Справа № 120/3954/21-а
Головуючий у 1-й інстанції: Свентух Віталій Михайлович Суддя-доповідач: Кузьмишин В.М.
26 травня 2022 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Кузьмишина В.М.
суддів: Сушка О.О. Сапальової Т.В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Описова частина.
Короткий зміст позовних вимог.
В квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області, в якому просив: визнати протиправним та скасування пункту 5 рішення №122 від 05.04.2021 “Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок с.Сокільники, с.Годовиця, с.Басівка"; зобов'язати надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва, площею 0,12га на території Сокільницької сільської ради.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.07.20221 позовні вимоги задоволено часткового.
Визнано протиправним та скасувано п.5 рішення Сокільницької сільської ради №122 від 05.04.2021 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок с. Сокільники, с. Годовиця, с. Басівка".
Зобов'язано Сокільницьку сільську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 17.02.2021 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва, орієнтовним розміром 0,12 га на території Сокільницької сільської ради, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погодившись із судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не повністю з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відзив/заперечення на апеляційну скаргу.
Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Рух справи у суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року відкрито апеляційне провадження у вищевказаній справі.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 17.02.2021 року позивач звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва, на території Сокільницької сільської ради орієнтовним розміром 0,12 га (за межами населеного пункту).
За наслідком розгляду вказаного звернення, 05 квітня 2021 року Сокільницькою сільською радою прийнято рішення №122, пунктом 5 якого відмовлено позивачеві у наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Сокільницької сільської ради з підстав невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації.
Позивач, вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, звернувся до суду з адміністративним позовом з метою захисту своїх порушених прав.
Мотивувальна частина.
Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом, який регулює земельні правовідносини, є Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768-III (далі ЗК України), а також прийняті відповідно до Конституції України та цього Кодексу нормативно-правові акти.
Частинами 1-3 ст.116 ЗК України встановлено, що громадяни набувають права власності земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (п. в ч.3 ст.116 ЗК України).
У ст.121 ЗК України передбачено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам. Зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.
Отже, позивач, який, як підтверджується наявною в матеріалах справи копією його паспорта серії НОМЕР_1 , є громадянином України, має право на набуття права власності на земельну ділянку для ведення садівництва.
Як зазначено вище, набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. При цьому, підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Водночас ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує.
Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, а саме для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара (п. г ч. 1 ст. 121 КАС України).
Стаття 118 ЗК України встановлює порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.
Частиною шостою статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Приписами абзацу першого частини сьомої статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Таким чином, обов'язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.
При цьому частиною сьомою статті 118 ЗК України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18.10.2018 у справі №813/481/17, від 18.10.2018 у справі №527/43/17, від 25.02.2019 у справі №347/964/17 та від 22.04.2019 у справі №263/16221/17.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту, план зонування території (зонінг) - містобудівна документація, що визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.
Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення від 05.04.2021 №122 слугувало те, що відповідно до генерального плану с.Сокільники земельна ділянка на яку претендує позивач відноситься до озеленених територій загального користування.
Відповідно до частини 4 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» зміна цільового призначення земельної ділянки, яка не відповідає плану зонування території та/або детальному плану території, забороняється.
Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України підставою відмови у наданні дозволу може бути, зокрема, невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації затверджених у встановленому законом порядку.
З огляду на вищенаведене, виявивши, що цільове призначення земельної ділянки, яку має намір одержати позивач, не відповідає вимогам Генерального плану, сільська рада мала законні підстави для прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки у власність з підстав невідповідності місця розташування об'єкта вимогам закону, а тому діяла правомірно.
На переконання колегії суддів, вирішуючи спір, суд першої інстанції неправильно застосувв положення ч.7 ст.118 ЗК України, ст.16, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що призвело до ухвалення незаконного судового рішення та необґрунтованого задоволення позову.
Вказана позиція узгоджується з викладеною в постанові Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 822/1030/18, від 29.09.2020 у справі №822/3589/17, від 29.10.2020 у справі № 822/900/18.
Висновок за результатами розгляду апеляційної скарги.
Згідно з пунктами 3 та 4 частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області, викладеними у апеляційній скарзі і приходить до висновку про її задоволення та скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям по справі нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області задовольнити повністю.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29 липня 2021 року скасувати.
Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Кузьмишин В.М.
Судді Сушко О.О. Сапальова Т.В.