Справа № 464/1573/21 Головуючий у 1 інстанції: Бойко О.М.
Провадження № 22-ц/811/468/22 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
02 червня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С.М.,
суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретар судового засідання - Матяш С.І.,
з участю - представника апелянта - адвоката Ларікової М.Ю., представників відповідача - адвокатів Рибенка М.М., Воробця С.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференцзв'язку, у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 04 січня 2022 року (повний текст рішення складено 14 січня 2022 року) та додаткове рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року (повний текст рішення складено 14 лютого 2022 року), у справі за первісним позовом Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутих коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» про визнання трудових відносин припиненими та стягнення коштів,
в березні 2021 року позивач Дочірнє підприємство «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» (далі - ДП «МК «Росана»), звернувся в суд з вказаним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь:
-безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 3 342 818 грн 96 коп.,
-шкоду в розмірі 506 183 грн 95 коп., та
-судовий збір у розмірі 57 735 грн 04 коп.
Позов мотивовано тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» є єдиним засновником Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана». 24 грудня 2020 року на підставі акта приймання - передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» відбулась зміна власника. Рішенням засновника № 12/01/21 від 12 січня 2021 року на посаду директора Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» призначено ОСОБА_2 29 січня 2021 року на електронну адресу ОСОБА_2 , надійшов лист від ОСОБА_1 про повернення його до виконання своїх обов'язків на ДП «МК «Росана». Для з'ясування хто такий ОСОБА_1 і до яких обов'язків він повертається було створено комісію у складі директора, керівника відділу кадрів і головного бухгалтера. За результатами розслідування комісією складено акт службового розслідування № 1 від 01 лютого 2021 року, яким в подальшому встановлено, що Статут який зареєстрований 28 листопада 2013 року (діючий на момент видання зазначеного наказу) не містив посади генерального директора. Комісією встановлена відсутність рішення Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» про створення колегіального виконавчого органу, призначення на посаду генерального директора ОСОБА_1 та встановлення йому винагороди, а також будь - якого документу який би визначав посадові обов'язки генерального директора. Контракт з ОСОБА_1 не укладався, а наказ № МП 000000005-000000322 від 05 жовтня 2015 року є неправомірним. 01 лютого 2021 року засновником ДП «МК «Росана» було прийнято рішення про скасування наказу № МП 000000005-000000322 від 05 жовтня 2015 року в частині встановлення заробітної плати генеральному директору та встановлення винагороди ОСОБА_1 на підставі акту розслідування № 1 від 01 лютого 2021 року. Таким чином, ОСОБА_1 на підставі протиправного наказу про прийняття на роботу, починаючи з 05 жовтня 2015 року по 01 лютого 2021 року нараховано 3 342 818 грн 96 коп. винагороди. Вважає, що виплата заробітної плати відповідачу не була добровільною, а здійснювалась через зловживання ОСОБА_1 службовим становищем. Крім того, внаслідок зазначених дій підприємству також було спричинено матеріальної шкоди у вигляді сплаченого до бюджету єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 506 183 грн 95 коп.
В травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зустрічним позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
- визнати трудові відносини між ОСОБА_1 та Дочірнім підприємством «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» припиненими на підставі пункту 1 статті 38 КЗпП України з 12 березня 2021 року;
- стягнути з Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» на його користь компенсацію за невикористані відпустки у розмірі 836 656,00 грн; заборгованість по оплаті за періоди тимчасової непрацездатності у розмірі 108 293 грн 92 коп.; заборгованість по оплаті заробітної плати у розмірі 392 972,00 грн; середній заробіток за час затримки фактичного розрахунку при звільненні у розмірі 797 502,00 грн, а всього стягнути 2 138 423 грн 83 коп.
