30 травня 2022 року
м. Київ
справа № 757/23249/17-ц
провадження № 61-14020св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Старокиївський Банк»,
відповідачі - ОСОБА_1 ,
треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Панамедікус»,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2018 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,
Публічне акціонерне товариство «Старокиївський Банк» (далі - ПАТ «Старокиївський Банк») звернулося до суду з позовом про визнання недійсним іпотечного договору.
Позов мотивований тим, що згідно попереднього договору від 19 грудня
2013 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2 066 250,00 грн (еквівалент 250 000,00 дол США) та зобов'язався продати йому нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення загальною площею 186,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру. розташовану за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 161,90 кв. м. Згідно додаткової угоди до попереднього договору строк повернення
ОСОБА_2 грошей ОСОБА_1 подовжено до 10 червня
2014 року.
В забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за попереднім договором (з усіма змінами та доповненнями до нього) банк згідно договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня
2014 року та зареєстрований в реєстрі за № 91, передав в іпотеку ОСОБА_1 належну банку на праві власності квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , яка складається з трьох житлових кімнат загальною площею 161,90 кв. м житловою площею 107,30 кв. м. Оціночна та ринкова вартість квартири дорівнюють одна одній та складають 4 738 845,76 грн.
За особистим зобов'язанням ОСОБА_2 щодо продажу об'єктів нерухомості ОСОБА_1 або повернення йому сум грошових коштів за попереднім договором банк поручився власним майном та передав в іпотеку ОСОБА_1 об'єкт нерухомості за договором іпотеки, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1 та 5 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року).
Вважає вказаний договір іпотеки нікчемним, оскільки спостережна рада ПАТ «Старокиївський банк» не приймала рішення стосовно укладення іпотечного договору, що є порушенням статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства» та статутних документів позивача. В результаті укладення вказаного договору та попереднього договору купівлі-продажу, укладеного між відповідачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_2 , відбувся перехід права власності на належне банку майно. При цьому ОСОБА_2 зобов'язувався продати ОСОБА_1 майно, яке йому не належало і було власністю банку. Крім того, відсутні будь які документи, які б підтверджували намір ОСОБА_2 придбати в банка майно, з метою його подальшого перепродажу третім особам. ОСОБА_2 на момент укладення вказаних угод був одним з основних акціонерів банку та головою Наглядової Ради банку.
Таким чином, відбувся продаж майна банку на користь ОСОБА_1 ; при цьому грошові кошти за відчужене майно були отримані безпосередньо одним із основних акціонерів та головою Наглядової Ради банку ОСОБА_2 на його особисті рахунки, без подальшого перерахування на користь банку.
З урахуванням зазначеного просив суд визнати недійсним іпотечний договір (без видачі заставної), укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) та ПАТ «Старокиївський Банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований в реєстрі за № 916.
Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року,позов ПАТ «Старокиївський Банк» задоволено.
Визнано недійсним іпотечний договір, укладений 23 квітня 2014 року між гр. Ізраїлю ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) та ПАТ «Старокиївський Банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. 23 квітня 2014 року та зареєстрований в реєстрі за
№ 916.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Старокиївський Банк» судовий збір в розмірі 1 600,00 грн.
Судові рішення мотивовані тим, що спірний договір іпотеки відповідно до пунктів 1, 5 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час укладення такого правочину) містить ознаки нікчемного правочину, оскільки укладення безоплатного договору про надання майнової поруки суперечить спеціальній правосуб'єктності ПАТ «Старокиївський банк», що тягне за собою визнання вказаного правочину недійсним відповідно до статті 207 ГК України. При цьому, судом встановлено, що правління ПАТ «Старокиївський банк» не приймало рішення про укладення спірного договору, що є порушенням статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства».
У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення та ухвалити у справі нове рішення, яким у позові відмовити в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій у оскаржуваних рішеннях послались на статтю 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції Закону України від 04 липня 2014 року № І586-УП, у той час, як оспорюваний договір іпотеки було укладено 23 квітня 2014 року.
При цьому, станом на момент укладення оспорюваного договору іпотеки
(23 квітня 2014 року) діяла редакція зазначеного закону, згідно із частини третьої статті 38 якої договори, зазначені в частині другій цієї статті (тобто, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), є нікчемними. Частина друга статті 38 вказаного закону передбачала, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: 1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; 2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; 3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; 4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; 5) договори (правочини) з пов'язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; 6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком.
