м. Вінниця
31 травня 2022 р. Справа № 120/18273/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни, розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
14.12.2021 ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказав, що в грудні 2020 року, з метою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, він звернувся із заявою до Державної міграційної служби України. Однак, рішенням Державної міграційної служби України від 02.06.2021 за №176-21 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи таку відмову протиправною, ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду.
Крім того, представник позивача разом з позовною заявою подав заяву про поновлення строку звернення до суду. Обґрунтовуючи дану заяву, позивач зазначив, що копію оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 02.06.2021 за №176-21 отримав лише 07.12.2021 від адвоката, який в свою чергу отримав вказане рішення наручно 07.12.2021 від працівника Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області у відповідь на адвокатський запит.
Ухвалою суду від 17.12.2021 поновлено строк звернення до суду, позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у адміністративній справі, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Крім того, вказаною ухвалою витребувано в Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 №2021UZ0001 та інші матеріали, які слугували підставою для прийняття оскаржуваного рішення.
29.12.2021 та 30.12.2021 на адресу суду надійшли відзив відповідача та пояснення третьої особи, в яких спільний представник відповідача та третьої особи заперечила щодо задоволення позовних вимог. Зокрема вказала, що згідно п. 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Представник відповідача повідомила, що за даними особової справи позивача, ОСОБА_1 виїхав за межі Російської Федерації ще в 2015 році та тривалий час проживав в Іспанії проте за міжнародним захистом не звертався. Також вказаза, що з 2015 року відносно позивача в Російській Федерації порушено кримінальну справу за статтею 228 Кримінального кодексу РФ, що відповідає ч. 2 ст. 309 Кримінального кодексу України.
З метою екстрадиції до РФ ОСОБА_1 був затриманий під час в'їзду на територію Іспанії, а в подальшому Угорщини. Однак після рішень судів вищевказаних країн про відмову в екстрадиції до РФ, позивач також не звернувся в цих країнах за міжнародним захистом.
23.01.2020 ОСОБА_1 було затримано під час в'їзду в Україну. Однак, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся до органу міграційної служби лише наприкінці 2020 року. Отже, ОСОБА_1 звернувся до органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише після його затримання, розміщення та тривалого (протягом року) перебування в СІЗО. Таким чином, на переконання представника відповідача таке звернення до міграційної служби зумовлено бажанням позивача уникнути процедури екстрадиції та імовірно, покарання за скоєний на території РФ злочин.
Водночас, згідно з екстрадиційними матеріалами, санкції за інкриміновані ОСОБА_1 злочини, згідно із частиною другою статті 228 Кримінального кодексу РФ, передбачають покарання у вигляді позбавлення волі від 3 до 10 років, що не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів аналогічних кримінальних справ.
При цьому, представник міграційної служби зауважила, що на відміну від Іспанського законодавства, за вчинення злочину, який інкримінується РФ позивачу, Кримінальним кодексом України також передбачена відповідальність у вигляді позбавлення волі.
Додатково стороною відповідача зазначено, що з матеріалів справи вбачається: стосовно ОСОБА_1 , не встановлено фактів переслідування за конвенційними ознаками; небажання позивача повертатися до країни громадянської належності, де існує його кримінальне переслідування неполітичного характеру, може бути спробою уникнення відповідальності за скоєний злочин в РФ; ризик можливого покарання позивача у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ.
Крім того, посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в РФ не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання.
На підставі вказаного та з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону, у відзиві вказано, що суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.
Враховуючи викладене, відповідач вказала, що рішення ДМС України №176-21 від 06.06.2021 прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Також, представник відповідача клопотала про здійснення розгляду справи з викликом представника ДМС у судове засідання.
Так, ознайомившись із позовною заявою та матеріалами справи, суд дійшов висновку, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. Окрім того, не виклик сторін в засідання не позбавляє їх права надавати докази та висловлювати свою позицію письмово та спростовувати доводи опонентів.
04.01.2021 представником позивача подано відповідь на відзив, у якій останній зазначив, що позивач звернувся до органів міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, однак отримав відмову, з якої абсолютно незрозуміло чому саме йому було відмовлено, рішення є необ'єктивним, не повним, винесене без будь-якого урахування обставин на які він посилався, та таким що суперечить закону.
Також, представник позивача вказав, що його довіритель звернувся за політичним захистом відразу як йому стало відомо про наявність такої можливості, адже навіть підчас розгляду заяви про надання статусу біженця, особи яка потребує додаткового захисту, позивачу жодного разу не надавалась можливість поспілкуватись з даного приводу із адвокатом чи фахівцем в галузі Українського законодавства.
Окремо, стороною позивача зазначено, що процедура розгляду екстрадиції ОСОБА_2 дійсно триває на час розгляду справи в суді, позивач з'являється та приймає участь у всіх судових засіданнях з даного приводу та не уникає суду ні органів прокуратури. При цьому, позивач дійсно має страх перед поверненням на територію Російської Федерації, оскільки впевнений, що кримінальну справу відносно нього сфабриковано, у зв'язку з його політичною діяльністю, але це аж ніяк не свідчить про спробу уникнення від кримінальної відповідальності.
Вищевикладені обставини та надані на їх підтвердження докази, на переконання представника позивача, є беззаперечною підставою для визнання позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Крім того, у відповіді на відзив представник позивача просив змінити порядок розгляду справи із спрощеного на загальний.
Розглянувши клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, виходячи з наступних міркувань.
Частинами п'ятою, шостою статті 262 КАС України визначено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін:
1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу;
2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Так, ознайомившись із позовною заявою та матеріалами справи, суд доходить висновку, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у даній справі не вимагають проведення її розгляду за правилами загального позовного провадження для повного та всебічного встановлення обставин справи.
При цьому, суд зазначає, що сторони у справі не були позбавлені та скористались можливістю викласти в письмовому вигляді власну позицію з приводу правомірності оскаржуваного в дані справі рішення про відмову у наданні ОСОБА_2 статусу біженця.
За таких обставин, зважаючи на ведення на території України бойових дій, суд дійшов висновку про відсутність підстав для проведення розгляду даної справи за правилами загального позовного провадження з поведенням розгляду справи в судовому засіданні, а отже, подане клопотання не підлягає задоволенню.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом відповідача на позовну заяву та відповіддю на відзив, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступні обставини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Російської Федерації, народився в Російській Федерації в м. Єкатеринбург, одружений з 2019 року, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин православний.
Листом від Державної установи "Закарпатська установи виконання покарань (№9)" від 28.12.2020 за №12/2/Я-104 до ГУ ДМС України в Закарпатській області надійшла заява громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав, що в нього є побоювання, що через незаконне кримінальне переслідування в Російській Федерації існує реальна загроза його життю та свободі. Також в заяві позивач вказав, що в нього є обґрунтовані побоювання застосування до нього тортур, нелюдського або такого, що принижує його гідність поводження чи покарання через систематичне порушення прав людини в Російській Федерації; є підстави вважати, що в результаті його видачі (екстрадиції) у Російську Федерацію виникне ще більша загроза життю та свободі, не тільки для нього, а і членів його сім'ї (матері та батькові), які наразі змушені переховуватись та просити статусу біженця в Іспанії.
15.01.2021 ГУ ДМС України в Закарпатській області видано довідку про звернення за захистом в Україні №010882 терміном дії до 03.02.2022 (а.с. 53).
В подальшому, у зв'язку з реєстрацією місця проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 , за наслідком розгляду його звернення від 04.02.2021 про перевід міграційної справи до УДМС у Вінницькій області, Державною міграційною службою України листом від 03.03.2021 №8.5/762-21 погоджено перевід міграційної справи ОСОБА_1 до відповідного Управління (а.с. 68-69, 73). Наказом начальника УДМС у Вінницькій облласті від 15.03.2021 за №1 наказано Сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції забезпечити постановку на облік особової справи №202ШUZ0001 громадянина РФ ОСОБА_1 (зворотній бік а.с. 71).
За результатами розгляду заяви позивача та проведених із ним співбесід, 30.04.2021 року Управління ДМС у Вінницькій області складено Висновок щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
02.06.2021 Державною міграційною службою України прийнято рішення №176-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .
Не погодившись з таким рішенням, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( далі - Закон № 3671-VI) встановлено, що біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україна або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 6 вказаного Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
В контексті вищенаведеної норми права суд критично оцінює посилання представника позивача на те, що його довіритель, з часу перебування на території України, не був обізнаний щодо наявності в нього права на звернення до органу ДМС України з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як на підставу поважності пропуску визначеного статті 5 Закону № 3671-VI строку зверення з відповідною заявою, адже ОСОБА_2 не був позбавлений можливості отримати правничу допомогу адвоката (зокрема й на безоплатній основі). При цьому, твердження позивача про те, що його було обмежено у можливостях скористатись правом на отримання юридичної консультації не знайшло свого документального підтвердження матеріалами справи, а стороною позивача не зазначено про існування відповідних доказів та неможливість їх надання суду.
Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
При дослідженні матеріалів особової справи №2021UZ0001 судом встановлено, що основним аргументом позивача щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є те, що в нього є побоювання, що через незаконне кримінальне переслідування в Російській Федерації існує реальна загроза його життю та свободі.
Також позивач вказав, що в нього є обґрунтовані побоювання застосування до нього тортур, нелюдського або такого, що принижує його гідність поводження чи покарання через систематичне порушення прав людини в Російській Федерації; є підстави вважати, що результаті його видачі (екстрадиції) у Російську Федерацію виникне ще більша загроза життю та свободі, не тільки для нього, а і членів його сім'ї (матері та батькові), які наразі змушені переховуватись та просити статусу біженця в Іспанії.
Враховуючи вищевикладене, позивач наголошував на тому, що вразі поверненні в Російську Федерацію він боїться за своє життя та побоюється несправедливого кримінального покарання, у зв'язку із чим, він звернувся за захистом в Україну.
Дослідивши матеріали особової справи позивача, суд вважає, що з них неможливо визначити жодних обставин або конкретних елементів, які б могли свідчити на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань позивача за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності.
Суд зауважує, що під час співбесіди позивач не надав жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до регіону постійного проживання на Батьківщині через політичні переслідування.
Суд враховує, що у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомив, що вважає, що переслідується на території РФ через свої опозиційні до влади політичні погляди та членство в п/п «Громадянська платформа», в зв'язку з чим вважає кримінальну справу, порушену проти нього на території РФ незаконною та сфабрикованою.
Надаючи оцінку зазначеним твердженням сторони позивача суд враховує та виходить з наступного.
Під час розгляду справи судом встановлено, що громадянин РФ ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оголошений в міжнародний розшук правоохоронними органами РФ для притягнення до кримінальної відповідальності за ч.2 ст.228 КК РФ (незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту у великих розмірах), зокрема й по лінії інтерполу. Інкриміновані заявникові злочини за законодавством України відповідають ч.2 ст. 309 КК України, і є екстрадиційними.
Також, з матеріалів справи вбачається, що дізнавшись про відкриття правоохоронними органами відносно нього кримінального провадження за ч.2 ст.228 КК РФ та перебуваючи в третіх країнах (Іспанії та Угорщині) позивач не звертався за міжнародним захистом.
В контексті наведеного варто зазначити, що на територію України позивач прибув 23.01.2020, однак вчиняти дії спрямовані на отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту почав вчиняти лише в грудні 2020 року, тобто майже через рік.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом є підставою для висновку щодо відсутності реальності загрози життю позивача та вказує на те, що це звернення до ДМС України із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації перебування на території України.