Зустрічний позов мотивовано тим, що відповідно до наказу № МП 000000005-000000322 від 05 жовтня 2015 року його прийнято на роботу з 05 жовтня 2015 року за сумісництвом на посаду генерального директора Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро». Зазначений наказ (розпорядження), крім керівника - директора Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро», також підписаний керівником відділу кадрів. ОСОБА_1 був включений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як особа, яка може вчиняти дії від імені юридичної особи (ДП «МК «Росана»), у тому числі, підписувати договори, тощо. Перебування його у трудових відносинах з ДП «МК «Росана» підтверджується відомостями про нараховану та виплачену заробітну плату (до 20 липня 2020 року) в повному обсязі, наданими штатними розписами, розрахунковими листками (з липня 2019 року до вересня 2020 року), відповідно до якого йому виплачувались витрати на відрядження (у липні-грудні 2016) року; січні - лютому 2020 року); оплачена відпустка (21 день у серпні 2020 року); оплачено період тимчасової непрацездатності у вересні 2020 року (23 дні). 25 лютого 2021 року ним було направлено заяву про звільнення за власним бажанням як до ДП «М'ясопереробний комплекс «Росана», так і до ТОВ «Росан-Агро», і така була отримана 26 лютого 2021 року. На підставі цієї заяви його б мали звільнити через два тижні, тобто 12 березня 2021 року. Враховуючи те, що відповідачем фактично заперечується факт звільнення за його заявою з роботи, такими діями порушуються його права, передбачені статтею 43 Конституції України, а також створюються йому перешкоди для отримання належних, як звільненому працівнику сум.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 16 червня 2021 року прийнято зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом.
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 04 січня 2022 року, в задоволенні первісного позову Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» про повернення безпідставно набутих коштів - відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» про визнання трудових відносин припиненими та стягнення коштів задоволено.
Визнано трудові відносини між ОСОБА_1 та Дочірнім підприємством «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» припиненими на підставі пункту 1 статті 38 КЗпП України з 12 березня 2021 року.
Стягнуто з Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» на користь ОСОБА_1 : компенсацію за невикористані відпустки у розмірі 836 656 грн; заборгованість по оплаті за періоди тимчасової непрацездатності у розмірі 108 293 грн 92 коп.; заборгованість по заробітній платі у розмірі 392 972 грн; середній заробіток за час затримки фактичного розрахунку при звільненні у розмірі 797 502 грн, а всього стягнуто 2 138 423 грн 92 коп.
Стягнуто з Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 15337 грн 82 коп.
Додатковим рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Воробця С.І. задоволено частково.
Стягнуто з Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» на користь ОСОБА_1 40 000 грн витрат на правничу допомогу.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суми заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.
В решті вимог заяви відмовлено.
11 лютого 2022 року ДП «МК «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» подало безпосередньо до Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 04 січня 2022 року та додаткове рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року, і ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що з 13 січня 2021 року на посаду директора ДП «МК «Росана» призначено ОСОБА_2 на підставі рішення Засновника № 12/01/21 від 12 січня 2021 року. За результатами розслідування комісією складено акт службового розслідування № 1 від 01 лютого 2021 року, яким встановлено, що Статут в редакції зареєстрованій 28 листопада 2013 року не містив посади генерального директора, а також не містив положень про колегіальний виконавчий орган. Також комісія дійшла висновку, що наказ № МП000000005-000000322 від 05 жовтня 2015 року є неправомірним. В подальшому цей наказ, у зв'язку із невідповідністю його статуту підприємства та частині першій статті 99 Цивільного кодексу України було скасовано рішенням засновника №01/02/21 від 01 лютого 2021 року. Цей наказ про прийняття ОСОБА_1 на роботу було видано виключно для отримання останнім неправомірної винагороди. Суд, дійшовши до висновку, що ОСОБА_1 був прийнятий на посаду генерального директора, як на посаду звичайного найманого працівника, не дослідив, які саме посадові обов'язки він виконував і якій посаді відповідають ці посадові обов'язки. Також, не надав належної оцінки розміру заробітної плати генерального директора, яка зазначена в штатних розписах доданих до позову. Розмір заробітної плати генерального директора завжди був самим високим окладом згідно усіх штатних розписів ДП «МК «Росана» і з 02 січня 2019 року становив 124 250,00 грн, що в 5,8 раз перевищувало розмір заробітної плати головного бухгалтера та в 12,4 раз перевищувало розмір заробітної плати виконавчого директора. Відтак, залишається незрозумілим яку таку роботу виконував найманий працівник ОСОБА_1 , за яку встановлена надмірно висока заробітна плата порівняно з іншими працівниками підприємства. Суд в оскаржуваному рішення вказує про безпідставність прийняття рішення про скасування наказу про прийняття на роботу ОСОБА_1 у зв'язку з чим було порушено його трудові права, у тому числі право на припинення трудових відносин. Зазначене твердження спростовується доводами наведеними вище по тексту щодо неправомірності призначення ОСОБА_1 на посаду генерального директора. Трудові права та обов'язки ОСОБА_1 , як генерального директора ДП «МК «Росана» не виникли через дефект процедури його призначення на посаду, а отже не могли бути порушені. Щодо додаткового рішення, то на думку особи, яка подала апеляційну скаргу не можна дії ОСОБА_1 та його представника вважати такими, що відповідають засадам цивільного судочинства як добросовісність та розумність, оскільки не зазначаючи жодних орієнтовних витрат на професійну правничу допомогу при поданні позову до суду, заявили про стягнення таких витрат в значному розмірі 80 000 грн. Вважають таку суму витрат не співмірною зі складністю справи.
