Справа № 351/2587/17
Провадження № 22-ц/4808/444/22
Головуючий у 1 інстанції Калиновський М.М.
Суддя-доповідач Фединяк
26 травня 2022 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів:
головуючого Фединяка В.Д. (суддя-доповідач)
суддів: Василишин Л.В., Максюти І.О.,
секретаря Мельник О.В.
з участю ОСОБА_1 його представника адвоката Петрички О.Є.
відповідача ОСОБА_2 його представника адвоката Желізняк Л.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засідання апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Снятинського районного суду від 10 грудня 2021 року ухвалине у складі судді Калиновського М.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди,
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги, з урахуванням збільшених позовних вимог, мотивовані тим, що він більше двох років змушений терпіти образи та наклепи, що порочать його честь, гідність та ділову репутацію, які розповсюджує відповідач у присутності багатьох свідків та нерідко відбуваються на камеру і потрапляють до інтернету та на телеканали. Стверджує, що у приміщеннях Коломийського, Тисменицького та Івано- Франківського судах, у залах судових засідань, відповідач кричав, ображав грубими виразами, порівнюючи його з тваринами, обмовляв, поширював неправдиві відомості, про те, що він здійснив розкрадання державних коштів. Внаслідок розповсюдження відповідачем неправдивої інформації принижена його честь і гідність, ділова репутація, так як поширена інформація значно знизила оцінку його професійних якостей, так як він працював все життя на керівних посадах і за належне виконання посадових обов'язків неодноразово отримував грамоти та подяки від різних інстанцій. Вважає, що йому заподіяно моральну шкоду, яка виразилась в моральних стражданнях та переживаннях, оскільки відповідач принизив його перед іншими людьми та поширив неправдиві відомості про розкрадання ним державних коштів. Разом з тим, зазначає, що такі наклепи відповідача призвели до переживання, хвилювання, він змушений постійно виправдовуватися перед чисельними знайомими, сусідами та родичами, що ніякого злочину він не вчиняв. Окрім того, моральна шкода полягає у душевних стражданнях, які він зазнав. Просить визнати інформацію недостовірною та такою, що принижує честь і гідність, ділову репутацію пошинену ОСОБА_2 щодо вчинення розкрадання ним коштів Снятинського дитячого будинку-інтернату, стягнути з відповідача моральну шкоду в сумі 134 028 грн, 6 184 грн 63 коп. матеріальної шкоди та зобов'язати відповідача у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили, спростувати недостовірну інформацію про позивача шляхом вибачення перед позивачем та зачитування тексту спростування у присутності свідків та членів родини позивача і стягнути витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 000 грн.
Рішенням Снятинського районного суду від 10 грудня 2022 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 000 грн моральної шкоди та 908 грн судового збору.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій ставить питання про скасування оскаржуваного рішення в частині відмови в задоволенні решти позову і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі посилаючись на те, що суд неповно з'ясував обставини справи. Зазначає, що в судовому засіданні було встановлено факт поширення ОСОБА_2 інформації яка принижує честь, гідність та ділову репутацію, а також у мотивувальній частині експертного дослідження зазначені обставини, які знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, тобто викладені у рішенні суду першої інстанції висновки не віповідають обставинам справи. Разом з тим, у матеріалах справи є беззаперечні докази (відео файли) на підтвердження того, що ОСОБА_2 неодноразово привселюдно ображав його висловлюючи у його сторону образливі слова, а також звинувачував його у катуванні дітей дитячого будинку-інтернат та у розкраданні державних коштів, що ніяк не можна охарактеризувати як «висловлювання свого обурення» а є явним проявом образи, приниження честі, гідності та ділової репутації.
Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення суду з постановленням нового яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог. Вважає, що рішення суду щодо часткового задоволення позову є незаконним, постановлене всупереч вимогам процесуального закону. Зокрема вказує, що суд першої інстанції в рішенні, як мотиви для часткового задоволення позову, зазначив саме доведеність поширення інформації ОСОБА_2 про факти розкрадання з будинку-інтернату. Однак, судом не зазначено, які саме слова та висловлювання є недостовірною інформацією. Таке неконкретне тлумачення судом обґрунтовується тим, що відповідач жодним висловом не образив ОСОБА_1 і не назвав його винною особою. Ним тільки було зазначено про звернення до правоохоронних органів про факти корупції в закладі. Крім того, судом враховано різноманітні довідки, які представником позивача надані до суду в травні 2021 року. Однак, вважає, що законність отримання таких довідок не підтверджена, підстави для доручення таких документів після 3-х років судового слухання судом не наведено та в судовому засіданні не обговорювалось. Отже, докази подані позивачем не містять викладеної інформації, що підтверджується відсутністю в мотивувальній частині судового рішення конкретного посилання на такі докази.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
У режимі відео конференції позивач та його представника Петричка О.Є. підтримли доводи своєї апеляційної скарги просять задовольнити її в повному обсязі. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 не визнають.
ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги позивача заперечив, подану в його інтересах апеляційну скаргу підтримав, вважає оскаржуване рішення незаконним просить скасувати його й відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у скарзі.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши відповідно до ст. 367 ЦПК України наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що пербуваючи у закладі охорони здоров'я з приводу отриманих поранень пов'язаних із замахом на життя, у якому звинувачується ОСОБА_1 , ОСОБА_5 як ініціатор викриття шахрайських дій позивача, повідомляв журналістів про розкрадання коштів Снятинського дитячого будинку-інтернату директором якого був позивач. Вказаний відеозапис був показаний у телевізійних новинах по різних каналах телебачення. Оскільки викладена інформація не підтвердилась, тому є недостовірною. Крім цього, у судових засідання щодо обвинувачення позивача у замаху на життя, відповідач як потерпілий неодноразово висловлював обурення щодо зміни запобіжного заходу ОСОБА_1 за вказаних обставин, суд вважав, що позивачу заподіяно моральну шкоду у розмірі 8 000 грн.
Проте з таким рішенням суду першої інстанції погодитись не можна, так як суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, вважав встановленими обставини, що мають значення для справи, які є недоведеними, та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, що спір між сторонами виник на ґрунті неприязних відносин щодо, належного виконання ОСОБА_1 обов'зків як директором Снятинського дитячого будику - інтернату, дії якого неодноразово критикувались ОСОБА_5 як колишнім працівником вказаного закладу щодо ймовірного розкрадання коштів.
Як вбачається з долученої до матеріалів справи довідки Серія ІАА №0947925, виданої Міністерством Внутрішніх справ України ДІТ, слідує, що ОСОБА_1 , уродженець Снятин на території України станом на 18.05.2021 незнятої чи непогашеної судимості не має та в розшуку не перебуває. Разом з тим є особою, яку 21.11.2016 ГУНП в Івано-Франківській області повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.15, п.5 ч.2 ст.115, ч.1 ст. 263 КК України і обрано запобіжний захід у вигляді арешту до 19.01.2017, кримінальне провадження №12016090230000248 від 05.08.2016. Направлено до суду з обвинувальним актом 13.03.2017. Звільнено за ухвалою Коломийського міськрайсуду Івано-Франківської області від 17.03.2017, міру запобіжного заходу змінено на домашній арешт. Відомості про результати судового розгляду кримінального провадження до МВС не надходили.
З довідки про результати перевірки Снятинського дитячого будинку- інтернату слідує, що вихованці інтернату проживають у задовільних умовах, зайняті суспільно- корисною працею на належному рівні забезпечується навчальний процес дітей відповідно до їх психічного стану.
Згідно довідки про результати перевірки в Снятинському дитячому будинку-інтернаті, за результатами перевірки можна зробити висновок, що жодних фактів які в підтверджували наявність не належних умов, проживання, харчування та догляду за дітьми немає. У членів комісії не має зауважень щодо роботи директора та працівників даного закладу.
У висновку Департаменту соціальної політики Івано-Франківської ОДА зазначено, що фактів крадіжок з приводу привласнення обслуговуючим персоналом продуктів харчування та частини пенсії належної підопічним не встановлено.
У суді апеляційної інстанції переглянуто аудіо запис відеофайлів в якому слідує, що ОСОБА_2 знаходився у лікарні та розказував журналістам, що його хотів підірвати за допомогою гранати ОСОБА_1 , оскільки на місці вибуху було виявлено його сліди ДНК. Також ОСОБА_2 вказував на те, що він був ініціатором викриття шахрайських дій ОСОБА_1 про розкрадання коштів призначених для Снятинського дитячого будинку інтернат. Вказаний відеозапис був показаний у телевізійних новинах по різних каналах телебачення. Також з даних відеофайлів вбачається, що ОСОБА_2 перебуваючи у судових засіданнях у Коломийському міськрайонному суді, Тисменицькому та Надвірнянському районних судах, під час судових засідань по кримінальному провадженні де він являється потерпілим, а позивач обвинуваченим, неодноразово висловлював своє обурення щодо процесуальних рішень судів про зміну запобіжного заходу ОСОБА_1 , оскільки вважав, що дані рішення судів є безпідставними та незаконними.
Саме вказану інформацію просить спростувати позивач як таку, що не відповідає дійсності, порочить його честь і гідність та ділову репутацію.
Згідно зі статтею 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК України. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення (частина перша статті 275 ЦК України).
У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.
Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.
Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов'язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов'язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо питання, які становлять суспільний інтерес є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об'єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15 липня 2010 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року у справі № 607/4318/16-ц зроблено висновок, що «оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Вказані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 липня 2020 року у справі № 607/5713/17 (провадження № 61-37909св18) зазначено, що «установивши, що вжиті в оскаржуваній публікації відповідачем висловлювання про те, що позивачів «...підозрюють у корупційних діяннях...», в їх діях міститься «...корупційна складова...», за позивачем ОСОБА_2 тягнеться «...серйозний корупційний шлейф...» відображають лише власну оцінку реальних подій, висловлену у формі оціночних суджень, а тому не є недостовірною інформацією, що відповідно до статті 277 ЦК України підлягає спростуванню, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Зважаючи на те, що вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від доведеності вимог про визнання недостовірної інформації та її спростування, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у її задоволенні. Баланс між приватним інтересом щодо захисту репутації позивачів та публічним інтересом знати суспільно необхідну інформацію не було порушено. Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачено статтею 10 Конвенції. Крім того, матеріали справи не містять доказів стосовно того, що відповідач публічно звинуватив позивача у вчиненні злочинів. Разом з тим, частина спірної статті є критикою у контексті діяльності позивача, по питання, які становлять суспільний інтерес.
У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі № 607/2775/17 (провадження № 61-1766св19) вказано, що «суспільство також має право на отримання інформації яка відповідає дійсності та надає можливість суспільству здійснити її оцінку самостійно на основі усіх фактів та різноманіття думок щодо оцінки такої інформації та її значення для суспільства, тому так важливо, щоб інформація, яка розповсюджується будь-ким, а особливо засобами масової інформації або лідерами суспільної думки, посадовими особами, державними службовцями, відповідала дійсності з одного боку, а з іншого була суспільно значуща та задовольняла попит суспільства на необхідність контролю за діяльністю державних органів та їх посадових осіб. За таких обставин, з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина. Публічна особа, державний службовець, повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар'єру публічної особи, погодились на таку увагу. У разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі - Декларація), а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі - Резолюція). У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. Проблеми, пов'язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод у рішеннях «Газета «Україна-центр» проти України», «Нікула проти Фінляндії», «Яновський проти Польщі» та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції, врахувавши практику Європейського суду з прав людини, правильно встановивши обставини справи, дослідивши докази у справі в їх сукупності й надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки позивач не довів, що інформація, поширена відповідачем, була спрямована на приниження його честі, гідності та ділової репутації, така інформація носить характер критики посадових осіб, у тому числі й позивача, який є публічною особою, межа допустимої критики якої є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. У спірній статті відповідача були використані оціночні судження, що відповідно до статті 277 ЦК України та статті 30 Закону України «Про інформацію» не підлягають спростуванню. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення відповідачем принципу презумпції невинуватості особи та звинувачення його у протизаконних діях, без підтвердження такої інформації належними доказами, а також поширення недостовірної, неправдивої образливої інформації відносно нього, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач публічно звинуватив позивача у вчиненні злочину, викладена у спірній статті інформація є політичною критикою у контексті діяльності позивача, як керівника установи місцевої ради. Крім того, враховуючи публічний статус позивача та те, що поширена інформація стосувалася його публічної діяльності та мала суспільний інтерес, позивач повинен бути терпимим до публічної критики, межа якої є ширшою від критики пересічних осіб. Посадова особа органу державної влади, погоджуючись на виконання владних повноважень, бере на себе обов'язок нести і поєднаний з цими повноваженнями тягар, до складу якого входить, зокрема, певний дискомфорт від критичного ставлення до влади, а тому межа допустимої критики щодо такої особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи».
Судом установлено, що висловлювання ОСОБА_6 відносно ОСОБА_1 щодо розкрадання коштів призначених для Снятинського дитячого будинку інтернат, який заначений у відеозаписі, що був показаний у телевізійних новинах по різних каналах телебачення є не про факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення за які не може бути зобов'язаний доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачено статтею 10 Конвенції. Крім того, матеріали справи не містять доказів стосовно того, що відповідач публічно звинуватив позивача у вчиненні злочинів. Разом з тим, частина спірної статті є критикою у контексті діяльності позивача, як директора Снятинського дитячого будинку інтернат, яка не суперечить пункту 2 статті 10 Конвенції, який майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про діяльність державних керівників по питання, які становлять суспільний інтерес.
Крім цього, у пункті 6.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) зроблено висновок, що «належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет», про що не зазначено позивачем у позовній заяві.
Щодо посилань позивача про те, що ОСОБА_2 перебуваючи у судових засіданнях у Коломийському міськрайонному суді, Тисменицькому та Надвірнянському районних судах, під час судових засідань по кримінальному провадженні де він являється потерпілим, а позивач обвинуваченим, неодноразово висловлював своє обурення щодо процесуальних рішень судів про зміну запобіжного заходу ОСОБА_1 , то такі твердження відповідача направлені на його думку помилкові рішення суду щодо позивача, а не на приниження позивача, який звинувачується у тяжкому злочині.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляді вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин першої, другої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обгунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.
Запис відеофайлів в якому слідує виражена відповідачем критика та оцінка вчинків в адрес позивача є вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
Згідно ч.ч. 3,4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
А згідно ч.ч. 1,3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Під час розгляду справи судом були створені всі необхідні умови для всебічного та повного дослідження обставин справи. Разом з тим позивач не надав суду належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів в обґрунтування заявлених позовних вимог.За таких обставин, суд вважає необхідним відмовити в задоволенні позову у зв'язку з недоведеністю позовних вимог.
Відповідно до частини першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому, як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними діями, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.
Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження понесення моральної шкоди з вини відповідача, то й відсутні підстави для задоволення його позовних вимог про стягнення з відповідача у рахунок відшкодування моральної шкоди в сумі 134 028 грн, 6 184 грн 63 коп. матеріальної шкоди та судових витрат.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно вимог п. п. 1, 3, 4 ч. 1, 2 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
За встановлених обставин, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, тому оскаржуване рішення необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Як вбачається із копії посвідчення серії НОМЕР_1 від 22 квітня 1996 року відповідач є учасником бойових дій (т.2 а.с.121).
Відповідно до п.13 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Відповідно до ч.7 ст. 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, оскільки відповідача звільнено від сплати судового збору, а у задоволенні позову відмовлено, тому судові витрати слід віднести на рахунок держави.
Керуючись ст. 374, 376, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Желізняк Людмили Богданівни задовольнити. Рішення Снятинського районного суду від 10 грудня 2021 року скасувати.
Ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 31 травня 2022 року.
Судді: В.Д.Фединяк
Л.В.Василишин
І.О.Максюта