Справа № 465/6062/18 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.
Провадження № 22-ц/811/4413/21 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.
26 травня 2022 року м.Львів
Справа № 465/6062/18
Провадження № 22ц/811/4413/21
Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Приколоти Т.І.,
суддів: Мікуш Ю. Р., Савуляка Р.В.
секретар Іванова О.О.
з участю: ОСОБА_1
розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Франківського районного суду м. Львова, ухвалене у м. Львові 28 листопада 2019 року у складі судді Ванівського Ю.М., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у житловому приміщенні, -
встановив:
4 жовтня 2018 року ОСОБА_3 звернувся в суд з цим позовом. В обґрунтування позову посилається на те, що йому належить у власності 3/4 частин квартири АДРЕСА_1 . 1/4 частина цієї квартири належить відповідачу. Частка відповідача є незначною у порівнянні із його часткою, така не може бути виділена у натурі. Квартира є неподільною, оскільки неможливо її переобладнати на дві квартири без порушення установлених будівельних норм. Спільне володіння та користування квартирою неможливе, оскільки відповідач не є членом сім'ї позивача та між ними склалися неприязні відносини. Вважає, що виплата компенсації за частку не завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_2 , оскільки відповідач на праві приватної власності володіє іншим житловим приміщенням, своєю часткою квартири не користується. Просить позов задовольнити.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 28 листопада 2019 року позов задоволено. Припинено право власності ОСОБА_2 на 1/4 частку у спільній частковій власності квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Компенсовано ОСОБА_2 вартість 1/4 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 позивачем ОСОБА_3 із сплатою 212 892 грн., що внесенні позивачем на депозитний рахунок. Проведено розподіл судових витрат.
Рішення суду оскаржила ОСОБА_2 . В апеляційній скарзі посилається на те, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки викладені у рішенні суду не відповідають обставинам справи. Вказує, що її не було повідомлено про розгляд справи, а тому вважає, що суд зобов'язаний був відкласти розгляд справи. Також зазначає, що не погоджується з висновком судової інженерно-технічної експертизи №33 від 7 серпня 2018 року, якою визнавчено ринкову вартість квартири. Посилається на те, що припинення 1/4 права власності на квартиру завдасть істотної шкоди її інтересам. Просить скасувати рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи апеляційним судом відповідач двічі в судове засідання не з'явилася, не забезпечила явку свого представника, яка повідомлена про час та місце розгляду справи засобами електронного зв'язку, заяви про відкладення розгляду справи у другому судовому засіданні апеляційного суду не подала. Суд ухвалив проводити розгляд справи у відсутності відповідача.
Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 , перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 263 ЦПК Україн и судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.
Встановлено, що позивачу ОСОБА_3 належить 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , а відповідачу ОСОБА_2 належить 1/4 частина цієї квартири, яку вона успадкувала відповідно до свідоцтва про право на спадщину №433 від 13 серпня 2015 року, виданого Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою.
Згідно технічного паспорта квартира АДРЕСА_1 має загальну площу 49,7 кв.м, житлову - 31,8 кв.м та складається із двох кімнат, кухні площею 5,6 кв.м, ванної кімнати площею 2,3 кв.м, вбиральні площею 1,1 кв.м, коридорів площею 5,5 кв.м та 2,4 кв.м, вбудованої шафи площею 1 кв.м.
Відповідно до висновку судової інженерно-технічної експертизи №33, станом на 7 серпня 2018 року ринкова вартість 1/4 квартири АДРЕСА_1 , що належить на праві спільної власності ОСОБА_2 , складає 212 892 грн., а ринкова вартість 3/4 частини цієї квартири, що належить на праві спільної власності ОСОБА_3 , складає 638 675 грн.
З квитанції №0.0.1396997452.1 від 1 липня 2019 року вбачається , що ОСОБА_3 вніс на депозитний рахунок суду кошти в сумі 212 892 грн., що становить вартість 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 .