Таким чином, на момент укладення оспорюваного договору іпотеки закон визначав інші підстави нікчемності договорів, що укладались неплатоспроможним банком. Крім того, чинна на той момент редакція закону встановлювала обов'язковим критерієм нікчемності договорів, укладеним неплатоспроможним банком те, що виконання таких договорів спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку. Наведені норми матеріального закону у відповідній редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору іпотеки, судами першої та апеляційної інстанцій застосовані не були, як і не було застосовано положення частини першої статті 215 ЦК України в частині недодержання вимог стосовно відповідності правочину актам цивільного законодавства саме у момент вчинення такого правочину. Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. До аналогічних висновків неодноразово приходив Верховний Суд у своїх постановах. Зокрема у Постанові від 15 січня 2020 року по справі
№ 604/1210/18, у якій Верховний Суд наголосив, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
Тому судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано положення матеріального закону, а саме частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
У своїх постановах Верховний Суд неодноразово доходив висновку про те, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Така правова позиція була висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3156/17 від 04 квітня 2019 року; у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 463/5896/14-ц від 10 квітня 2019 року.
Судом першої інстанції неправильно застосовано положення матеріального закону, а саме статті 71 Закону України «Про акціонерні товариства». В оскаржених судових рішеннях суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на час укладення іпотечного договору, третя особа ОСОБА_9 був одним з основних акціонерів банку та займав посаду голови спостережної ради позивача. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що третя особа ОСОБА_9 був заінтересованою особою у вчиненні позивачем оспорюваного іпотечного договору в розумінні Закону України «Про акціонерні товариства». Апеляційний суд у зазначеній частині рішення суду першої інстанції не змінив.
Однак, наведена норма закону була застосована судом першої інстанції неправильно, оскільки взагалі не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. При цьому, ОСОБА_2 стосовно оспорюваного договору іпотеки не був заінтересованою особою, оскільки 1) не був стороною такого оспорюваного правочину (договору іпотеки) і не був членом виконавчого органу позивача, як сторони оспорюваного договору іпотеки; 2) не отримував винагороду за вчинення оспорюваного договору іпотеки ні від товариства (посадових осіб товариства), ні від відповідача, як сторони оспорюваного правочину; 3) не придбавав майно внаслідок оспорюваного договору іпотеки; 4) не брав участь у оспорюваному правочині як представник або посередник.
Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили статут ПАТ «Старокиївський банк» та не встановили, чи було необхідним рішення правління банку для укладення головою правління оспорюваного договору іпотеки та не послались на відповідні належні докази, на підставі яких було встановлено таку необхідність.
Суди не мотивували відхилення у якості доказу копії протоколу Спостережної ради ПАТ «Старокиївський банк» № 10 від 14 квітня 2014 року, наданого представником третьої особи ОСОБА_9 та не обґрунтували підстав, з яких примірник відповідного протоколу спостережної ради, наданий позивачем має більшу доказову силу, ніж примірник, наданий представниками відповідача і третьої особи.
Таким чином, суди допустили порушення статей 89, 263, 265 ЦПК України, у зв'язку із чим дійшли хибного висновку стосовно відсутності у посадових осіб позивача необхідного обсягу дієздатності для укладення від імені ПАТ «Старокиївський банк» оспорюваного договору іпотеки, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень по суті спору.
Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрите касаційне провадження в цій справі.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов наступних висновків.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 грудня 2021 справу № 910/10006/19 касаційною скаргою ТОВ «Ювеста Девелопмент» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 вересня 2021 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18 та від
25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц, стосовно неможливості застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04 липня
2014 року № 1586-VII, до правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку, що були укладені до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року справу
№ 910/10006/19 (провадження № 12-79гс21) прийнято та призначено до розгляду.
Правовідносини, спір з приводу яких вирішується у цій справі, є подібними до правовідносин, які є предметом розгляду у справі № 910/10006/19.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 10 частини першої статті 252 цього Кодексу, - до закінчення перегляду в касаційному порядку.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне зупинити касаційне провадження у цій справі.
Керуючись статтями 252, 253, 260 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Зупинити касаційне провадження у справі № 757/23249/17-ц о закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 910/10006/19.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Краснощоков
І. О. Дундар
В. І. Крат