судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Ступак О. В.
справа № 715/2513/19-ц
провадження № 61-15340св20
Постановою Верховного Суду від 03 травня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 грудня 2020 року скасовано,рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 червня 2020 року залишено в силі.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, застосовуючи висновок Верховного Суду, сформульований у постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21), залишаючи в силі рішення суд першої інстанції виходила з того, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Матеріали справи, а також досліджені та оцінені судом першої інстанції докази, не підтверджують, що вік (64 роки на день укладення договорів) або стан здоров'я позивача викликали необхідність укладення саме договорів довічного утримання, а не дарування.
Верховний Суд зазначив, що зміна рішення дарувальника або ставлення до його наслідків після укладення таких правочинів, зміна стосунків з обдарованим не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваних правочинів. Підстави недійсності правочинів повинні існувати саме на момент їх укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладених правочинів, що виникли після моменту укладення, не впливають на їх дійсність, а можуть бути підставами для їх розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
За встановлених фактичних обставин справи, з урахуванням посилання позивача на те, що вона бажає укласти зараз договір довічного утримання з більш відповідальною дитиною, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договорів дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договорів під час укладення таких правочинів.
Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваних договорів дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_2 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, щонеприязні стосунки позивача з відповідачем на сьогодні не свідчить про наявність помилки з боку дарувальника під час укладення нею правочинів у 2015 році.
Лише посилання позивача на те, що спірний будинок є єдиним її житлом, без доведення належними, допустимими та достатніми доказами помилки під час укладення договору, не є підставою для задоволення позову.
Верховний Суд зазначив, що позивач не доводила і суди не встановлювали, що відповідач чинить їй перешкоди у можливості користування будинком та вчиняє дії з її виселення. Спір між сторонами не стосується втручання у право позивача на повагу до житла.
Із висновками та результатом розгляду цієї справи я не погоджуюся, у зв'язку із чим, відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України, викладаю окрему думку.
Обставини справи
17 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений нотаріально посвідчений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , зареєстрований у реєстрі за № 22953, та договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 7321086000:01:002:0648, яка знаходиться у с. Станівці Глибоцького району Чернівецької області, зареєстрований у реєстрі за № 22956.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 . Його дружина ОСОБА_2 07 грудня 2015 року отримала свідоцтво про право на спадщину на вказані житловий будинок та земельну ділянку. Право власності зареєстровано 07 грудня 2015 року в реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Від імені відповідача при укладенні договору дарування діяв ОСОБА_4 , який є сином позивача та рідним братом відповідача, на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 15 серпня 2015 року, реєстровий номер 14737. У довіреності зазначено, що ОСОБА_1 уповноважує його «прийняти в дар або придбати (купити) на ім'я відповідача будь-яке рухоме та нерухоме майно».
Після укладення оспорюваного договору дарування позивач продовжувала проживати у будинку, протягом чотирьох років цей договір не оспорювала.
ОСОБА_1 із 2013 року постійно проживає з чоловіком та трьома неповнолітніми дітьми у Франції за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою міської адміністрації Гран - Буртерульд. Діти ОСОБА_8 та ОСОБА_9 народилися у Франції ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідно.
ОСОБА_1 є найменшою дочкою ОСОБА_2 .
На час укладення оспорюваних договорів дарування ОСОБА_2 було 64 роки.
Згідно з висновком ЛЛК від 14 листопада 2019 року № 2273 ОСОБА_2 має захворювання, зокрема, ішемічну хворобу серця, дифузний кардіосклероз, гіпертонію ІІ ступеня, церебральний атеросклероз, дисциркуляторна енцефалопатія, хронічний панкреатит, хронічний холецистит, двобічний дифузний гомоартроз. Також зазначено, що остання проходила лікування з 03 жовтня 2018 року до 11 листопада 2018 року в ортопедичному відділенні, з 22 листопада 2018 року до 30 листопада 2018 року в інфекційному відділенні та з 12 березня 2019 року до 22 березня 2019 року у терапевтичному відділенні.
Застосовані норми права
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
З такими висновками погодився і Верховний Суд у постановах від 24 жовтня 2018 року у справі № 641/1102/17 (провадження № 61-28347св18), від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц (провадження № 61-13359св19).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Верховний Суд України у постановах від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-202цс15, від 03 лютого 2016 року в справі № 6-1364цс15 та від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 сформулював висновок, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, зокрема пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які підтверджують існування помилки, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно мала місце і вона має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й оцінюючи такі обставини, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (житлі) після укладення договору дарування.
Лише у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Висновки за результатами розгляду справи
Установивши, що дарувальниця ОСОБА_2 на час укладення оспорюваних договорів дарування була особою похилого віку, непрацездатною, у зв'язку з чим потребувала сторонньої допомоги, а будинок на АДРЕСА_1 є єдиним її житлом і фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваними договорами дарування не відбулось, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування на підставі статті 229 ЦК України.
ОСОБА_5 , укладаючи спірні договори, та, будучи непрацездатною особою похилого віку, за станом здоров'я дійсно потребувала сторонньої допомоги, тому є очевидним, що вона, розпоряджаючись єдиним своїм житлом, мала на меті отримати догляд. Уклавши договори дарування, позивач помилилася щодо правової природи правочинів, прав та обов'язків сторін, вважала, що укладає договори довічного утримання, передаючи належне їй майно відповідачу, оскільки неправильно сприйняла можливі наслідки правочинів, що вплинуло на її волевиявлення.
У справі, що переглядається, колегія суддів Верховного Суду, погоджуючись з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання недійсними договорів дарування, зробила висновки про те, що, укладаючи оспорювані договори дарування, позивач усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. До укладення договорів нотаріус ознайомила позивача з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладені сторонами правочини, що підтверджується змістом оспорюваних договорів, підписаних позивачем. Сторони укладених договір дарування ствердили, що ці правочини не мають мнимого, удаваного, фіктивного характеру, відповідає дійсним намірам. Сторони також підтвердили, що не обмежені в праві укладати правочини, не страждають на захворювання, які б перешкоджали усвідомленню ними суті цього договору (пункт 6 договору дарування житлового будинку, пункт 10 договору дарування земельної ділянки).
Усталеність практики застосування статті 229 ЦК України при визнанні договорів дарування недійсними
Практика застосування положень статті 229 ЦК України як підстави недійсності договору дарування сформована ще Верховним Судом України, який у постановах від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-202цс15, від 03 лютого 2016 року в справі № 6-1364цс15 та від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 сформулював висновки про правильне застосування частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України, вказавши, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Наділі така ж позиція Верховного Суду України була підтримана постановами Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, провадження № 61-13652св18, від 03 травня 2018 року у справі № 465/826/13-ц, провадження № 61-745св17, від 07 червня 2018 року у справі № 569/16624/15-ц, провадження № 61-2785св18, від 08 жовтня 2021 року у справі № 295/12881/20, провадження № 61-14090св21, від 13травня 2021 року у справі № 126/2609/19, провадження № 61-1666св21, від 12 травня 2022 року у справі №с 369/9512/17-ц, провадження № 61-11207св21.
Проте Верховний Суд, здійснюючи перегляд цієї справи, застосував висновки, викладені у постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) про те, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки.
Висновки у справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) є повторенням висновків, сформульованих Верховним Судом у постанові від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20).
На відміну від розглядуваної справи № 715/2513/19-ц, у справі № 161/17523/16-ц встановлено інші обставини, які істотно вплинули на оцінку суду щодо відсутності підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування, а саме: дарувальниця вчиняла інші дії, які свідчили про її намір укласти саме договір дарування (звернулась до уповноваженого органу із заявою про надання дозволу на укладення саме договору дарування, а не договору довічного утримання, за результатами розгляду її заяви Луцькою районною державною адміністрацією Волинської області видано розпорядження від 10 грудня 2013 року № 415 «Про надання дозволу ОСОБА_6 на дарування житлового будинку»; крім того, обдарована прийняла дарунок та вселилась у подарований будинок.
У справі, що переглядається, судами не встановлено інших обставин, які б свідчили, що позивач мала на меті укласти саме договір дарування, а не договір довічного утримання. У справі встановлено типові обставини, як і у більшості справ, у яких оспорюється договір дарування з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, а саме: непрацездатний вік дарувальниці та поганий стан здоров'я, які свідчать про потребу у догляді, відчуження дарувальницею єдиного житла; дарувальниця продовжує проживати у відчуженому житлі; обдарована не вселяється у подароване житло.
Щодо правової мети договору дарування
Оскільки правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди, тому вважаю, що при встановленні за обставинами справи у дарувальника іншої мети, ніж безоплатна передача свого єдиного житла іншій особі, такі обставини можуть свідчити про помилку у правій природі договору дарування.
Оцінюючи дійсність договорів дарування, потрібно враховувати, що відчуження непрацездатною особою похилого віку, яка за станом здоров'я потребує сторонньої допомоги, свого єдиного житла очевидно має на меті отримання догляду, якщо за обставинами справи не встановлено, що дарувальник не мав на меті отримання будь-якої винагороди.
Безумовно, що мама не обмежена у праві обдаровування своїх дітей. У цій справі позивачка уклала договір зі своєю найменшою донькою (позивачка має 10 дітей). Проте, у справі не встановлено, що цей дарунок був з якоїсь нагоди.
Оцінюючи дійсність договорів дарування, укладених непрацездатними батьками на користь своїх дітей, предметом яких є їх єдине житло, потрібно враховувати і таке.
Шанобливе ставлення дітей до батьків є однією з моральних засад суспільства.
Конституцією України у частині другій статті 51 закріплено, що повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Статтею 172 СК України встановлено обов'язок дитини, повнолітніх дочки та сина піклуватися про батьків, а саме: дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (стаття 202 СК України).
Звертаючись до суду, позивачка вказувала на те, що уклала оспорюваний договір саме з відповідачкою, бо та зобов'язувалась її доглядати, але таку допомогу не надає.
Указані обставини підтвердили свідки, допитані у суді. Так, суд першої інстанції у своєму рішенні вказав: «Після смерті чоловіка позивачки - батька відповідачки ОСОБА_3 , позивачка зібрала своїх дітей і вони домовилися, що будинок, як вони казали «дають» ОСОБА_7 , так як вона найменша, а остання буде допомагати матері».
Колегія суддів також оцінила посилання ОСОБА_2 на те, що вона бажає укласти зараз договір довічного утримання з більш відповідальною дитиною, свідчить про те, що остання змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договорів дарування, що не може свідчити про помилку під час укладення таких правочинів.
Вважаю, що таке твердження позивачки навпаки підтверджує, що вона на час укладення оспорюваних договорів мала внутрішню волю на укладення договору про довічне утримання, а не про безоплатну передачу майна (дарування), що підтверджує її пояснення про допущену помилку.
Намір позивачки передати спірне майно тому з дітей, хто її буде доглядати, є очевидним та підтверджений показами свідків (інших дітей позивачки).
Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, встановивши, що позивач продовжувала проживати у будинку після укладення оспорюваних договорів дарування та, ураховуючи стан її здоров'я, її вік (64 роки на момент укладення оспорюваних договорів дарування), обґрунтовано вважав, що ОСОБА_2 потребувала сторонньої допомоги і намагалася її отримати при укладенні спірних правочинів. ОСОБА_2 в силу свого віку, укладаючи ці договори мала сподівання, що дочка буде здійснювати за нею догляд та утримувати її у старості. Проте, як встановлено судами, відповідачка проживає за кордоном, допомоги матері не надає.
Апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, встановив, що мотивом укладання договорів з боку позивачки насамперед було отримання матеріального забезпечення, допомоги, тому вона надала згоду на укладання угод, розуміючи зовсім інші наслідки, тобто дійсно помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки неправильно сприйняла предмет та інші умови правочинів, які вплинули на її волевиявлення.
Вважаю, що суд апеляційної інстанції дійшов висновків, які ґрунтуються на встановлених обставинах справи, а тому постановив рішення, яке відповідало вимогам закону та справедливості.
Колегія суддів, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, застосувала висновки, викладені у постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21), тим самим вийшла за межі доводів касаційної скарги, оскільки ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження не посилалась на неврахування висновків у справі № 447/2297/19.
З огляду на викладене, вважаю, що касаційна скарга не підлягала задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції підлягала залишенню без змін.
Суддя О. В. Ступак