м. Вінниця
01 червня 2022 р. Справа № 120/860/22-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Липовецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі- ОСОБА_1 , позивач) до Липовецької міської ради (далі- відповідач), в якій просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення 18 сесії 8 скликання Липовецької міської ради від 06.08.2021 № 449 в частині відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки комунальної власності сільськогосподарського призначення, орієнтовною площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами с. Нападівка, Липовецької територіальної громади.
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача від 07.07.2021 та прийняти рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки комунальної власності сільськогосподарського призначення, орієнтовною площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами с. Нападівка, Липовецької територіальної громади.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 07.07.2021 звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Рішенням відповідача від 06.08.2021 № 449 відмовлено позивачу в наданні дозволу із посиланням на те, що бажана земельна ділянка відноситься до земель історико - культурного призначення.
Позивач вважає рішення Ради від 06.08.2021 №449 протиправним, посилаючись на порушення органом місцевого самоврядування при його прийнятті норм Земельного кодексу України та Закону України «Про охорону культурної спадщини». Зокрема позивач зіслався на помилковість висновків відповідача про віднесення бажаної для нього земельної ділянки до числа земель історико-культурного призначення.
Ухвалою суду від 26.01.2022 позовну заяву залишено без руху та надано строк на усунення недоліків позовної заяви.
09.02.2022 представником позивача подано матеріали на усунення недоліків.
Ухвалою від 14.02.2022 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснити за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання, встановлено учасникам справи строк для подання заяв по суті справи та витребувано докази.
У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву у якому заперечує проти позову. Зазначає, що відповідно до матеріалів технічної документації зі складання державних актів на право власності на земельні ділянки власникам земельних сертифікатів на земельну частку (пай) Нападівської сільської ради від 2002 року та доданих до неї графічних матеріалів, міститься інформація про наявність земель історико-культурного призначення на території Нападівської сільської ради Липовецького району Вінницької області. Із посиланням на норми Земельного кодексу України відповідач зазначає, що земельна ділянка історико-культурного призначення не може бути передана позивачу у власність, а тому вважає спірне рішення правомірним та просить відмовити у задоволенні позову про його скасування.
При розгляді позовних вимог зобов'язального характеру відповідач просить врахувати, що виключними повноваженнями на прийняття рішення про надання відповідного дозволу наділений орган місцевого самоврядування, а тому суд не може зобов'язати Раду прийняти безальтернативне рішення про надання позивачу бажаного для нього дозволу.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
07.07.2021 позивач звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2 га, комунальної форми власності. Разом із клопотанням заявником подано копії паспорта громадянина України, ідентифікаційного номера, посвідчення учасника бойових дій, викопіювання з публічної кадастрової карти України з позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки.
Розглянувши клопотання позивача, Липовецька міська рада прийняла рішення №449 від 06.08.2021 яким вирішила відмовити ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Підставою для прийняття рішення про відмову у наданні такого дозволу стало те, що вказана у клопотанні земельна ділянка відноситься до земель історико - культурного призначення, тобто фактичне місце розташування земельної ділянки не відповідає вимогам законів.
Позивач із вказаним рішенням не погодився, а тому оскаржив його до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Статтею 81 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Порядок набуття відповідного права визначається главою 19 Розділу IV ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III.
Так, згідно із ст. 116 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III.
Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Із аналізу вищезазначених положень слідує, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 05.03.2019 у справі № 360/2334/17, від 28.01.2020 у справі № 2240/2962/18 та 28.02.2020 у справі № 806/3304/18.
Надаючи оцінку спірному рішенню, суд враховує наступне.
Відповідно до п. «д» ч. 1 ст. 19 ЗК України, однією із категорій земель є землі історико-культурного призначення.
Згідно ч. 1 ст. 53 ЗК України, до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.
Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом (ч. 3 ст. 54 ЗК України).
Положеннями ст. 54 ЗК України регламентовано, що землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
Частиною 2 ст. 54-1 Земельного кодексу України визначено, що обмеження у використанні земель у межах території пам'ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об'єкта культурної всесвітньої спадщини поширюються на усі розташовані в межах цих територій та об'єктів землі незалежно від їх цільового призначення. Межі території, на яку поширюються такі обмеження, визначаються відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" і зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації, науково-проектній документації у сфері охорони культурної спадщини. Відомості про зазначені обмеження у використанні земель вносяться до Державного земельного кадастру.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 р. №1805-ІІІ (далі - Закон №1805) культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.
Об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Частиною 1 ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що землі, на яких розташовані пам'ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.
Аналіз норм ст. 53 ЗК України та ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» дає підстави для висновку, що обов'язковою передумовою для віднесення земель до категорії історико-культурного призначення є знаходження на таких землях охоронюваних об'єктів.
Отже, при наданні оцінки правовому режиму земельної ділянки з метою її ідентифікації як такої, що відноситься до категорії земель історико-культурного призначення визначальним є дослідження та встановлення факту знаходження на такій землі об'єкту культурної спадщини.
Судом встановлено, що при обґрунтуванні відзиву та власної правової позиції відповідач зіслався що відповідно до матеріалів технічної документації зі складання державних актів на право власності на земельні ділянки власникам земельних сертифікатів на земельну частку (пай) Нападівської сільської ради від 2002 року та доданих до неї графічних матеріалів, міститься інформація про наявність земель історико-культурного призначення на території Нападівської сільської ради Липовецького району Вінницької області.
Згідно ч. 1-2 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються у тому числі на підставі письмових доказів.
Статтями 73 та 74 КАС України передбачено такі властивості доказів як їх належність та допустимість.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 73 КАС України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 74 КАС України).
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини», об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Статтею 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки: а) пам'ятки національного значення - постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини протягом одного року з дня одержання подання; б) пам'ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.
Об'єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам'ятки вноситься до Переліку об'єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган (особу).
Переліки об'єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини.
Порядок обліку об'єктів культурної спадщини визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.
Згідно п. 3 розділу 1 Порядку обліку об'єктів культурної спадщини (затверджений Наказом Міністерства культури України від 11.03.2013 № 158), система обліку об'єктів культурної спадщини включає комплекс заходів із взяття на облік об'єкта культурної спадщини, оформлення облікової документації, занесення чи незанесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру, ведення Реєстру, інвентаризації об'єктів культурної спадщини, включення до Реєстру об'єкта культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом, формування облікових справ та внесення змін до Реєстру (зміна категорії пам'ятки та вилучення пам'ятки з Реєстру).
Відповідно до п. 1, 4 розділу 2 Порядку № 158, взяття на облік об'єкта культурної спадщини забезпечують уповноважені органи, повноваження яких поширюється на територію розміщення такого об'єкта, шляхом занесення його до Переліку об'єктів культурної спадщини.
Рішення про занесення об'єкта культурної спадщини до Переліку приймається у формі розпорядження голови місцевої державної адміністрації.
Норми розділу 3 Порядку № 158 передбачають оформлення облікової документації на об'єкт культурної спадщини (археологічний об'єкт).
Після оформлення облікової документації, відбувається розгляд питання про включення об'єкта до числа об'єктів культурної спадщини який завершується прийняттям рішення про занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру (розділу 4 Порядку № 158).
Згідно ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», землі, на яких розташовані пам'ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.
Аналізуючи наведені норми законодавства, що регулюють правовідносини щодо набуття певним об'єктом правового режиму об'єкта культурної спадщини (археологічного об'єкта), прийняття відповідних рішень з цього приводу, обліку об'єктів, суд зазначає, що належними та допустимими доказами віднесення об'єкта до пам'ятки археології можуть бути відомості із Реєстру чи відповідна облікова документація об'єкту.
Лише у разі підтвердження зазначеними доказами правового режиму об'єкту культурної спадщини, земельна ділянка на якій такий об'єкт знаходиться може бути віднесена до категорії земель історико-культурного призначення із внесенням відповідних відомостей до Державного земельного кадастру.
В той же час представником позивача додано лист Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної державної адміністрації №01-22-2491 від 10.12.2021, із якого слідує, що в управління відсутні дані щодо розташування на земельній ділянці, відповідно до наданих графічних матеріалів, земель історико-культурного призначення.
Однак при розгляді цієї справи відповідачем із урахуванням вказаних вище стандартів доказування не доведено того, що бажана для позивача земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення. Зазначені відповідачем обставини не є достатнім, належним та допустимим доказом приналежності земельної ділянки до історико-культурного призначення та його знаходження на бажаній для позивача ділянці.
Тому оскаржуване рішення від 06.08.2021 № 449 ґрунтується на помилковому застосуванні норм Земельного кодексу України та Законів України «Про охорону культурної спадщини».
Більше того, згідно ч. 1 ст. 54 ЗК України, землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Відповідно до ст. 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини», з метою захисту об'єктів археології, у тому числі тих, що можуть бути виявлені, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, передбачених Земельним кодексом України, погоджуються органами охорони культурної спадщини.
Відтак, навіть віднесення земельної ділянки до категорії історико-культурного призначення не у кожному випадку є беззаперечною підставою для відмови у наданні відповідного дозволу на виготовлення документації із землеустрою з метою її безоплатної приватизації адже рішення щодо передачі у власність такої земельної ділянки приймається із урахуванням висновків (погодження) уповноважених органів державної влади.
Відповідно до п. 1, 3 ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Надавши оцінку нормативним та фактичним підставам для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення від 06.08.2021 № 449 про відмову у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою, суд дійшов висновку, що його прийнято без урахуванням усіх обставин, що мали значення при його ухваленні та із помилковим застосуванням норм Земельного кодексу України та Законів України «Про охорону культурної спадщини». Це є підставою для скасування спірного рішення, а тому позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 3 ст. 245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Згідно ч. 4 ст. 245 КАС України, суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти чітко визначене рішення на користь позивача лише у випадку коли встановить, що для його прийняття виконано всі умови, визначені законом (у даному випадку Земельним кодексом України).
З огляду на те, що при ухваленні рішення від 06.08.2021 №449 Липовецькою міською радою не досліджувалися та не аналізувалися усі обставини, які згідно ч. 7 ст. 118 ЗК України є істотними при вирішенні питання про надання дозволу на виготовлення документації із землеустрою, суд позбавлений можливості надати оцінку дотриманню усіх визначених Земельним кодексом України умов для прийняття позитивного для позивача рішення. У такому разі позовні вимоги зобов'язального характеру підлягають задоволенню частково у спосіб покладення на відповідача обов'язку повторно розглянути клопотання позивача із урахуванням висновків суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України).
Щодо процесуального питання про стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 2000,00 грн. суд зазначає наступне.
Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 1 - 3 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Як вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Таким чином, процесуальними нормами встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів. Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Судом встановлено, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу до суду подано: копію ордеру серія АВ №1026299; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ВН № 000820 від 30.07.2021 року на ім'я ОСОБА_2 .
Оскільки доказів, що свідчать про здійснення витрат на оплату правової допомоги адвоката або намір здійснення таких витрат (зокрема, договір про надання правової допомоги, акт виконаних робіт, квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку, касові чеки або інший банківський документ, що підтверджує здійснення оплати послуг адвоката в рамках конкретної справи), позивачем не надано, тому суд позбавлений можливості вирішити питання про розподіл таких витрат.
Представником позивача з позовною заявою лише подано орієнтовний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 грн., однак, ні до матеріалів справи під час звернення до суду з адміністративним позовом, ні під час розгляду справи по суті в межах 60 днів, представником не було долучено доказів на підтвердження понесених витрат позивачем. Також судом враховано, що матеріали справи не містять заяви позивача, поданої в порядку ч. 7 ст. 139, ч. 3 ст. 143 КАС України про подання відповідних доказів після ухвалення рішення по суті вимог.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Липовецької міської ради від 06.07.2021 № 449 "Про відмову у наданні дозволу та затвердженні документації із землеустрою" в частині відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою ОСОБА_1 .
Зобов'язати Липовецьку міську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 07.07.2021 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки комунальної власності сільськогосподарського призначення, орієнтовною площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами с. Нападівка, Липовецької територіальної громади, із урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 496,20 грн. (чотириста дев'яносто шість гривень двадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач: Липовецька міська рада (вул. Героїв Майдану, 4, м. Липовець, Вінницька область, код ЄДРПОУ 04325957)
Рішення в повному обсязі складено: 01.06.2022 р.
Суддя Віятик Наталія Володимирівна