06 червня 2022 року
м. Київ
справа № 240/35858/21
адміністративне провадження № К/990/12324/22
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Мартинюк Н.М., перевіривши касаційну скаргу Житомирської обласної прокуратури на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року у справі №240/35858/21 за позовом ОСОБА_1 до П'ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих), Житомирської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення П'ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) №135 від 13 вересня 2021 року "Про неуспішне проходження прокурором атестації";
- визнати протиправним та скасувати наказ керівника Житомирської обласної прокуратури від 20 жовтня 2021 року №471к "Про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Коростишівської місцевої прокуратури Житомирської області та органів Житомирської обласної прокуратури";
- поновити з 22 жовтня 2021 року ОСОБА_1 на посаді прокурора Коростишівської окружної прокуратури Житомирської області, що є рівнозначною посаді прокурора Коростишівської місцевої прокуратури Житомирської області та в органах Житомирської обласної прокуратури у зв'язку із зміною назви органу;
- зобов'язати уповноважену кадрову комісію з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих), створену на підставі наказу Генерального прокурора, призначити ОСОБА_1 новий час (дату) повторного проходження (складання) етапу атестації - іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки;
- стягнути з Житомирської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 22.10.2021 по день поновлення на посаді.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року позов задоволено частково:
- визнано протиправним та скасовано рішення П'ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) №135 від 13 вересня 2021 року "Про неуспішне проходження прокурором атестації";
- визнано протиправним та скасовано наказ керівника Житомирської обласної прокуратури від 20 жовтня 2021 року №471к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Коростишівської місцевої прокуратури Житомирської області та органів Житомирської обласної прокуратури;
- поновлено з 22 жовтня 2021 року ОСОБА_1 у Коростишівській окружній прокуратурі Житомирської області на посаді рівнозначній посаді прокурора Коростишівської місцевої прокуратури Житомирської області та органів Житомирської обласної прокуратури;
- стягнуто з Житомирської обласної прокуратури (вул. Святослава Ріхтера, 11, Житомир, 10008, 02909950) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , інд. код НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 21.10.2021 по 07.02.2022 в сумі 24210,75 грн.;
- допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць;
- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено за безпідставністю.
Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, Житомирська обласна прокуратура звернулася із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її засобами поштового зв'язку 17 травня 2022 року.
Скаржник просить скасувати рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року у справі №240/35858/21 й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Одночасно з цим, просить зупинити виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року і постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року у справі №240/35858/21.
Дослідивши зміст касаційної скарги, Суд вважає за потрібне повернути її скаржнику з таких підстав.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Системний аналіз наведених положень КАС України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково наводитись у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Перевіркою змісту касаційної скарги встановлено, що скаржник, в порушення вимог статті 330 КАС України, хоча й покликається на те, що судами першої та апеляційної інстанції під час прийняття оскаржуваної постанови не була врахована правова позиція Верховного Суду прийнята у подібних правовідносинах, однак не зазначає конкретного пункту передбаченого частиною четвертою статті 328 КАС України.
Водночас, посилаючись на таку підставу для касаційного оскарження, скаржник хоча і наводить по тексту касаційної скарги різні висновки Верховного Суду, однак чітко не вказує щодо застосування якої норми права судом апеляційної інстанції така практика не була врахована, як і не обґрунтовує подібність правовідносин у цих справах, що, в свою чергу, не є належним обґрунтуванням підстав звернення до суду касаційної інстанції, у розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так, відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Варто зауважити, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України недостатньо самого лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Верховний Суд наголошує, що суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, як і не може самостійно визначати норму права, яку на думку скаржника, застосовано всупереч висновку Верховного Суду. Такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, оскільки в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України).
Крім того, як на підставу звернення до Верховного Суду скаржник посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Скаржник указує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 9 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX щодо відповідності Порядку №221 вимогам чинного законодавства; пункту 6 розділу ІІІ Порядку №221 щодо ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження прокурором атестації у разі набрання меншої кількості балів, ніж було визначено під час складання іспиту на загальні здібності і навички; підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, як на підставу для звільнення згідно з пунктом 9 частиною першою статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
У цьому контексті Суд зауважує, що оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Разом з тим, варто зазначити, що у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі №200/5038/20-а викладено правовий висновок щодо питання правомірності звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), у зв'язку з неуспішним проходженням прокурором атестації.
