Справа № 755/5719/21
Провадження № 2/755/1938/22
"24" травня 2022 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
Головуючого судді - Хромової О.О.
при секретарі - Кошель К.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва, цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТФС-Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , треті особи: Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Варава Роман Сергійович, ОСОБА_4 , про припинення права користування житловим приміщенням,
Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ТФС-Україна» (далі - ТОВ «ТФС-Україна»), в особі представника Крупки М.П., звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом, в якому просить визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2016 року накладено арешт на вказану вище квартиру, що належить на праві власності ОСОБА_1 31 травня 2018 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року та стягнув з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ТФС-Україна» заподіяну шкоду в розмірі 682 996,57 грн та судовий збір в сумі 25 612,38 грн.
21 червня 2018 року Приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Варавою Р.С. відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного рішення. Оскільки, під час проведення виконавчих дій у боржника ОСОБА_1 не виявлено доходів, 21 червня 2018 року Приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Варавою Р.С. накладено арешт на майно ОСОБА_1 , а саме - на квартиру АДРЕСА_1 .
17 липня 2018 року ОСОБА_1 ознайомився з матеріалами даного виконавчого провадження та подав заяву про зупинення вчинення виконавчих дій.
25 жовтня 2018 року за згодою власника ОСОБА_1 у квартирі
АДРЕСА_1 були зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
На думку позивача, відповідач ОСОБА_1 , як власник квартири, надав протизаконну згоду на реєстрацію неповнолітньої особи у спірній квартирі, чим порушив пункт 1 частини п'ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження». Такою незаконною дією ОСОБА_1 було порушено права позивача, оскільки реєстрація місця проживання у квартирі неповнолітньої особи, унеможливлює продаж квартири, і як наслідок, - неможливість виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ТФС-Україна» коштів.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - законного представника малолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_4 .
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 28 вересня 2021 року задоволено клопотання представника позивача - ТОВ «ТФС-Україна» - адвоката Крупки М.П., про залишення без розгляду частини позовних вимог, позов в частині позовних вимог щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , залишено без розгляду.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року витребувано від Служби у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації висновок про наявність або відсутність підстав щодо визнання малолітньої особи - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
24 травня 2021 року Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація подала пояснення на позовну заяву, в яких просила розглянути справу за відсутності їхнього представника.
04 серпня 2021 року відповідач ОСОБА_1 подав відзив, в якому проти задоволення позову заперечував в повному обсязі, мотивуючи тим, що відповідач ОСОБА_2 є його племінником, а малолітня дитина ОСОБА_3 є його онукою. Переїхавши до міста Києва, ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_4 звернулися до нього з проханням щодо реєстрації місця проживання у його квартирі, з метою реалізації ряду своїх соціальних прав гарантованих державою, у зв'язку з чим ним надано відповідну згоду та з жовтня 2018 року по теперішній час ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 . Факт проживання ОСОБА_2 у даній квартирі було також встановлено та перевірено Службою у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у міста Києві державної адміністрації.
Також відповідач зазначає, що позивач не вчиняє належних дій щодо стягнення заборгованості за рахунок інших джерел його доходу і навмисно намагається здійснити примусову реалізацію квартири, всупереч положенням статті 50 Закону України «Про виконавче провадження».
Крім того, відповідач зазначає, що на момент звернення позивача до суду з даним позовом, Орган опіки та піклування Дніпровської районної у міста Києві державної адміністрації не надав свій дозвіл на реалізацію квартири.
08 вересня 2021 року представник позивача - адвокат Крутій С.В., подав відповідь на відзив, в якій зазначив, що приватним виконавцем вчинено всі належні дії щодо виконання рішення суду про стягнення коштів, однак спірна квартира є єдиним майном, на яке можливо звернути стягнення, виконавши у такий спосіб рішення суду. Крім того, зазначив, що у позивача немає намірів позбавити дитину місця проживання, оскільки до реєстрації у спірній квартирі дитина проживала з батьками у м. Харкові, де і на даний час зареєстровано місце проживання матері.
27 вересня 2021 року до суду надійшли пояснення третьої особи ОСОБА_4 , в яких остання зазначила, що вони з чоловіком ОСОБА_2 звернулися до позивача ОСОБА_1 за допомогою, оскільки на них як на батьків покладено обов'язок зареєструвати місце проживання новонародженої дитини, а жоден з орендодавців не бажав реєструвати в своїй квартирі чужих для нього людей. ОСОБА_1 є рідним дядьком її чоловіка, а тому погодився надати житлову площу для проживання їхньої родини в його квартирі.
28 вересня 2021 року Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва подав до суду пояснення щодо позову, в яких зазначив, що ОСОБА_1 надав протизаконну згоду на реєстрацію в квартирі АДРЕСА_1 , чим порушив пункт 1 частини п'ятої статті 19 закону України «Про виконавче провадження», а тому позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 січня 2022 року залучено до участі у справі Службу у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації.
03 лютого 2022 року Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у міста Києві державної адміністрації подала до суду заяву про розгляд справи за відсутності їхнього представника.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 23 лютого 2022 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
24 травня 2022 року від представника позивача - адвоката Крупки І.М., до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, позов підтримує, просить його задовольнити.
24 травня 2022 року від представника відповідача - адвоката Данилюка Д.В., до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, у задоволенні позову просить відмовити повністю.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі факти і відповідні їм правовідносини та дійшов таких висновків.
Судом встановлено, що ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року, задоволено частково заяву представника позивача ТОВ «ТФС-Україна» про забезпечення позову ТОВ «ТФС-Україна» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов'язків; накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2018 року, залишеною без змін Постановою Верховного Суду від 16 серпня 2018 року, скасовано рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ТФС-Україна» заподіяну шкоду в розмірі 682 996,57 грн та судовий збір в розмірі 25 612,38 грн.
З постанови про відкриття виконавчого провадження від 21 червня 2018 року ВП № 56651085 вбачається, що Приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Варавою Р.С. відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання виконавчого листа № 2/755/2428/18, виданого 20 червня 2018 року Дніпровським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ТФС-Україна» заподіяної шкоду в розмірі
682 996,57 грн та судового збору в розмірі 25 612,38 грн.
21 червня 2018 року Приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Варавою Р.С. ввинесено постанову про арешт майна боржника, якою накладено арешт на квартиру
АДРЕСА_1 .
12 липня 2018 року ОСОБА_1 з'явився до приватного виконавця для ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження та надав заяву, датовану 06 липня 2018 року, про зупинення вчинення виконавчих дій.
З даної заяви вбачається, що ОСОБА_5 просив зупинити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні ВП № 56651085 до закінчення у Верховному Суді касаційного розгляду справи № 755/14976/16-ц.
З інформації Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 03 липня 2018 року № 1-34/361 вбачається, що відповідно до реєстру територіальної громади міста Києва, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані особи відсутні.
З інформації Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 16 лютого 2021 року № 103/1279/34/1 та Витягу з реєстру територіальної громади міста Києва від 15 лютого 2021 року, вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З Акту обстеження умов проживання від 05 березня 2019 року № 33 встановлено, що малолітня ОСОБА_3 постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 , в дитини є окреме ліжко, іграшки та особисті речі.
Розпорядженням Дніпровської районної у міста Києві державної адміністрації
від 26 березня 2019 року відмовлено Приватному виконавцю виконавчого округу міста Києва Вараві Р.С. щодо реалізації квартири АДРЕСА_1 , право користування якою має малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки даний правочин призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 24 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, визнано неправомірними дії Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Р.С. щодо формування заявки на реалізацію арештованого нерухомого майна до Системи електронних торгів арештованим майном Державного підприємства «Сетам» щодо продажу квартири
АДРЕСА_1 , в іншій частині у задоволенні скарги відмовлено.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до пунктів 1,2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: зокрема, право володіння; право користування (сервітут).
Згідно із частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
За змістом частини третьої статті 404 ЦК України право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Нормою частини першої статтею 406 ЦК України сервітут припиняється у разі: зокрема, відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
За змістом статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок, користуються ним для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно із частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
У позовній заяві позивач - ТОВ «ТФС-Україна», що має право вимоги до відповідача ОСОБА_1 про відшкодування заподіяної шкоди, визначеної рішенням суду, звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати такими, що втратили права користування належною відповідачеві ОСОБА_1 квартирою, членів його сім'ї, мотивуючи тим, що за рахунок реалізації вказаної квартири може бути виконано рішення суду про стягнення заподіяної шкоди, а реєстрація у вказаній квартирі після відкриття виконавчого провадження, на яку накладено арешт, осіб, в тому числі малолітньої дитини, є незаконною, оскільки зазначене є порушення з боку відповідача пункту 1 частини п'ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки ОСОБА_1 надав протиправну згоду на реєстрацію членів своєї сім'ї у даній квартирі.
Згідно із пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Порядок звернення стягнення на нерухоме майно боржника державним виконавцем визначено розділом VII «Порядок звернення стягнення на майно боржника» Закону України «Про виконавче провадження».
Так відповідно до статей 48, 50, 57, 61 Закону України «Про виконавче провадження» в разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.
Зокрема, згідно зі статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник. Разом із житловим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржнику. У разі звернення стягнення на об'єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з'ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом. Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об'єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об'єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.
Разом з тим, згідно із пунктом 28 розділу VІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року
№ 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 37 Закону.
Відповідно до пункту 67 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 24 вересня 2008 року № 866 дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у
мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Для здійснення правочинів щодо нерухомого майна дитини батьки, опікуни або піклувальники подають службі у справах дітей документи, зазначені у пункті 66 цього Порядку. Служба у справах дітей розглядає протягом 10 робочих днів подані документи та з'ясовує наявність (відсутність) обставин, що можуть бути підставою для відмови у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини.
З матеріалів справи вбачається, що Дніпровською районною у місті Києві державноою адміністрацією відмовлено приватному виконавцю в наданні дозволу на реалізацію майна боржника, виходячи з такого.
Відповідно до пункту 7 частини п'ятої статті 177 СК України органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, якщо ними встановлено, що вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
Щодо реєстрації у квартирі малолітньої дитини, суд зазначає таке.
Відповідно до частини четвертої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав тощо обов'язковою є участь органу опіки та піклування, який згідно з частиною п'ятою статті 19 СК України, орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язування спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
З висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 26 листопада 2021 року № 103/9723/41/3 (протокол засідання Комісії
від 24 листопада 2021 року № 26) встановлено, що орган опіки та піклування вважає за недоцільне припинити право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки це призведе до звуження обсягу існуючих прав.
Згідно із частиною шостою статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
При вирішенні питання про зняття з місця реєстрації малолітньої дитини з будинку позивача, суд враховує норми частини другої статті 2 Конвенції «Про права дитини
від 20 листопада 1989 року», підписаною Україною 21 лютого 1990 року, ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, відповідно до якої Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї.
Відповідно до статті 27 Конвенції Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про охорону дитинства» охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Таким чином, саме батьки дитини несуть відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини та дотримання прав дитини, в тому числі на належне житло, а права дитини на житло залежить від правомірності користування цим житлом її батьками, з якими дитина має право проживати.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно обмежений у цьому праві. Право власності складається з права володіння, користування і розпорядження, які є похідними і невід'ємними від права власності.
За змістом частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно із статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно із частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно із частиною першою та другою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Результат аналізу вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 626/1479/19 (провадження № 61-12947св21).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі
№ 750/3917/17 (провадження № 14-24цс20) вказано, що особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
З аналізу наведеного законодавства та обставин справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивачем обрано не вірний спосіб порушеного, на його думку, права, оскільки визнати осіб такими, що втратили право користування житлом, можливо лише встановивши наявність обставин, передбачених статтею 405 ЦК України, яка стосується членів сім'ї власника житла.
В даному випадку, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 фактично проживають у квартирі АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , що підтверджується актом обстеження умов проживання. Крім того, виселення з квартири малолітньої дитини є недоцільним за висновком Органу опіки та піклування та суперечить Закону України «Про охорону дининства».
Посилання позивача на порушення відповідачем ОСОБА_1 пункту 1 частини п'ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» не є правовою підставою для ухвалення рішення про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, з огляду на таке.
Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним Законом, який відповідно до Конституції України регулює відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження..
Відповідно до абзацу 11 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції станом на день виникнення спірних правовідносин) реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.
На виконання вимог вказаного Закону 02 березня 2016 року постановою Кабінету Міністрів України № 207 затверджено Правила реєстрації місця проживання (в редакції станом на день виникнення спірних правовідносин), якими передбачено механізм здійснення реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також встановлено форми необхідних для цього документів.
Відповідно до підпункту 4 пункту 18 Правил реєстрації місця проживання особа або її представник подає документи, що підтверджують: право на проживання в житлі, - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про: надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім'ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).
У пункті 28 зазначених Правил передбачено, що реєстрація місця проживання/перебування особи або зняття з реєстрації місця проживання скасовуються в разі їх проведення з порушенням вимог законодавства.
У разі виявлення такого порушення керівник органу реєстрації проводить перевірку підстав реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування особи, за її результатами складає висновок та приймає рішення про скасування реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування особи.
Про прийняте рішення особі надсилається письмове повідомлення за формою згідно з додатком 17, в якому зазначаються підстави його прийняття. Особу запрошують на прийом до органу реєстрації для внесення відповідних відомостей до документа, до якого вносяться відомості про місце проживання/перебування.
Працівник органу реєстрації: формує і вносить дані про скасування реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування особи до реєстру територіальної громади; формує інформацію про скасування реєстрації/ зняття з реєстрації місця проживання/перебування особи для її передачі до відомчої інформаційної системи ДМС з подальшою передачею інформації до Реєстру відповідно до Порядку.
В даному випадку, реєстрація місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не скасовувалась, а тому порушень законодавства з боку ОСОБА_1 щодо реєстрації вказаних осіб у квартирі на даний час не встановлено.
Згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі,
На основі всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються позивач, як на підставу заявлених вимог, оцінивши належність доказів, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 16, 317, 319, 383, 386, 391 ЦК України, статтями 2, 10, 76, 77-81, 89, 265, 289, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ТФС-Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , треті особи: Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Варава Роман Сергійович, ОСОБА_4 , про припинення права користування житловим приміщенням, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Повне рішення суду виготовлено 01 червня 2022 року.
Суддя О.О. Хромова