Справа № 481/67/22
Провадж.№ 2/481/110/2022
/заочне/
01 червня 2022 року м. Новий Буг
Новобузький районний суд Миколаївської області у складі: головуючої судді Ціпивко І.І., з участю секретаря судового засідання Асмолової Я.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Новий Буг в поряду загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійним та визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині,
встановив:
Стислий виклад позицій сторін.
Позивачка ОСОБА_1 звернулась до Новобузького районного суду Миколаївської області із позовною заявою, якою просить суд ухвалити рішення, яким визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видані ОСОБА_2 та право на обов'язкову частку у спадщині в розмірі 1/2 частки, яка б належала у разі спадкування за законом.
В обґрунтування позовних вимог позивачка покликалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , який при житті заповідав її сестрі ОСОБА_2 спадщину у вигляді двох земельних ділянок. При оформленні спадщини за заповітом відповідачка не повідомила нотаріуса про те, що крім неї є ще інша спадкоємиця, тобто вона. В нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини або про відмову від прийняття спадщини вона не зверталася. Проте на час відкриття спадщини була пенсіонером та отримувала пенсію за віком, як мати дитини-інваліда, відповідно мала право на обов'язкову частку в спадковому майні. Коли вона дізналася, що є заповіт тільки на користь ОСОБА_2 , пропонувала останній вирішити вказане питання мирним шляхом, проте вона відмовилася. В зв'язку з наведеним вимушена звернутися до суду за захистом свої прав.
Відповідачка не скористалася правом на подання відзиву.
Інших заяв по суті справи, виключно в яких у силу вимог ч. 1 ст. 174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, не надходило.
Заяви та клопотання сторін та процесуальні рішення, постановлені по справі.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.01.2022 року, матеріали цивільної справи передано судді Ціпивко І.І. /а.с. 12/.
Ухвалою судді від 15 січня 2022 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійним та визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині, залишено без руху та надано позивачу термін для усунення її недоліків, визначених в ухвалі /а.с. 15/.
25 січня 2022 року судом отримано інформацію про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача /а.с. 14/.
09 лютого 2022 року позивачка надіслала до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви, на виконання ухвали судді 15 січня 2022 /а.с. 19-21/.
Ухвалою судді Новобузького районного суду Миколаївської області від 10.02.2022 відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійним та визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині. Розгляд справи постановлено проводити за правилами загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання на 28.02.2022. Роз'яснено сторонам їх процесуальні права щодо подачі відзиву та доказів у справі /а.с. 22/.
Ухвалою Новобузького районного суду Миколаївської області від 24.05.2022 закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійним та визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині та призначено справу до судового розгляду на 01.06.2022.
Розгляд справи по суті відбувся 01.06.2022 без участі сторін
Узагальнення доводів сторін та інші процесуальні дії у справі.
Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася, подала клопотання про розгляд справи за її відсутності, не заперечує проти проведення судом заочного розгляду справи.
Відповідачка ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомлена про дату, час і місце судового розгляду, повторно на виклик суду не з'явилася, про причину неявки не повідомила, відзив на позов не подала, тому суд відповідно до ст. 280 ЦПК України розглянув справу заочно за його відсутності на підставі наявних у ній доказів.
У зв'язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу в порядку ст. 247 ЦПК України за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Суд відповідно до вимог ч. 7 ст. 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов'язків.
Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
В будь-якому випадку право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів, якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (ч. 3 ст. 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх в апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.
Відтак суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків, суд вважає, що справу слід вирішити в межах тих доказів, які були отримані в ході судового розгляду, а також на підставі наявних письмових доказів, які містяться у матеріалах справи. Дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності судового процесу, оцінивши докази з точки зору належності, допустимості та достатності, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі з наступних підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судом, та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено та підтверджується копією свідоцтва про смерть, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , про що 17 січня 2008 року складено актовий запис №26 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 /а.с. 8/
Після його смерті відкрилась спадщина на все спадкове майно, що належало спадкодавцеві та якого ввійшли дві земельні ділянки площею 1,94 га та 4,43 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані в межах території Новобузької міської ради Новобузького району Миколаївської області, на які померлий мав право на підставі відповідних державних актів на права власності на землю.
Сторони по справі: ОСОБА_1 (підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про одруження, копії яких долучено до матеріалів справи) та ОСОБА_2 , в розумінні ст. 1261 ЦК України є спадкоємцями першої черги спадкування за законом, щодо майна спадкодавця ОСОБА_3 /а.с. 6-7/.
Проте, судом встановлено, що за життя, спадкодавець ОСОБА_3 , склав заповіт на відповідачку ОСОБА_2 , яка є дочкою померлого та рідною сестрою позивачки ОСОБА_1 .
Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом та отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 17.12.2008, яке зареєстровано в реєстрі за №1-1228 та свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 17.12.2008, яке зареєстровано в реєстрі за №1-1228 на земельні ділянки площею 1,94 га та 4,43 га відповідно для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані в межах території Новобузької міської ради Новобізького району Миколаївської області /а.с. 9-10/.
Вищезазначене підтверджується матеріалами витребуваної судом спадкової справи, щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3
Згідно з відповіддю нотаріуса №1052/01-21 від 09.08.2021, адвокату Чорнобривцю, який діяв в інтересах ОСОБА_1 відмовлено в наданні інформації про вчинені нотаріальні дії, стосовно спадкового майна, яке відкрилося після смерті ОСОБА_3 /а.с. 3/.
З довідки виданої відділом обслуговування громадян №10 (Сервісний центр) Управління обслуговування громадян ГУ ПФУ у Миколаївській області встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , (позивачка в справі), з 03.08.2007 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Миколаївській області та отримує пенсію за віком , як мати дитини інваліда /а.с. 2/.
Спірні правовідносини між сторонами виникли щодо права позивачки на обов'язкову частку у спадщині ОСОБА_3 відповідно до вимог статті 1241 ЦК України.
Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є невід'ємною частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд. У пункті 35 рішення від 12 березня 2009 року в справі «Плахтєєва та Плахтєєв проти України» (заява № 20347/03; рішення від 12 березня 2009 року) Європейський суд з прав людини вкотре наголосив на гарантованому кожній особі праві на звернення до суду з позовом щодо її прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України на сторін покладено обов'язок доказування і подання доказів. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог шляхом надання доказів є однією з основних засад судочинства (стаття 129 Конституції України).
Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, котрі мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку усіх доказів.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так, між сторонами виник спір щодо права позивачки на обов'язкову частку у спадщині ОСОБА_3 відповідно до вимог статті 1241 ЦК України.
Сторона позивача, аргументуючи обґрунтованість поданого позову, покликається на наявність у неї обов'язкової частки у спадщині незалежно від змісту заповіту з тих підстав, що на день відкриття спадщини вона була повнолітньою непрацездатною дочкою спадкодавця, зокрема, отримувала пенсію, призначену на пільгових умовах.
Надаючи оцінку аргументам сторін, суд вважає аргументи сторони позивача помилковими, з огляду на таке.
Так до спірних правовідносин, які виникли між сторони, підлягають застосуванню норми Сімейного кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про пенсійне забезпечення».
Статтями 1216, 1218 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Право на обов'язкову частку у спадщині врегульовано статтею 1241 ЦК України, частиною першою якої передбачено, що право на обов'язкову частку у спадщині мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
У постанові Верховного Суду від 1 серпня 2019 року у справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18) зазначено, що «право на обов'язкову частку - це суб'єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов'язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов'язкову частку належить до спадкування за законом.
Тобто право на обов'язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з'ясуванні, чи відноситься певний суб'єкт до кола осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, необхідно враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб'єктів, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.
Згідно із частиною третьою статті 75 СК України непрацездатними вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи.
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (в редакції, що діяла на час смерті спадкодавця), непрацездатні громадяни - особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону.
Статтею 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), пенсійний вік для жінок встановлений 55 років при стажі роботи не менше 20 років.
Аналогічне положення також містить стаття 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Розкриваючи зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в частині першій статті 1241 ЦК України щодо права на обов'язкову частку у спадщині, Конституційний Суд України у рішенні від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014 (справа про право на обов'язкову частку у спадщині неповнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця), виходив з положень частини третьої статті 75 СК України, яка відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III групи, а також положень пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний», а саме частину четверту статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» та абз. 17 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та вирішив, що «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов'язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку незалежно від групи інвалідності.
При цьому, висновків щодо наявності права на отримання обов'язкової частки іншими категоріями «непрацездатних» дітей спадкодавця вказане рішення Конституційного Суду України не містить.
Застосовані судом вищенаведені норми права регулюють спірні правовідносини та визначають обсяг суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, якими наділені сторони в цих правовідносинах.
Аналіз наведених норм дає підстави дійти висновку про те, що позивачка не має права на обов'язкову частку у спадщині, оскільки на день її відкриття не досягла пенсійного віку, встановленого законом для жінок, так як на момент смерті спадкодавця, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , виповнилося повних 51 рік, тобто вона не мала віку, визначеного пунктом 2 частини першої статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (55 років), не була інвалідом та спадкодавець ОСОБА_3 не був годувальником ОСОБА_1 , яка мала самостійний дохід.
Доводи сторони позивача про те, що вона отримувала пенсію на пільгових за віком (пенсію за віком , як мати дитини інваліда) не свідчать про її непрацездатність і не дає їй права на обов'язкову частку у спадщині, оскільки у осіб, які не досягли встановленого чинним законодавством пенсійного віку, але які мають право на отримання пенсії за віком, як мати дитини інваліда, право на обов'язкову частку у спадщині не виникає.
До подібного висновку також прийшов Верховний Суд України у постанові від 13 квітня 2011 року (справа № 6-21635св08), а також Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 208/9389/15-ц (провадження № 61-32940св18) та постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 303/674/17 (провадження № 61-29481св18)
Що стосується вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом видане ОСОБА_2 суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
За рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Так, як підставу для визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, яке видане ОСОБА_2 недійним сторона позивача покликалась на те, що відповідачка не могла спадкувати все спадкове майно за заповітом, обґрунтовуючи позов наявністю у позивачки права на обов'язкову частку.
Проте, вище дослідженими обставинами справи таке право позивачки не знайшло свого підтвердження, а відтак вказані вимоги є безпідставними.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
А відтак інші доводи сторони позивача не аналізуються судом та не спростовуються, оскільки на висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову не впливають.
Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви.
В п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Таким чином, з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обов'язок подавати докази покладається на сторони процесу, а суд позбавлений можливості визначати коло доказів за власною ініціативою і зобов'язаний розглядати справу виключно на підставі поданих сторонами доказів.
Враховуючи наведене, зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд дійшов переконання, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, а тому в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.
Щодо судових витрат.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Так, згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак, враховуючи, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а тому судові витрати, понесені позивачкою, слід віднести на її рахунок.
Згідно з ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення.
Керуючись ст. 12, 13, 81, 82, 141, 247, 259, 263-265, 268, 280-283 ЦПК України, суд
ухвалив:
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійним та визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині, відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, при поданні відповідачем письмової заяви про перегляд заочного рішення протягом 30 днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення, а в разі проголошення лише вступної та резолютивної частин або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 11.01.2022 року.
Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ( АДРЕСА_1 ; паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 , виданий Новобузьким РВ УМВС України в Миколаївській області 13.01.1999; РНОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідачка: ОСОБА_2 , ( АДРЕСА_2 )
Повний текст рішення складено судом 01.06.2022.
Суддя І.І. Ціпивко