Верховний Суд указав, що у пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 року № 221 (надалі - Порядок № 221) відповідно до Закону № 113-ІХ).
Виходячи із системного аналізу положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-IX, підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неуспішне проходження атестації; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
Крім того, Верховний Суд у згаданій постанові зробив висновок, що законодавець, увівши в дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, окреслив, які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації. Наслідки неуспішного проходження одного з етапів атестації також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю.
Аналогічну правову позицію Верховним Судом викладено також у постановах від 21 вересня 2021 року у справі № 160/6204/20 та від 29 вересня 2021 року у справах №440/2682/20, №640/24727/19.
Одночасно з цим, є необґрунтованими посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 9 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX щодо відповідності Порядку №221 вимогам чинного законодавства, пункту 6 розділу ІІІ Порядку №221 щодо ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження прокурором атестації у разі набрання меншої кількості балів, ніж було визначено під час складання іспиту на загальні здібності і навички, оскільки заявник лише формально зазначив про його відсутність, без належної аргументації як саме цей висновок впливає на спірні правовідносини, за обставин, установлених судами у цій справі.
Так, у касаційній скарзі скаржник послалася на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм Закону №113-ІХ перелік яких наведений вище. Однак, положеннями пунктів 7, 9, 11, 12, 13, 15, 17 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ урегульовані умови переведення прокурорів (пункт 7) та питання організації процесу проходження ними атестації. Наведені норми є загальними, а касаційна скарга не містить об'єктивних мотивів щодо їхнього неправильного застосування судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду щодо цих норм, за обставин, установлених судами саме у цій справі.
Водночас зазначивши про ці пункти розділу ІІ Закону №113-ІХ заявник не виклав їх у взаємозв'язку у контексті індивідуальних обставин, характерних лише для цієї справи.
Натомість скаржник лише безсистемно цитує окремі положення указаного Закону та підзаконних актів, без конкретизації норм з посиланням на обставини справи; частково описує обставини справи; вказує на запровадження реформування системи органів прокуратури; цитує статті Закону України «Про прокуратуру» та описує процедуру проходження прокурорами атестації, проте не зазначає у чому саме полягає неправильність їхнього застосування судами, обмежившись лише доводами про законність прийнятого рішення, що є предметом оскарження у цій справі.
Інші аргументи касаційної скарги зводяться до реформування органів прокуратури, з посиланням на те, що атестація прокурорів є обов'язковою умовою призначення прокурора і її непроходження створює відповідні правові наслідки. Решта доводів скарги свідчать про переоцінку доказів у справі та неповного з'ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій.
З огляду на викладене, Суд констатує необґрунтованість посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
У решті доводи касаційної скарги зведені до викладу фактичних обставин справи із посиланням на нормативно-правові акти, однак без посилань на відповідний підпункт частини четвертої статті 328 КАС України, що суперечить вимогам статті 330 КАС України та унеможливлює вирішення Судом питання про відкриття касаційного провадження.
Зазначене свідчить, що скаржник формально підійшов до питання належного оформлення касаційної скарги, зокрема, у частині зазначення підстав касаційного оскарження судових рішень з урахуванням вимог частини четвертої статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції позбавлений можливості самостійно визначати підстави касаційного оскарження. Цей обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, оскільки в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України).
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Отже, касаційну скаргу належить повернути як таку, що не містить підстав, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, для касаційного оскарження рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року у справі №240/35858/21.
Оскільки Суд встановив, що касаційну скаргу належить повернути у зв'язку з тим, що скаржник не виклав передбачених КАС України підстав для касаційного оскарження, то клопотання про зупинення виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року і постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року у справі №240/35858/21 суд не вирішує.
На підставі наведеного і керуючись положеннями статей 328, 330, 332, 359 КАС України,
Касаційну скаргу Житомирської обласної прокуратури на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 7 лютого 2022 року і постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року у справі №240/35858/21 за позовом ОСОБА_1 до П'ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих), Житомирської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу повернути особі, яка її подала.
Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України.
Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє його права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
………………………….
Н.М. Мартинюк,
Суддя Верховного Суду