Верховний Суд у постанові від 12 березня 2020 року у справі №420/3350/19 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням інших обставин, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд, у постанові від 14.03.2018 року по справі К/9901/2164/17 (820/1502/17).
Ураховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Поряд із цим, суд враховує, що протягом 2015 року позивач двічі притягався до адміністративної відповідальності через прийняття участі в несанкціонованому масовому заході, що підтверджується доданими до матеріалів справи копіями ухвал Верх-Ісецького районного суду м. Єкатеринбургу Свердловської області Російської Федерації від 02.03.2015 та 04.06.2015.
Водночас, наявність зазначених судових рішень не є належним та допустимим доказом зв'язку між політичними переконаннями позивача та відкриттям відносно нього кримінального провадження за ч.2 ст.228 КК РФ (незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту у великих розмірах).
Також, суд критично оцінює посилання сторони позивача на те, що останній не довіряє правосуддю країни походження, в зв'язку з чим вимушений просити міжнародного захисту, адже дані твердження є власними припущеннями особи, які не містять документального підтвердження матеріалами справи.
Отже, відкриття відносно особи кримінальної справи пов'язаної із зберіганням наркотичних засобів не є тією причиною, яка зумовлює потребу в додатковому захисті іншої держави і, що такий захист не може бути надано в країні його походження.
Крім того, слід зазначити про відсутність в матеріалах справи доказів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.
Суд також бере до уваги, що за даним співбесід вбачається, що про відкриття відносно нього кримінального провадження позивач дізнався в 2017 році, водночас виїхав з Російської Федерації ще наприкінці 2015 року. Відповідно, до відображених у Висновку показів позивача, відкриття кримінального провадження не слугувало підставою для його виїзду за межі Російської Федерації.
Матеріали справи також не містять доказів того, що під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту першому частини першої статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
При цьому, наявність двох фактів притягнення позивача до адміністративної відповідальності протягом 2015 року через участь у несанкціонованих заходах не може свідчити про переслідування позивача за політичними переконаннями, адже відповідні випадки є поодинокими та вчинені в межах правового поля країни походження позивача.
Таким чином, матеріалами справи не підтверджено здійснення відносно позивача дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності пункту першому частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Крім зазначеного вище, суд повторно звертає увагу на те, що до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.
Третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 1 Закону № 3671-VI).
Судом встановлено, до приїзду в Україну, позивач тривалі періоди перебував на території Іспанії та Угорщини, де мав об'єктивну можливість звернутися за захистом.
Згідно із абзацом сьомим частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з пунктом 62 Керівництва мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, рухома бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Слід також зазначити, що представник позивача стверджує, що Управління ДМС України у Вінницькій області в супереч пункт 13 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повідомляючи позивачу про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не виконало вимоги закону про викладення причин відмови, обмежившись загальним посиланням на відсутність умов, передбачених п.п 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та не роз'яснено порядок оскарження такого рішення.
Відповідні твердження представника позивача є помилковими, оскільки згідно абзацу 4 пункту 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Щодо не зазначення способу оскарження у повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту то слід зазначити, що у повідомленні зазначено посилання на статтю 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», яка визначає оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, а тому такі посилання представника позивача є безпідставними, а також те, що правом на оскарження, у відповідності до вимог ст. 12 цього Закону, позивач скористався, про що свідчить дана справа.
З урахуванням викладеного, суд приходить висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Також, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії» (Віііг Тоща V. Зраіп) серія А. 303-А; пункт 29).
Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При цьому, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зважаючи на наведені вище норми законодавства та встановлені судом обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Враховуючи вимоги статті 139 КАС України, питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Державна міграційна служба України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (вул. Пирогова, 4, м. Вінниця, 21018)
Повний тест рішення складено: 31.05.2022.
Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна