25 травня 2022 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 357/12359/20
номер провадження: 22-ц/824/279/2022
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Гуля В.В., Матвієнко Ю.О.,
за участю секретаря - Осінчук Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року у складі судді Цукурова В.П., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та відшкодування моральної шкоди,
У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що 01 травня 2018 року відповідач ОСОБА_1 отримав у позивача в борг грошові кошти в розмірі 20 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 05 червня 2018 року, про що відповідач власноручно написав розписку від 01 травня 2018 року. У подальшому, 01 червня 2018 року відповідач ОСОБА_1 отримав у позивача в борг грошові кошти в розмірі 20 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 01 липня 2018 року, про що також відповідач власноручно написав розписку від 01 червня 2018 року. Крім того, 21 червня 2018 року відповідач ОСОБА_1 отримав у позивача в борг грошові кошти в розмірі 55 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 10 липня 2019 року, про що відповідач власноручно написав розписку від 21 червня 2018 року.
Позивач вказував, що відповідач свої зобов'язання за вказаними вище договорами позики не виконав, в обумовлені строки грошові кошти йому не повернув, у зв'язку з чим станом на 04 грудня 2020 року загальна сума боргу відповідача за договорами позики від 01 травня 2018 року, від 01 червня 2018 року та від 21 червня 2018 року становить 95 000 доларів США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України складає 2 688 880 грн 00 коп.
Також зазначав, що внаслідок неправомірних дій ОСОБА_1 йому заподіяно моральну шкоду, яка полягає у його тривалих душевних переживаннях через неповернення відповідачем йому значної суми грошових коштів, у зв'язку з чим погіршився стан його фізичного та психічного здоров'я. Розмір заподіяної моральної шкоди позивач оцінив у сумі20 000 грн 00 коп.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за договорами позики у розмірі 2 688 880 грн 00 коп. та моральну шкоду у розмірі 20 000 грн 00 коп.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики в розмірі 2 688 880 грн 00 коп.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів виконання ним зобов'язань за укладеними з позивачем договорами позики від 01 травня 2018 року, 01 червня 2018 року та від 21 червня 2018 року щодо повернення позивачу коштів у встановлені в цих договорах строки, а тому суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за цими договорами позики.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального права та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам відповідача про те, що він дійсно 01 травня 2018 року взяв у борг у ОСОБА_2 20 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 05 червня 2018 року. Однак у зв'язку з неможливістю повернення позики у вказаний строк, за погодженням з ОСОБА_2 він 01 червня 2018 року переписав розписку від 01 травня 2018 року та продовжив строк повернення позики до 01 липня 2018 року. При цьому ОСОБА_2 повторно йому грошові кошти не передавав. Тому вказує, що фактично від ОСОБА_2 він отримав 20 000 доларів США за складеними ним розписками від 01 травня 2018 року і від 01 червня 2018 року, а не 40 000 доларів США.
Зазначає, що 21 червня 2018 року він знову взяв у борг у ОСОБА_2 55 000 доларів США на погашення поточної заборгованості товариства з обмеженою відповідальністю «Фін-Агротрейд» (далі - ТОВ «Фін-Агротрейд»), які зобов'язався повернути до 10 липня 2019 року. Таким чином, станом на 21 червня 2018 року загальна сума його боргу перед ОСОБА_2 становила 75 000 доларів США, а не 95 000 доларів США, як стверджує позивач.
Вказує, що він повернув позивачу всю суму позики, про що свідчить те, що на початку лютого 2019 року він разом з позивачем дійшли згоди про те, що в рахунок погашення частини боргу, відповідач передасть товариству з обмеженою відповідальністю «Грантранс» (далі - ТОВ «Грантранс»), кінцевими бенефіціарними власниками якого були позивач та ОСОБА_3 , нежитлові будівлі, що були у власності ТОВ «Фін-Агротрейд». У зв'язку з цим, 01 лютого 2019 року між ТОВ «Фін-Агротрейд» і ТОВ «Грантранс» було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, відповідно до якого нежитлові будівлі, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , перейшли у власність ТОВ «Грантранс» з визначеною заниженою ринковою вартістю 326 480 грн 00 коп. та за ціною договору 53 000 грн 00 коп. Зазначає, що вказані кошти за цим договором ніхто фактично не сплачував, так як передача права власності на ці будівлі була здійснена з метою погашення частини боргу за розписками від 01 червня 2018 року та 21 червня 2018 року, а тому вважалось, що він повернув позивачу ОСОБА_4 частину боргу в сумі 40 000,00 доларів США. Зазначає, що 01 лютого 2019 року після підписання вказаного вище договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, ОСОБА_2 у приймальні приватного нотаріуса порвав розписки, свідками цих обставин є ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , який вже помер. Вказує, що після укладення вказаного вище договору купівлі-продажу нежитлових приміщень він на протязі місяця повернув ОСОБА_2 залишок суми боргу у розмірі 35 000 доларів США. Однак ніяких розписок від ОСОБА_2 він не вимагав, оскільки вважав, що боргові розписки були порвані позивачем 01 лютого 2019 року. Зазначає, що при повернені ним ОСОБА_2 грошових коштів був присутній ОСОБА_6 , який може підтвердити факт повернення позики. Однак суд першої інстанції у порушення норм процесуального права відмовив у задоволенні його заяви про виклик і допит вказаних вище свідків, які можуть підтвердити обставини укладення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01 лютого 2019 року та факт повернення ним позики.
Позивач ОСОБА_2 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
У ст.15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Згідно ст.16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.
Згідно з ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно з ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК України).
Частиною 3 ст.545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Відповідно до ч.1 ст.527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно з ч.1, ч.4 ст.545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Частинами 1 та 2 ст.207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, з яким погодився Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) та у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 426/8022/17 (провадження № 61-17131св18).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 01 травня 2018 року, 01 червня 2018 року та 21 червня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 було укладено договори позики. На підтвердження укладення з відповідачем вказаних договорів та їх умов позивачем надано суду першої інстанції оригінали письмових розписок відповідача.
Так, з наданої позивачем письмової розписки відповідача від 01 травня 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 отримав у ОСОБА_2 в борг грошові кошти в розмірі 20 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 05 червня 2018 року (а.с.54).
З наданої позивачем письмової розписки відповідача від 01 червня 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 отримав у ОСОБА_2 в борг грошові кошти в розмірі 20 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 01 липня 2018 року (а.с.55).
З наданої позивачем письмової розписки відповідача від 21 червня 2018 року вбачається, що відповідач отримав у позивача в борг грошові кошти в розмірі 55 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 10 липня 2019 року (а.с.56).
За своєю суттю вказані вище розписки відповідача є достатніми документами, які підтверджують як факт укладення між сторонами договорів позики від 01 травня 2018 року, 01 червня 2018 року та 21 червня 2018 року, так і умови цих договорів, а також засвідчують отримання боржником ОСОБА_1 від кредитора ОСОБА_2 вказаних у цих розписках грошових сум в борг, що свідчить про існування між сторонами правовідносин за договорами позики та, як наслідок, існування у ОСОБА_1 обов'язку перед ОСОБА_2 щодо повернення позики за цими розписками у загальному розмірі 95 000 доларів США (20 000 + 20 000 + 55 0000), що станом на день подачі ОСОБА_2 позовної заяви еквівалентно 2 688 880 грн 00 коп.
Судом першої інстанції встановлено, що в обумовлені цими борговими розписками строки відповідач позичені кошти позивачу не повернув.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оскільки на час пред'явлення позову оригінали розписок позичальника від 01 травня 2018 року, 01 червня 2018 року та 21 червня 2018 року були у позикодавця, то з урахуванням положень ст.ст.545, 1047 ЦК України вони є належними та достатніми доказами того, що зобов'язання за цими договорами позики щодо повернення боргу позичальником не виконано.
Відповідно до положень ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Оскільки показаннями свідків не може доводитися факт укладення між сторонами договору позики та виконання зобов'язання за ним, доводи Відповідача про повернення ним боргу є необґрунтованими.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно не взяв до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що обставини частково виконання ним зобов'язань за договорами позики можуть підтвердити свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , оскільки заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Проте рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Так само поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики.
Аналогічного висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) та у постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19).
Разом з тим, як зазначалося вище, наявність у ОСОБА_2 боргових документів - письмових розписок ОСОБА_1 свідчить про невиконання останнім взятих на себе зобов'язань.
Також колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно не взяв до уваги доводи відповідача про те, що у рахунок погашення частини боргу він передав ТОВ «Грантранс», кінцевими бенефіціарними власниками якого були позивач ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , нежитлові будівлі, які були у власності ТОВ «Фін-Агротрейд», в якому відповідач був керівником та засновником, виходячи з такого.
З наданої відповідачем копії договору купівлі - продажу вбачається, що 01 лютого 2019 року між ТОВ «Фін-Агротрейд» і ТОВ «Грантранс» був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за умовами якого ТОВ «Фін-Агротрейд» зобов'язалось передати (продати) нежитлові будівлі, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у власність ТОВ «Грантранс», а останнє зобов'язується прийняти (купити) його за обговорену суму (пункти 1.1, 1.2 договору).
Відповідно до пункту 2.1 цього договору, продаж нежитлових будівель за домовленістю сторін вчиняється за 53 000 грн 00 коп., які отримані продавцем від покупця до нотаріального посвідчення цього договору (а.с.46-47).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що вказаний договір купівлі-продажу від 01 лютого 2019 року не містить будь-яких посилань на те, що майно передається в рахунок погашення боргу ОСОБА_1 за вищевказаними письмовими розписками. Також відповідачем не надано суду доказів того, що даний правочин є удаваним.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції у порушення норм процесуального права відмовив у задоволенні заяви відповідача про виклик і допит свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , які, на думку відповідача, можуть підтвердити обставини укладення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01 лютого 2019 року та факт повернення відповідачем позики, є необґрунтованими з наведених вище підстав.
Отже, установивши, що між сторонами у справі виникли правовідносини, які випливають із договорів позики, відповідач ОСОБА_7 у визначені письмовими розписками строки борг позивачу не повернув, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договорами позики у загальному розмірі 95 000 доларів США, що еквівалентно 2 688 880 грн 00 коп.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині стягнення з відповідача моральної шкоди, суд першої інстанції правильно виходив із їх недоведеності, оскільки позивачем не надано доказів завдання йому моральної шкоди.
Таким чином при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносини між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі.
Доводи апеляційної скарги про те, що 01 червня 2018 року у зв'язку з неможливістю повернення позики у строк за борговою розпискою від 01 травня 2018 року, відповідач за погодженням із ОСОБА_2 переписав розписку від 01 травня 2018 року та продовжив строк повернення позики до 01 липня 2018 року і при цьому ОСОБА_2 повторно йому грошові кошти не надавав, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки наявність у позивача оригіналів розписок від 01 травня 2018 року та 01 червня 2018 року відповідно до положень ст.ст. 545, 1047 ЦК України є належними та достатніми доказами на підтвердження отримання позичальником грошових коштів від кредитора за цими договорами позики.
Посилання представника ОСОБА_1 - адвоката Штепи Р.П. під час апеляційного розгляду справи на те, що у письмових розписках від 01 травня 2018 року та від 21 червня 2018 року вказана валюта «у.е.», що, на думку представника відповідача, не підтверджує факт отримання відповідачем за цими розписками грошових коштів від позивача в доларах США, апеляційний суд вважає маніпулятивними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що у відзиві на позовну заяву, у клопотанні про витребування доказів, у своїх поясненнях, наданих у суді першої інстанції, а також в апеляційній скарзі, відповідач ОСОБА_1 послідовно стверджував, що 01 травня 2018 року та 21 червня 2018 року він взяв в борг у ОСОБА_2 грошові кошти саме у доларах США, про що він особисто написав відповідні розписки.
Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом першої інстанції дана належна правова оцінка.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді: