Справа № 161/8567/21
Провадження № 6/161/125/22
01 червня 2022 року місто Луцьк
Луцький міськрайонний суд Волинської області
в складі: головуючого судді Івасюти Л.В.
з участю секретаря судового засідання Юхим А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку заяву ОСОБА_1 про видачу дубліката виконавчого документа у цивільній справі № 161/8567/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, -
ОСОБА_1 звернулась до суду з вищевказаною заявою.
Заяву обґрунтовує тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06.09.2021 ухвалено стягувати з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 , аліменти на її утримання у зв'язку з навчанням, в розмірі 1200 (однієї тисячі двісті) гривень 00 копійок, щомісячно, починаючи з дня пред'явлення позову - 12 травня 2021 року і до досягнення ОСОБА_1 двадцяти трьох років, або до закінчення навчання, тобто до 30 червня 2022 року, в залежності від того, яка подія настане раніше. Стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 2000 (дві тисячі) гривень 00 коп. відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зазначає, що вказані виконавчі листи були скеровані нею до виконавчої служби з метою примусового виконання, однак з невідомих їй причин були втрачені та вона позбавлена можливості їх відносити. Вказує, що батько в добровільному порядку рішення суду не виконує та аліменти не сплачує.
На підставі викладеного, просить суд видати дублікати виконавчих листів у цивільній справі № 161/8567/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів.
Стягувач та боржник в судове засідання не з'явилися, про місце, час та дату судового розгляду повідомлялися належним чином. Клопотань про відкладення на адресу суду не надходило.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши письмові матеріали справи, та подані докази на підтвердження обґрунтованості заяви, суд установив таке.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06.09.2021 ухвалено стягувати з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 , аліменти на її утримання у зв'язку з навчанням, в розмірі 1200 (однієї тисячі двісті) гривень 00 копійок, щомісячно, починаючи з дня пред'явлення позову - 12 травня 2021 року і до досягнення ОСОБА_1 двадцяти трьох років, або до закінчення навчання, тобто до 30 червня 2022 року, в залежності від того, яка подія настане раніше.
23.11.2021 Луцьким міськрайонним судом Волинської області видано виконавчі листи.
Із довідок № 15360 від 04.05.2022 виданої Луцьким відділом державної виконавчої служби у Луцьку районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), випливає, що оригінал виконавчого листа у цивільній справі № 161/8567/21 до примусового виконання не пред'являлися.
Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 втратила оригінал виконавчого листа при його поданні до відділу виконавчої служби та позбавлена можливості його віднайти.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення (ст. 129 Конституції України).
Разом з тим, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області в цивільній справі № 161/8567/21 станом на даний час залишається невиконаним.
Згідно ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 124 Конституції України імперативно визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у ч. 1 ст. 18 ЦПК України, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26.06.2013 року по справі № 1-7/2013 є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 року у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина «судового розгляду».
У рішенні Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 року у справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02) суд зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 статті 6 Конвенції. Державі належить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права.
Крім того, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система договірної держави дозволила б, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід'ємна частина «процесу» в розумінні ст. 6 Конвенції (рішення від 28.07.1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», рішення від 19.03.1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).
Частиною 1 ст. 431 ЦПК України визначено, що виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Відповідно до п. 17.4 «Перехідних положень» ЦПК України, у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до ст. ст. 55, 124 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (п. 2 рішення Конституційного Суду України 25.12.1997 року по справі № 9зп).
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Суду розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Розглядувана категорія разом із такими елементами як остаточність судового рішення та своєчасність виконання остаточних рішень є невід'ємними складовими права на суд, яке, у свою чергу, посідає одне з основних місць у системі фундаментальних цінностей будь-якого демократичного суспільства.
Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) покладає на нашу державу обов'язок неухильного додержання зобов'язань за цим міжнародно-правовим документом, що вимагає від нашої держави необхідності організувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити реальне гарантування передбаченого Конвенцією права на судовий захист, створити рівні умови доступу до правосуддя.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського суду з прав людини законодавчо ґрунтується на нормах п. 1 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 p., згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, а також ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 p., у якій зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Враховуючи вищенаведене та з огляду на принцип обов'язковості виконання судового рішення, надаючи оцінку обставинам, на які посилається заявник як на підставу заявлених вимог, суд вважає за необхідне заяву ОСОБА_1 задовольнити.
На підставі ст.ст. 247, 352, 354, 431 ЦПК України, п. 17.4 Перехідних положень ЦПК України, суд, -
Заяву ОСОБА_1 про видачу дубліката виконавчого документа у цивільній справі № 161/8567/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів - задовольнити.
Видати дублікат виконавчого листа в цивільній справі № 161/8567/21 про стягування з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 , аліменти на її утримання у зв'язку з навчанням, в розмірі 1200 (однієї тисячі двісті) гривень 00 копійок, щомісячно, починаючи з дня пред'явлення позову - 12 травня 2021 року і до досягнення ОСОБА_1 двадцяти трьох років, або до закінчення навчання, тобто до 30 червня 2022 року, в залежності від того, яка подія настане раніше.
Видати дублікат виконавчого листа в цивільній справі № 161/8567/21 про стягнення з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 2000 (дві тисячі) гривень 00 коп. відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Ухвала може бути оскаржена до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області Л.В. Івасюта