_3 , вартістю 155 000,00 грн.
Відповідно до пункту 14.1.3 вказаного договору ОСОБА_1 зобов'язаний здійснювати щомісячні платежі за предмет лізингу, які включають в себе:
- платежі з відшкодування частини вартості предмета лізингу у розмірі згідно з додатком № 2;
- відсотки за користування предметом лізингу в розмірі згідно з додатком № 2;
- комісію за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу в розмірі згідно з додатком № 2.
Щомісячні платежі повинні здійснюватися згідно з графіком лізингових платежів (додаток № 2 до договору).
Позивач із 01 жовтня 2017 року по 18 лютого 2018 року брав безпосередню участь в антитерористичній операції в районах її проведення на території Донецької та Луганської областей, а з 27 вересня 2018 року по даний час проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , має статус військовослужбовця Збройних Сил України.
Протягом 2019 року позивач двічі звертався до відповідача із заявами про ненарахування йому відсотків за вищевказаним договором про надання фінансового лізингу № АРМК000000000041533) від 20 грудня 2018 року з підстав, передбачених частиною п'ятнадцятою статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». До таких заяв він долучав докази, які підтверджують ті обставини, що він є військовослужбовцем Збройних Сил України та брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.
Проте у задоволенні таких заяв йому було відмовлено. Зокрема, на своє перше звернення він отримав відповідь № 26.09.2019-04/1, в якій відмова у задоволенні заяви була обґрунтована відсутністю воєнного стану на території Львівської області. На своє повторне звернення від 07 листопада 2019 року відповіді від ТОВ «Автокредит Плюс» Тимрук В. С. не отримав.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Правовідносини, які виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України, Законами України «Про фінансовий лізинг» та «Про захист прав споживачів».
За частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 («Лізинг») глави 58 («Найм (оренда»)) ЦК України та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Ураховуючи аналіз норм чинного цивільного законодавства України, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила статті 628 ЦК України.
За імперативними положеннями статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається в письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно із статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, й визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
Аналогічні висновки щодо нікчемності договору фінансового лізингу викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2019 року у справі № 148/159/17 (провадження № 61-25725св18), від 22 липня 2019 року у справі № 728/150/17 (провадження № 61-24387св18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 175/3297/16 (провадження № 61-9809св18), від 18 березня 2020 року у справі № 175/3322/16 (провадження № 61-17095св18), від 01 грудня 2021 року у справі № 175/3416/16 (провадження № 61-16203св20).
З урахуванням того, що договір фінансового лізингу у вигляді заяви про приєднання до публічного договору від 20 грудня 2018 року укладений у простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що такий договір є нікчемним і не створює будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновку Верховного Суду щодо застосування статті 799 та частини другої статті 806 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 910/2240/19, не заслуговують на увагу з огляду на те, що обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справі, на судове рішення в якій посилався заявник. Зокрема, у постанові суду касаційної інстанції, на яку заявник посилається як на неоднакове застосування норм матеріального права, договір фінансового лізингу укладений між двома юридичними особами та його предметом є нерухоме майно. Натомість у справі, яка переглядається, договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб, укладений за участю фізичної особи, а тому відповідно до частини другої статті 799 ЦК України він є таким, що підлягає нотаріальному посвідченню.
Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із висновками суду апеляційної інстанції, невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.
З огляду на викладене, Верховний Суд, в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
С. Ю. Мартєв
І. М. Фаловська