02 червня 2022 року
Київ
справа №260/494/21
адміністративне провадження № К/990/12034/22
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Губської О.А., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Закарпатської обласної прокуратури, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби Закарпатської області про відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати,
ОСОБА_1 звернувся з позовом Закарпатської обласної прокуратури, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби Закарпатської області, у якому просив суд:
- стягнути з держави України в особі Закарпатської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного частиною третьою статті 81 Закону України "Про прокуратуру", завданої положеннями пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з липня 2015 року по лютий 2020 року у сумі 1145584,74 грн.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), надіславши її засобами поштового зв'язку 14 травня 2022 року, яка надійшла до суду касаційної інстанції 18 травня 2022 року.
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Раніше подані касаційні скарги Верховний Суд ухвалами від 28 січня 2021 року та від 20 квітня 2022 року повернув на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України як такі, що не містили підстав для касаційного оскарження судових рішень.
Під час перевірки втретє поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у ній так і не викладені підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку, а сама скарга є майже ідентичною попередньо поданим, які Верховний Суд визнав неналежно оформленими.
Аналогічно попереднім скаргам, посилаючись на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Суд зауважує, що оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а й визначення норми (норм) права, яка потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
У касаційній скарзі заявник послався на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, яке полягає у помилковому тлумаченні статті 81 Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII від 14 жовтня 2014 року, пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ від 19.09.2019 року, а також незастосуванні статей 3, 8, 9, 19, 21, 22, 24, 43, 64, 131-1 Конституції України, а порушення процесуального права - у недотриманні судами статей 2, 4, 19, 77-79, 242 КАС України, зважаючи на прийняте рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року.
Суд відхиляє доводи скаржника, щодо наявності підстав для відкриття касаційного провадження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України з огляду на те, що Верховним Судом у справі №320/1874/19 було зроблено висновок щодо застосування положень частини 1 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» у період з 15 липня 2015 року по 26 березня 2020 року.
Так, Суд вказав, що рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Водночас, як визначено частиною другою статті 152 Конституції України і частиною першою статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі №4819/49/19, за яким: рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).
Суд наголошує, що дія окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, згідно рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26 березня 2020 року.
Водночас, Суд звертав увагу, що спірні правовідносини між сторонами виникли щодо нарахування і виплати заборгованості по заробітній платі, що передував прийняттю рішення Конституційного Суду України.
Отже, рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття указаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
Зазначене свідчить, що скаржник просить сформувати висновок щодо застосування норм права у правовідносинах, стосовно яких вже наявний висновок Верховного Суду у справі №320/1874/19.
Також Суд зазначає, що скаржником у касаційній скарзі не викладеного обґрунтування помилкового застосування чи тлумачення статей 3, 8, 9, 19, 21, 22, 24, 43, 64, 131-1 Конституції України, та статей 2, 4, 19, 77-79, 242 КАС України, а касаційна скарга не містить об'єктивних мотивів щодо їхнього неправильного застосування судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду саме у цій справі щодо цих норм. Водночас зазначивши про ці норми заявник не виклав їх у взаємозв'язку із обставинами справи. Вказані норми права є загальними нормами, які не були предметом спору у вказаній справі, та не потребують висновку Верховного Суду.
Інші доводи та аргументи заявника зводяться до тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів та неповного з'ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість його перегляду з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України.
Таким чином, належного обґрунтування означених підстав касаційного оскарження судових рішень, відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України щодо ухвалення судом апеляційної інстанції рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, касаційна скарга не містить.
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Отже, касаційну скаргу ОСОБА_1 належить повернути як таку, що не містить підстав, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, для касаційного оскарження рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі №260/494/21.
На підставі вищенаведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332, 359 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі №260/494/21, повернути скаржнику.
Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України.
Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє його права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.
Суддя О.А. Губська