Статтею 316 ЦК України передбачено що правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 317 цього Кодексу власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
У ст. 321 ЦК України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Принцип непорушності права власності означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а право власника володіти, користуватись і розпоряджатись належним йому майном закріплений у ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Права власника квартири визначені у ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України і передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, розпоряджатись ним на власний розсуд. Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Згідно із ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Пунктом 14 постанови Пленуму Верховного Суду України №20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» передбачено, що квартира, яка є спільною частковою власністю, на вимогу учасника цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо сторонам виділити ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири.
Судом встановлено, що частка ОСОБА_2 (1/4) є незначною у порівнянні з часткою позивача (3/4), та фактично становить 12,4 кв.м; така частка не може бути виділена у натурі.
Між сторонами відсутнє погодження щодо користування спірною квартирою, між ними існують неприязні відносини.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Частиною 3 вказаної норми встановлено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Надання у володіння зазначеної частки в натурі можливе лише за умови, що майно є подільним (таким, якеможна поділити без втрати цільового призначення майна). Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Відповідно до ст. 183 ЦК України, подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Відповідно до ч.1 ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливе; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. За змістом зазначеної норми закону припинення права особи на частку в спільному майні допускається за наявності будь-якого з передбачених п.п. 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК України випадку, але в тому разі, коли таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном.
Згідно з вимогами ч.2 ст. 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Аналогічна позиція визначена у постанові Верховного суду України у справі за №6-37цс13, а саме, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1 - 3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Із роз'яснень, викладених у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що, виходячи зі змісту ст. 115 ЦК України, це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. При неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Згідно з п.7 цієї Постанови, якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також і між учасниками спільної сумісної власності.
Вимоги про встановлення порядку користування спірною квартирою не заявлені і судом не розглядалися.
У п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України №20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», квартира, яка є спільною частковою власністю, на вимогу учасника цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо сторонам виділити ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири.
У п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України №20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» зазначено, що оскільки суд за чинним законодавством вирішує спори учасників спільної власності щодо розпорядження чи користування майном, то не слід розглядати як неправомірне позбавлення права власності присудження грошової компенсації за частку у спільній власності, якщо її неможливо виділити або поділити майно в натурі чи спільно користуватись ним.
На підставі аналізу доказів у справі суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що частка ОСОБА_2 у спірній квартирі є незначною, сторони не можуть проживати в одній квартирі. Суд прийшов до висновку, що право відповідача на належну їй частку слід припинити, стягнувши в її користь компенсацію вартості частки, що внесена позивачем на депозитний рахунок; визнати за позивачем право власності на належну відповідачу частку у спільній власності у спірній квартирі, оскільки є доведеним, що спільне володіння та користування сторін спірною квартирою є неможливим, можливість реального поділу квартири між сторонами та виділ належної відповідачу частки у виді повноцінного самостійного житла відсутня. Таке припинення права власності не завдасть шкоди відповідачу, оскільки вона забезпечена іншим житлом. Отже, з урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що спільне володіння та користування квартирою неможливе, оскільки ОСОБА_2 не є членом сім'ї ОСОБА_3 , між сторонами виникли неприязні відносини та непорозуміння з приводу користування квартирою. Відповідач у спірній квартирі не проживає та забезпечена іншим житлом. При цьому, суду не надано жодних доказів, які б свідчили, що припинення права власності відповідача на частки у квартирі може завдати істотної шкоди її інтересам.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що вона не погоджується з висновком судової інженерно-технічної експертизи, якою визначено вартість квартири, оскільки такі висновки експертизи не спростовані належними та допустимими доказами.
З висновками суду першої інстанції належить погодитись, оскільки оскаржуване рішення ухвалене судом на підставі наявних у справі доказів, оцінених судом належним чином кожного окремо на їх достовірність, допустимість та достатність, взаємний зв'язок у сукупності; встановлених судом обставини.
При встановленні зазначених обставин судом першої інстанції не було порушено норм матеріального і процесуального права, рішення суду відповідає вимогам закону та обставинам справи. Висновки суду ґрунтуються на аналізі зібраних по справі доказів. Судом правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Підстави для скасування рішення Франківського районного суду м.Львова відсутні. Відповідно до ст.375 ЦПК України апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись: п.1 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 30 травня 2022 року.
Головуючий______________________Т. І. Приколота
Судді: ___________ Ю. Р. Мікуш _______________Р.В. Савуляк