В травні 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міститься прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення районного суду без змін, який мотивовано законністю та обґрунтованістю оскаржуваного рішення.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників сторін у справі, які з'явилися до суду апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що наказом № МП 000000005-000000322 від 05 жовтня 2015 року ОСОБА_1 прийнято на посаду генерального директора Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» за сумісництвом.
25 лютого 2021 року ОСОБА_1 надіслано на ім'я директора Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» заяву про звільнення за власним бажанням з 25 лютого 2021 року згідно статті 38 КЗпП України. ТзОВ «Росан-Агро» заява про звільнення ОСОБА_1 вручена 26 лютого 2021 року.
Наказом № 2 від 01 лютого 2021 року Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» було створено комісію для проведення службового розслідування щодо правомірності посади генерального директора та правомірності встановлення генеральному директору винагороди.
Згідно акта службового розслідування № 1 від 01 лютого 2021 року, комісією встановлено, що Статут підприємства, який зареєстрований 28 листопада 2013 року (діючий на момент видання зазначеного наказу про прийняття на роботу ОСОБА_1 ) не містив посади генерального директора. Комісією встановлена відсутність рішення засновника Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» про створення колегіального виконавчого органу, призначення на посаду генерального директора ОСОБА_1 та встановлення йому винагороди, а також будь-якого документу який би визначав посадові обов'язки генерального директора. На підставі наведеного комісією зроблено висновок, що наказ №МП 000000005-000000322 ВІД 05 жовтня 2015 року є неправомірним, а відтак і винагорода, встановлена генеральному директору ОСОБА_1 , неправомірно.
На підставі вказаного акта, 01 лютого 2021 року засновником Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» було прийнято рішення про скасування наказу №МП 000000005-000000322 від 05 жовтня 2015 року, як такий, що виданий всупереч Статуту в редакції 28 листопада 2013 року та без рішення Засновника про створення колегіального виконавчого органу, призначення генерального директора та встановлення йому винагороди. Також цим рішенням скасовано в частині встановлення заробітної плати генеральному директору ОСОБА_1 штатні розписи від 01 лютого 2016 року, 03 січня 2017 року, 29 грудня 2017 року, 02 травня 2018 року, 15 серпня 2018 року, 01 жовтня 2018 року, 31 жовтня 2018 року, 01 листопада 2018 року, 02 січня 2019 року, 01 березня 2019 року, 01 квітня 2019 року, 02 травня 2019 року, 01 липня 2019 року, 02 січня 2020 року, 28 січня 2020 року, 02 березня 2020 року, 16 березня 2020 року, 01 квітня 2020 року, 04 травня 2020 року, 30 червня 2020 року, 02 серпня 2020 року.
Щодо первісного позову.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням роботодавця, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частини перша та четверта статті 24 КЗпП України).
Статтею 9 КЗпП України передбачено, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.
Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Підстави припинення трудового договору наведені в статті 36 КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд України у постанові від 24 червня 2015 року у справі №6-530цс15 дійшов наступного висновку: «враховуючи, що відповідно до статті 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об'єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема статтями 3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з укладенням трудового договору (контракту). Установивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв'язку з існуванням трудових правовідносин, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину». Подібного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 757/49315/16-ц (провадження № 61-28768св18).
Від вказаного висновку, на момент розгляду справи Велика Палата Верховного Суду не відступала.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі №757/76070/17 (провадження № 61-5817св21) зазначено, що «У приватному праві, частиною якого є трудове право, недійсність може стосуватися або «вражати» різноманітні договори, не є винятком й трудові договори. При цьому для трудового законодавства є характерним, з урахуванням того, що імперативні норми гарантують не тільки мінімальні соціально-трудові стандарти, але і визначають підстави нікчемності договорів (їх умов) у сфері праці. В статті 9 КЗпП передбачений спеціальний випадок нікчемності умови, якщо відповідні умови договорів погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю.
В трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні того чи іншого трудового договору, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що не погіршують становище працівників, порівняно з законодавством України про працю. Позовна вимога про визнання недійсною умови трудового договору для якої встановлено нікчемність на рівні закону не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
В трудовому законодавстві не передбачено випадків нікчемності наказу про звільнення».
З цих самих підстав можна дійти висновку, що трудове законодавство не передбачає можливості скасування наказу про прийняття на роботу працівника, після фактичного допуску останнього до роботи.
У справі, що переглядається встановлені судом першої інстанції обставини свідчать про те, що:
- між сторонами, починаючи з жовтня 2015 року виникли трудові відносини на підставі укладеного трудового договору;
- упродовж з жовтня 2015 по лютий 2021 року позивач належним чином виконував свої трудові обв'язки, за що отримував заробітну плату;
- скасовуючи у лютому 2021 року наказ про прийняття позивача на роботу, відповідач, у спосіб не передбачений трудовим законодавством, фактично припинив укладений з ним трудовий договір, тобто діяв недобросовісно. При цьому, укладений між сторонами трудовий договір не містить положень, які погіршують умови саме працівника. Тобто, не можна вести мову про його недійсність із цих підстав.
Встановивши такі обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення первісного позову.
При цьому, місцевим судом вірно враховано висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 607/13039/17 щодо набуття статусу «посадова особа» у трудовому праві, і такий додатково свідчить про неможливість прийняття рішення щодо трудових прав позивача у справі (працівника), який не набув статусу «посадова особа», не керівником юридичної особи, а вищим органом управління - засновником ДП «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариством з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро».
Доводи апеляційної скарги в частині вирішення первісного позову про законність та підставність скасування наказу про прийняття позивача, а відтак і про безпідставність отримання ним винагороди є юридично неспроможними, адже ґрунтуються на невірному тлумаченні роботодавцем норм трудового та цивільного законодавства.
Щодо доводів апеляційної скарги про неврахування судом звіту аудиту, з огляду на фактичні обставини цієї справи, обставини підтверджені цим звітом, не входять до предмета доказування в даній справі.
Також місцевим судом, у взаємозв'язку із встановленим правовідносинами сторін, вірно застосовано положення статей 1212 та 1215 ЦК України, та обґрунтовано зазначено, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про недобросовісність працівника.
Обов'язкових підстав для скасування рішення в частині вирішення первісного позову, під час апеляційного розгляду, не встановлено.
Щодо зустрічного позову.
Частиною другою статті 8 Конституції України передбачено, що звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод громадян, на підставі Конституції України гарантується.
Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Конституційний Суд України у рішеннях від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.
Відповідно до частини першої та другої статті 21 КЗпП України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається (частина друга статті 22 КЗпП України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин)).
У пункті 4 частини першої статті 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).
Відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц (провадження № 61-11763св18) зазначено, що: «Судом установлено, що ТОВ «Укркеш» не виконало вимоги трудового законодавства, не здійснило будь-яких дій, спрямованих на вирішення питання про звільнення ОСОБА_1 з посади директора товариства. Тобто існує порушення права позивача на припинення трудових відносин. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що він просить суд визнати його звільненим з посади директора ТОВ «Укркеш». Однак, згідно зі статутом ТОВ «Укркеш» вирішення питання про звільнення керівника відноситься до виключної компетенції загальних зборів товариства. Разом з тим, відповідно до вимог частини другої статті 5 ЦПК України, з урахуванням встановлених обставин справи та виходячи з того, що пред'явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між ОСОБА_1 і ТОВ «Укркеш», колегія суддів вважає, що ефективним і таким, що не суперечить закону, у даному випадку буде такий спосіб захисту як припинення трудових відносин ОСОБА_1 з ТОВ «Укркеш» на підставі частини першої статті 38 КЗпП України».
Аналогічний правовий висновок щодо способу захисту викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року справі № 205/8103/18 (провадження № 61-4388св20).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановлені у справі обставини, а саме:
- написання позивачем за зустрічним позовом заяви про звільнення за власним бажанням,
- направлення цієї заяви товариству, які не заперечуються останнім, а також
- факт не видання останнім наказу про припинення трудового договору, укладеного з позивачем за зустрічним позовом, свідчать про те, що позивачем за зустрічним позовом дотримана процедура звільнення із займаної посади директора товариства.
Тобто, за встановлених обставин цієї справи положення закону щодо письмового попередження власника про бажання працівника звільнитись нівелюється, а іншого порядку звільнення з ініціативи працівника чинне законодавство не передбачає.
Враховуючи порушення права позивача на припинення трудового договору, обраний ним спосіб захисту направлений на відновлення його трудових прав, гарантованих Конституцією України.
Близькі за змістом висновки викладено в постановах Верховного Суду від: 24 грудня 2019 року у справі № 758/1861/18, 17 лютого 2021 року у справі № 390/1449/19, 17 березня 2021 року у справі № 761/40378/18, 08 червня 2021 року справі № 569/20123/18.
У цьому зв'язку, колегія суддів вважає, що вирішуючи зустрічний позов, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги в частині вирішення зустрічного позову, спростовуються мотивами викладеним в цій постанові щодо вирішення первісного позову, у зв'язку із цим не потребують додаткової мотивації.
При цьому колегія суддів враховує, що апеляційна скарга не містить доводів щодо невірного розрахунку невиплаченої позивачу заробітної плати, що підтвердив представник ДП «МК «Росана» в суді апеляційної інстанції.
Відтак, колегія суддів погоджується із проведеним позивачем розрахунком, який детально перевірено судом першої інстанції, підстави ставити такий під сумнів, відсутні. Наведене також підтверджується змістом апеляційної скарги про те, що у зв'язку із невизнання зустрічного позову в повному об'ємі, роботодавець не вдавався до спростування сум розрахунків поданих ОСОБА_1 .
Щодо додаткового рішення.
Згідно з частиною першою статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (частин перша статті 133 ЦПК України).
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
В пунктах 34-47 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
В постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 14-16723св20) зазначено, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
В постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 143/173/19 (провадження № 61-16088св19) зроблено висновок про те, що згідно з частинами п'ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18) зазначила, що «склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
За приписами частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
З огляду на зазначене положеннями ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи і наданих послуг та фінансового стану учасників справи. Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Необґрунтованим є і посилання апеляційного суду на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від.
У постанові від 12 листопада 2019 у справі № 904/4494/18 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що згідно з частиною другою статті 124 ГПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про відмову у відшкодуванні судових витрат на тій підставі, що під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач разом з першою заявою по суті спору не подав суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести у зв'язку з розглядом справи, на підставі розсуду суду за оцінкою обставин конкретної справи.
Водночас диспозиція частини другої статті 124 ГПК України не є імперативною, тобто передбачає право суду відмовити у відшкодуванні судових витрат у разі не подання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат.
Наведена норма процесуального закону надає суду право у разі невиконання стороною обов'язку подати попередній розрахунок судових витрат відмовити у їх відшкодуванні, за винятком суми сплаченого стороною судового збору.»
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі №927/201/20.
Частина друга статті 134 ЦПК України за аналогією з частиною другою статті 124 ГПК України вказує лише на право, а не на обов'язок суду відмовити у відшкодуванні судових витрат у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат.
Згідно з частиною другою статті 174 ЦПК України заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 175 і 177 цього Кодексу (частина перша статті 194 ЦПК України).
Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, а саме подання зустрічного позову, який містить попередній розрахунок суми судових витрат у розмірі 80 000,00 грн, з огляду на обґрунтовані заперечення проти стягнення цієї суми, наведені ДП «МК «Росана» у відзиві на заяву про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення заяви про стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 40 000,00грн.
Доводи апеляційної скарги у цій частині є ідентичними доводам відзиву на заяву про ухвалення додаткового рішення, які детально проаналізовано місцевим судом в додатковому рішенні, висновків такого в оскаржуваній частині, не спростовують.
Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для скасування ухвалених у справі судових рішень, відсутні, їх слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки, колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 141 ЦПК України підстав вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «М'ясопереробний комплекс «Росана» Товариства з обмеженою відповідальністю «Росан-Агро» залишити без задоволення.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 04 січня 2022 року та додаткове рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 06 червня 2022 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич