П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
31 травня 2022 р. Категорія 113030000м.ОдесаСправа № 420/5688/21
Головуючий в 1 інстанції: Юхтенко Л.Р.
час і місце ухвалення: 17:25, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Семенюка Г.В.
суддів: Домусчі С.Д. , Шляхтицького О.І.
при секретаріВишневській А.В.
за участю сторін:
позивачОСОБА_1 (довідка)
ДМСУБуднік В.Ю. (довіреність)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні П'ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу №61 від 31.03.2021 року та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановиВ:
Позивач, звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу №61 від 31.03.2021 року та зобов'язання вчинити певні дії, мотивуючи його тим, що у 2003 році вона легально виїхала з Російської Федерації до України та з цього часу постійно проживає на території України, у 2014 році позивач не прийняла політику Росії по відношенню до України та була обурена протизаконними діями своєї країни, висловлювалась щодо незаконної анексії Криму та Донбасу, а також щодо повернення Криму Україні та залишення на території Донбасу російськими військами. Таким чином, позивачка вважає, що такі політичні погляди зумовили появу обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з політичних причин, побоювань за своє життя та здоров'я, а тому вважає, що у неї наявні усі умови, визначені п. 1 та п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та сама заява про звернення за захистом не може вважатись необґрунтованою, а отже наказ №61 від 31.03.2021 року є протиправним та підлягає скасуванню.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2021 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №61 від 31.03.2021 року про відмову в оформленні документів щодо вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою у задоволенні вимог позивача відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Позивач не змогла повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості її повернення до країни походження, пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Також, апелянт вказує, що 10.10.2020 року позивач зверталася до дипломатичного представництва Російської Федерації а Україні (консульство РФ в м. Одесі) та отримала новий паспортний документ серії НОМЕР_1 , а отже зазначена обставина вказує на те, що позивач не потребує міжнародного захисту, оскільки вона продовжує користуватися захистом країни громадянської належності, не має потреби для відмови у користуванні подібним захистом.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав:
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Російської Федерації, православна християнка (а.с.48).
11 березня 2021 року ОСОБА_1 подала до ГУДМС в Одеській області заяву-анкету про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 44).
Вказана заява була прийнята до розгляду з питання прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або у відмові в оформленні таких документів.
В ході розгляду заяви з'ясовано, що позивачка приїхала в Україну легально у 2003 році з метою відпочинку, а саме: приблизно 04.04.2003 року заявниця прибула в м. Судак (АРК), де перебувала протягом двох тижнів та згодом переїхала до м. Києва, де проживала протягом двох місяців, після чого переїхала до с. Попелі Дрогобицького району Львівської області, де перебувала до 2006 року та з 2006 року по теперішній час проживає в м. Одесі. В заяві - анкеті позивачка зазначила, що на Батьківщині у неї не залишилося родичів, тому вона вирішила залишитися в Україні. До 2014 року вона жила за російськими документами, але коли розпочалась війна між Росією та Україною, вона стала боятися, що її депортують, тому приховувала від всіх, що вона є росіянка. У липні 2020 року позивачка вирішила звернутись за захистом до міграційної служби, проте у неї викрали документи. Відновивши документи, позивачка звернулася з дійсною заявою до міграційної служби.
Позивач зазначила, що не хоче повертатися на Батьківщину, бо наразі між Росією та Україною є військовий конфлікт, а з початку військових дій позивач знаходиться в Україні та в Росії у позивачки нікого не залишилось з рідних, в Україні більше знайомих.
Також, позивач вказала, що не сприймає сучасну політику РФ та має побоювання, що у разі повернення до країни громадської належності, може зазнати переслідування.
31 березня 2021 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.124-132).
Підставою складання такого висновку стало те, що заява громадянки РФ ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, зазначених пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У висновку зазначено, що заявниця стверджує, що в країні громадянської належності її не переслідували за ознакою раси, громадянства, національності, віросповідання, не переслідували за ознакою належності до певних політичних переконань чи за ознакою належності до певної соціальної групи, до заявниці ніколи не застосовувалося фізичне насилля, пов'язане з її расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами та належністю до певної соціальної групи. Щодо повернення на Батьківщину заявниця має побоювання, що уряд РФ може притягнути її до відповідальності як зрадницю Батьківщини через те, що вона з початку конфлікту між Україною та РФ знаходилася на території України.
31 березня 2021 року Наказом управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №61 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці РФ ОСОБА_1 (а.с.137).
Позивачу надіслано повідомлення від 31 березня 2021 року вих. №5/1-375 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с138-140).
Не погоджуючись із зазначеним наказом, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги зазначив, що відповідач передчасно зробив висновок про очевидно необґрунтованість заяви позивача, без належного з'ясування всіх обставин по справі та без дотримання принципу пропорційності, а саме за відсутності перевірки дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 року та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закону України), під біженцем визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
З метою перевірки законності рішення ДМСУ про відмову в оформленні документів про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, необхідно з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини третій статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
При цьому, "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Оцінюючи надані позивачем пояснення під час співбесіди, суд погоджується з висновком відповідача щодо відсутності конвенційних ознак визнання позивача біженцем.
Так, позивач визнає, що в країні громадянської належності її не переслідували за ознакою раси, громадянства, національності, віросповідання, не переслідували за ознакою належності до певних політичних переконань чи за ознакою належності до певної соціальної групи, до заявниці ніколи не застосовувалося фізичне насилля, пов'язане з її расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами та належністю до певної соціальної групи.
Однак, оцінюючи надані позивачем пояснення та складену ситуацію, суд першої інстанції вірно вказав, що відповідач без належної всебічної перевірки дійшов висновку про очевидно необґрунтовану заяву позивача за умовами, зазначеними у п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, позивач зазначила, щодо повернення на Батьківщину вона має побоювання, що уряд РФ може притягнути її до відповідальності як зрадницю Батьківщини через те, що вона з початку конфлікту між Україною та РФ знаходилася на території України.
Так, під час співбесіди позивач зазначила, що не бажає повертатися до Батьківщини, оскільки наразі між Росією та Україною є військовий конфлікт та з початку військових дій позивач знаходиться в Україні, позивач не сприймає сучасну політику РФ, про що висловлювалась неодноразово, а тому у разі повернення до країни походження може зазнати переслідувань. Окрім того, позивач зазначила, що в Росії нікого не залишилось з рідних, в Україні у позивачки більше знайомих.
Оцінюючи надані пояснення відповідач виходив з того, що незважаючи на політичні відносини між Російською Федерацією та Україною наразі, «кожен запит захисту розглядається індивідуально та ситуація кожного біженця розглядається індивідуально» (додаток 2 до висновку).
Однак, в контексті перевірки визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту, в тому числі має бути перевірено реальність та обґрунтованість таких побоювань не тільки індивідуально до кожної особи, а чи можуть бути такі побоювання реальними навколо особи, навіть якщо особа такі переслідування до цього часу не зазнавала.
Так, як вже зазначалось, пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Позивач стверджує, що вона не бажає повернутися до Батьківщини через загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати "можливим у розумних межах" або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.
Крім того, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. "Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо.
Оцінка побоювань позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту може бути доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.
Однак, висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31.03.2021 року відносно позивача не містить аналізу інформації про країну походження позивача в контексті загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини та реальності таких побоювань позивача, у разі повернення позивача в країну громадянської належності, з урахуванням того, що позивач майже 20 років знаходилась в Україні та відкрито висвітлювала свої політичні погляди України у конфлікті з Росією. Відповідачем не перевірено наявність причинно-наслідкового зв'язку між наявністю певних порушень прав людини в Російській Федерації та індивідуальною загрозою для їх життя чи свободи.
До того ж, що ситуація можливості виникнення обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Апелянт у своїй апеляційній скарзі зазначає, що, що 10.10.2020 року позивач зверталася до дипломатичного представництва Російської Федерації а Україні (консульство РФ в м. Одесі) та отримала новий паспортний документ серії НОМЕР_1 , оскільки у липні 2020 року у неї вкрали російські документи, а отже зазначена обставина вказує на те, що позивач не потребує міжнародного захисту, оскільки вона продовжує користуватися захистом країни громадянської належності, не має потреби для відмови у користуванні подібним захистом. Також, наявність цієї обставини свідчить про відсутність переслідувань позивач з боку органів державної влади Російської Федерації.
Однак, колегія суддів зазначає, що вказані обставини не були покладені в основу висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд зазначає, що відповідач передчасно зробив висновок про очевидно необґрунтованість заяви позивача, без належного з'ясування всіх обставин по справі та без дотримання принципу пропорційності, а саме за відсутності перевірки дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №61 від 31.03.2021 року про відмову в оформленні документів щодо вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірними та підлягають задоволенню.
Також, суд вважає, що є правомірними та обґрунтованими позовні вимоги про зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та належать задоволенню шляхом зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
При повторному розгляді заяви позивача слід врахувати висновки суду щодо перевірки інформації країни громадянської належності позивача в контексті існування реального побоювання переслідувань через загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини станом на час розгляду заяви позивача.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2021 року по справі № 420/5688/21, - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст Постанови складено - 01 червня 2022 року.
суддя-доповідач Семенюк Г.В.
судді Домусчі С.Д. Шляхтицький О.І.