Постанова
Іменем України
20 травня 2022 року
м. Київ
справа № 751/2231/19
провадження № 61-18222св21
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є.,
Описова частина
Короткий зміст вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 27 лютого 2019 року, реєстровий номер 265, позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . У квартирі на цей час проживає без реєстрації ОСОБА_2 , що був співмешканцем попереднього власника - ОСОБА_3 . Остання продала цю квартиру ОСОБА_4 , яка потім відчужила її позивачу. Вказував, що відповідач ніколи не був членом його сім'ї, перешкоджає в користуванні власністю та не бажає добровільно виселитися. Проживаючи в квартирі, він споживає комунальні послуги, але не сплачує за них, внаслідок чого утворилась значна заборгованість. Право проживання відповідача було похідним від права власності колишнього власника квартири, будь-яких правовідносин з відповідачем щодо спірного житла не має, але він не забирає своїх особистих речей з квартири та не виїжджає з неї. Оскільки ОСОБА_2 створює перешкоди у здійсненні права власності, то відповідно до статей 3, 15, 16, 317, 319, 383, 386, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач просить захистити право власності шляхом виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що на цей час власником квартири є позивач і, оскільки здійснювати право власності в розумінні статті 317 ЦК України він не може через створювані відповідачем перешкоди, право власності позивача підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_2 із спірної квартири.
Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня
2019 року скасовано.
Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за фактичними обставинами справи установлено, що відповідач має достатні та триваючі зв'язки із спірним житловим приміщенням, тобто спірна квартира є житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Виселення відповідача без надання іншого житла буде ввжатися втручанням у право на житло, що є неприпустимим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року і залишити в силі рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2019 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 29 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року та витребував справу із суду першої інстанції.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження постанови Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2018 року у справі № 461/3031/14-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, а саме: власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном; право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Наведені обставини вказують на необхідність виселення відповідача із належної позивачу квартири, оскільки відповідач не є членом сім'ї позивача та не має права проживати у цій квартирі.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
01 листопада 2016 року ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
27 лютого 2019 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу зазначену квартиру. Право власності позивача зареєстроване 27 лютого 2019 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить наявний у матеріалах справи витяг з реєстру.
Згідно з довідкою Об'єднання Житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова від 19 квітня 2017 року ОСОБА_3 була зареєстрована у спірній квартирі з 04 березня 2003 року до 26 грудня 2016 року. На день смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована одна.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13 грудня 2017 року у справі № 751/1413/17 (яке набрало законної сили) встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім'єю без перебування у зареєстрованому шлюбі між собою з 01 січня 2004 року до 20 грудня 2016 року.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 липня 2019 року у справі № 751/2857/19 (яке набрало законної сили) встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім'єю без перебування у зареєстрованому шлюбі між собою з 01 січня 2004 року до 20 грудня 2016 року.
На цей час в квартирі без реєстрації проживає відповідач - ОСОБА_2 , який не є членом сім'ї нового власника квартири - позивача ОСОБА_1 .
Відповідно до відомостей відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС України в Чернігівській області ОСОБА_2 , 1926 року народження, з 23 січня 1998 року зареєстрований у будинку АДРЕСА_2 .
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності від 21 вересня 2021 року право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_5 .
З копії довідки до акта огляду МСЕК від 08 червня 2017 року відомо, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , безстроково встановлена І група інвалідності (за загальним захворюванням).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У частині першій статті 156 Житловго кодексу України передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї щодо захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, а також потсановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Крім того, права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Такі правові висновки сформувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.
У цій справі спір з приводу користування жилим приміщенням (квартирою) виник між ОСОБА_1 , як власником житла, та ОСОБА_2 , який вселився до цього приміщення як член сім'ї власника та стверджує про наявність у нього законних підстав для подальшого користування житлом, що унеможливлює користування жилим приміщенням його нинішнім власником (позивачем).
Судами установлено та не заперечувалося сторонами, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2019 року є власником квартири АДРЕСА_1 .
Попереднім власником цього майна була ОСОБА_3 , зі згоди якої ОСОБА_2 вселився до спірної квартири як член її сім'ї, що свідчить про набуття відповідачем у встановленому законом порядку права користування вказаною квартирою.
Факт проживання ОСОБА_2 однією сім'єю з ОСОБА_3 без перебування у шлюбі з 2004 року до дня її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 був встановлений судовими рішеннями у справах: №751/1413/17, № 751/2857/19, які набрали законної сили. Рішеннями у цих справах встановлено, що відповідач у зазначений період проживав з ОСОБА_3 саме у спірній квартирі. Після смерті останньої і на час подання позову у цій справі відповідач продовжує там проживати.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Наведені обставини обґрунтовано свідчать, що ОСОБА_2 ставиться до спірного жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, не втратив бажання користуватися ним у подальшому, і дії відповідача не свідчать про втрату з його боку інтересу до спірного житла.
Отже, апеляційний суд правильно встановив, що існують достатні і тривалі зв'язки відповідача з конкретним місцем проживання - квартирою АДРЕСА_1 , що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям «житло».
Апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи позивача про те, що відповідач має інше житло для проживання - будинок АДРЕСА_2 , де він зареєстрований, оскільки за фактичними обставинами справи відповідач там не проживає понад 10 років та відповідно у справі відсутні належні докази, що ОСОБА_2 має достатні та триваючі зв'язки з цим жилим приміщенням. Натомість, виходячи з наявних у справі судових рішень, видно, що своє право на житло відповідач ототожнює зі спірною квартирою.
Матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача на праві власності іншого житла.
Апеляційний суд також надав належну оцінку тому, що ОСОБА_1 , набувши право власності на спірне житло з певними обтяженнями (проживання в ньому відповідача та обізнаність про це позивача), мав враховувати ці обставини.
Суд апеляційної інтанції установив та позивач не спростував, що, набувши у власність відповідну квартиру, він достеменно знав про проживання в ній ОСОБА_2 - члена сім'ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю І групи, що не має іншого власного житла та набув у законний спосіб охоронюване законом право на мирне користування майном; при цьому позивач не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача та не з'ясував, чи відмовляється останній від свого права користування спірним житлом.
Дотримуючись балансу між захистом права власності і права особи на житло, апеляційний суд взяв до уваги, що ОСОБА_2 є людиною похилого віку (95 років), особою з інвалідністю І групи та у разі позбавлення ОСОБА_2 права користування відповідним житлом і його виселення, останній, в силу свого віку, фізичного та матеріального стану, буде неспроможним забезпечити себе власним житлом.
Вирішуючи питання про баланс інтересів сторін та пропорційність між виселенням відповідача та захистом права власності позивача апеляційний суд врахував, що позивач, стверджуючи про наявність перешкод з боку ОСОБА_2 у здійсненні права власності, не навів доказів реального наміру використовувати спірну квартиру. З цього приводу суд взяв до уваги, що: у позові місцем проживання позивач вказав іншу адресу: АДРЕСА_4 (та за якою отримує він всю судову кореспонденцію); у справі відсутні докази, що спірна квартира є єдиним житлом позивача. Така ж адреса проживання зазначена позивачем у касаційній скарзі.
При вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Ураховуючи вищезазначене, апеляційний суд обґрунтовано не встановив «нагальної суспільної необхідності» для втручання у право ОСОБА_2 на житло шляхом його виселення із спірної квартири без надання іншого житла.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення відповідача ОСОБА_2 без надання йому іншого жилого приміщення.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку із його необґрунтованістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц дійшла висновку про те, що не є підставою для виселення члена сім'ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 24 червня 2020 року у справі № 309/1158/18.
Враховуючи зазначене, а також фактичні обставини у цій справі, колегія суддів Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо виселення відповідача як члена сім'ї колишнього власника квартири.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваного рішення апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2018 року у справі № 461/3031/14-ц та від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.
У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідач має достатні та триваючі зв'язки із сіпрним житловим приміщенням, тобто спірна квартира є житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції; його виселення без надання іншого житла буде вважатися втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, що є неприпустимим.
Інші аргументи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
Проаналізувавши зміст рішення апеляційного суду з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалив законне і обґрунтоване рішення в цій справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук