Є.у.н.с. 512/103/22
Провадження № 2/512/115/22
"31" травня 2022 р. смт. Саврань
Савранський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді - Брюховецького О.Ю.,
за участю секретаря - Шаповал Н.Г.,
позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в порядку спрощеного позовного провадження справу за цивільним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням в житловому будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову зазначалось, що позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 18.10.1999 належить житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
У вказаному будинку зареєстрована відповідачка - ОСОБА_2 .
Позивач зазначав, що з відповідачкою він перебував у шлюбі, який 24.09.2018 був розірваний. З вересня 2016 вони не підтримують з відповідачкою подружніх стосунків та проживають окремо.
Відповідачка ОСОБА_2 не проживає у вищевказаному житловому будинку понад шість років без поважних причин.
Відповідачка не проживає в будинку, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не приймає, особистих речей в будинку не має і взагалі будинком не користується. Одночасно реєстрація відповідачки в житловому будинку позивача чинить йому перешкоди у здійсненні продажу будинку та здійснює перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження майном та обмежує в праві на отримання житлової субсидії.
Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні підтримав свої позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні. На запитання суду підтвердив, що житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 ним придбаний в період шлюбу з відповідачкою ОСОБА_2 . При розірванні шлюбу та після його розірвання, поділ спільного майна між ним та відповідачкою ОСОБА_2 не здійснювався.
В судове засідання 11.04.2022 відповідачка ОСОБА_2 не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином та своєчасно. Поштове відправлення адресоване відповідачці, повернулось на адресу суду з довідкою Укрпошти за закінченням терміну зберігання (а.с. 25).
У зв'язку з цим розгляд справи було відкладено та чергове судове засідання призначено на 10.05.2022.
10.05.2022 відповідачка в судове засідання не з'явилась повторно, про дату, час та місце розгляду справи повідомляласьналежним чином та своєчасно, про причини своєї неявки суд не повідомила, заяв та клопотань, пов'язаних із розглядом справи не надала, свою позицію не виклала, правом на подання відзиву на позовну заяву у встановлений законом строк не скористалась.
Поштове відправлення адресоване відповідачці, повернулось на адресу суду з довідкою Укрпошти за закінченням терміну зберігання (а.с. 29).
31.05.2022 відповідачка в судове засідання не з'явилась повторно, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином та своєчасно, про причини своєї неявки суд не повідомила, заяв та клопотань, пов'язаних із розглядом справи не надала, свою позицію не виклала, правом на подання відзиву на позовну заяву у встановлений законом строк не скористалась.
Також, інформація про час та місце розгляду справи була розміщена на веб-сайті «Судова влада» в розділі «Найближчі слухання».
Отже, судом вжиті належні заходи для повідомлення відповідачки про розгляд справи та реалізації нею права судового захисту своїх прав та інтересів.
З огляду на вищевикладене, відповідачка вважається такою, що належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи.
Згідно з частиною 8 статті 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
За змістом частини 1 статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Відповідно до частини 2 статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень ЦПК України розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Враховуючи викладене, зважаючи на те, що відповідач, будучи належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, повторно не з'явився в судове засідання без повідомлення причин та не подав відзив, а позивач не заперечує проти заочного розгляду справи, суд вважає можливим ухвалити заочне рішення на підставі доказів, які містяться в матеріалах справи.
За приписами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до положень статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених статтею 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи виникає спір.
Доказування у цивільній справі, як і судове рішення, не може ґрунтуватися на припущеннях.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, повно, всебічно та безпосередньо з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд дійшов наступних висновків.
Суд встановив, що позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 18.10.1999, серії АВЕ №245639 належить житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14).
Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено завідувачем Савранської державної нотаріальної контори Федоровим Є.А. та зареєстровано в реєстрі під № 956.
У вказаному будинку зареєстрована відповідачка ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою Савранської селищної ради Одеської області від 01.02.2022 № 34 (а.с.13).
З акту виконавчого комітету Савранської селищної ради Одеської області № 03 від 01.02.2022 вбачається, що ОСОБА_2 не проживає в будинку з вересня 2016 (а.с.12).
Рішенням Савранського районного суду Одеської області від 24.09.2018 шлюб між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 , який був зареєстрований 25.10.1997 Виконавчим комітетом Кам'янської сільської ради Савранського району Одеської області, актовий запис № 10 - розірваний (а.с.15).
Позивачем також зазначалось, що відповідачка не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не приймає, особистих речей в будинку не має і взагалі будинком не цікавиться. Перешкод в користування житловим приміщенням ні позивач ні інші члени його родини відповідачці не чинили. Реєстрація відповідачки в будинку, на думку позивача, порушує його право на розпорядження і користування його майном, оскільки він позбавлений можливості оформити продаж будинку.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
За змістом частини 2 статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Статтею 22 КпШС України, в редакції, чинній на момент набуття будинку у власність, встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до частин 1, 2 статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Згідно з частиною 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Суд встановив, що договір купівлі-продажу житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 був укладений 18.10.1999, тобто у період шлюбу позивача ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_2 .
Відтак, спірний будинок є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі. Доказів того, що після розірвання шлюбу позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 було проведено розподіл спільного майна подружжя суду надано не було.
Отже, відповідачка ОСОБА_2 є співвласником вказаного жилого приміщення, а тому не може бути визнана такою, що втратила право користування указаним житлом. Позбавлення права користування житлом особи, яка є її співвласником, суперечить нормам частини 2 статті 405 ЦК України.
Частиною 1 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини 4 статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу, а саме - подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 8 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява №58255/00, п.36, ECHR 2004-XI.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13.05.2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, п.50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18.12.2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, п.47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02, п.56, ECHR 2009). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27.05.2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, п.82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п.60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09.10.2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, п.п.60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п.50; рішення від 15.01.2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, п.п.21-23; рішення від 22.10.2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, п.п.42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява №33202/96, п.110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Поряд з цим, у спірних правовідносинах права позивача, як співвласника будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Вказані висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), від 04.07.2018 року у справі №353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зазначено, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У справі, що розглядається, виселення відповідачки в контексті пропорційності застосування такого заходу, зокрема також має оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло.
Як вказувалося вище, спірний будинок є спільним майном позивача ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_2 , а тому для здійснення володіння, розпорядження вказаним житлом, в тому числі і вирішення питання про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, необхідна спільна згода обох співвласників. Оскільки відповідачка ОСОБА_2 не висловила такої згоди, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Вищезазначене узгоджується з постановою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц, відповідно до якої житло, що було придбане сторонами під час шлюбу, відповідно, є спільним сумісним майном подружжя, а позбавлення права користування житлом особи, яка є її співвласником, суперечить нормам частини другої статті 405 ЦК України.
А тому, за встановлених судом фактичних обставин справи, підстав пред'явленого позову та обставинах на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд приходить до висновку, що в даному випадку виселення відповідачки з будинку та позбавлення її права на проживання в будинку, який є спільним майном сторін, не є пропорційним у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Розподіляючи судові витрати, суд керується приписом частини 1 статті 141 ЦПК України, відповідно до якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Документально підтверджені судові витрати позивача складають 992,40 грн (а.с.1).
Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові на позивача.
Отже, у зв'язку з відмовою у задоволенні позову судові витрати у справі суд залишає за позивачем.
Враховуючи наведене та керуючись статтею 41 Конституції України, статтями 4, 10, 12, 13, 76-80, 81, 89, 141, 258-259, 263, 264, 265, 268, 273, 280-282, 354 ЦПК України, -
У задоволенні цивільного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Судові витрати у справі залишити за позивачем ОСОБА_1 .
Рішення є заочним і може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідач, якому рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку для подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому заочного рішення суду.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, воно може бути оскаржене відповідачем в загальному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Рішення може бути оскаржене позивачем шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом зазначених вище строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повний текст рішення складений і підписаний головуючим суддею 31.05.2022.
Суддя: О.Ю. Брюховецький