10 вересня 2021 року Справа № 160/9035/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді Царікової О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпрі адміністративну справу №160/9035/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,-
07.06.2021 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області щодо призначення пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер обліку платника податків НОМЕР_1 , на пільгових умовах;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області, призначити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер обліку платника податків НОМЕР_1 ) пенсію на пільгових умовах, згідно п. "а" ч. 1 ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням Списку «Професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України за №583 від 12.10.1992, починаючи з 21.04.2019.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років. 22.12.2021 року позивач отримав лист, в якому його повідомлено про відмову у призначенні пенсії, у зв'язку з відсутністю стажу роботи. Позивач вважає, що його протиправно позбавлено права на призначення пенсії, позивачем надано всі належні та допустимі письмові докази для призначення пенсії. Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови в призначенні пенсії, позивач просив задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.07.2021 відкрито провадження в адміністративній справі №160/9035/21, розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
10.08.2021 до суду надійшов від Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відзив на позовну заяву (вх. №68513/21), в якому відповідач заперечив проти заявлених до суду вимог та зазначив, що за результатами перевірки відповідачем обраховано стаж позивача, який склав: загальний стаж складає 34 роки 6 місяців 17 днів, пільговий стаж робітників локомотивних бригад - 4 роки 6 місяців 1 день, а за Списком 2 - 6 років 3 місяця 16 днів, що відповідно є недостатнім для призначення пільгової пенсії, тому в призначення пенсії за вислугу років відмовлено, через відсутність необхідного спеціального стажу.
Дослідивши всі документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з таких підстав.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 неодноразово звертався до пенсійного органу із заявами щодо призначення пенсії за вислугу років.
Останнє звернення відбулося 24.11.2020 року, згідно долученої до матеріалів справи заяви позивача, у якій він просив:
призначити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , пенсію на пільгових умовах, згідно п. а ч. 1 ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням Списку «Професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років» затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України 12.10.1992 року за № 583, починаючи з 21.04.2019 року;
в разі відмови у призначенні пенсії на пільгових умовах надати на його користь письмову, мотивовану інформацію щодо такої відмови, з визначенням конкретних підстав та з посиланням на нормативно-правові акти, які перешкоджають у призначенні пенсії на його користь, а також визначити конкретно періоди мого трудового стажу, які може бути враховано до стажу, що надає мені право на пільгове пенсійне забезпечення, а які ні, та з яких причин, адже посади займані мною на протязі більше 34 років є рівнозначними.
У відповідь на означену заяву Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області було направлено листи за вих. №24382-24186/Г-01/8-0400/20 від 22.12.2020 "Про розгляд звернення", в якому позивача повідомлено, що пенсійним органом було здійснено обрахування стажу позивача, який склав: загальний стаж складає 34 роки 6 місяців 17 днів, пільговий стаж робітників локомотивних бригад - 4 роки 6 місяців 1 день, а за Списком 2 - 6 років 3 місяця 16 днів.
Враховуючи вищезазначене, позивачу відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років, про що повідомлено листами від 15.05.2020 за № 0400-0305-8/28668, від 15.06.2020 за № 10915-10546/Г-03/8-0400/20, від 24.07.2020 за №0400-0305-8/60460.
Отже, враховуючи наведене вище, встановлено, що пенсійним органом було відмовлено позивачеві у призначенні пенсії за вислугу років через відсутність необхідного спеціального стажу.
Не погоджуючись з відмовою у призначенні пенсії, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом.
Зазначене у вказаній статті право деталізоване у Законах України від 05.11.1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон №1788) та від 09.07.2003 року №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058).
Закон України "Про пенсійне забезпечення" відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій, спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільно корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, встановлює єдність умов і норм пенсійного забезпечення робітників, членів колгоспів та інших категорій трудящих; та гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки республіки.
Згідно зі статтею 1 Закону №1788, громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до пункту 2-1 розділу XV Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058) особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (на 11.10.2017) мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон № 1788).
Згідно пункту "а" статті 55 Закону № 1788 (із змінами, внесеними Законом України від 02.03.2015 № 213-VІІІ), право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті, за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначався Кабінетом Міністрів України, - після досягнення 55 років і при стажі роботи для чоловіків - не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній робот.
Згідно Списку професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 №583, право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, чергові по станціях, позакласних 1 класу, зайняті прийманням, відправленням і пропусканням поїздів на дільницях магістральних залізниць з особливо інтенсивним рухом.
Відмовляючи позивачу у призначенні пенсії за вислугу років, відповідач вказує на відсутність необхідного спеціального стажу.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивач згідно із відповідними записами в трудовій книжці, копія якої долучена до матеріалів справи, позивач, зокрема, працював та навчався:
з 01.09.1981 року по 02.03.1983 року навчання в технічному училищі;
з 26.10.1982 року по 10.02.1985 року служба в лавах збройних сил;
з 12.03.1985 року по 01.07.1996 року на посадах помічника, машиніста тепловоза локомотивного депо ст. Синельниково;
з 03.07.1996 року по день звернення до суду із цією позовною заявою на посаді машиніста тепловоза Брагинівського елеватора, ТОВ АФ «Колос», а нині ТОВ «Степовий елеватор», філії «Степовий елеватор» ТОВ «АТ «Каргілл».
Отже згідно трудової книжки позивача його загальний стаж роботи станом на 01.11.2020 року складає 37 років 11 місяців, з яких: 34 роки 7 місяців 15 днів на посаді помічника та машиніста локомотива.
Вищезазначені періоди роботи, також підтверджуються копіями довідок, виданими з місця роботи позивача, в яких підтверджено наявний трудовий стаж ОСОБА_1 .
Відповідно до ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Станом на день розгляду справи судом, порядок ведення трудових книжок регулюється Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (надалі - Інструкція №58).
Згідно пункту 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Відповідно до п.4.1 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
З положень пункту 2.4. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників вбачається, що необхідним реквізитом під відповідним записом у трудовій книжці працівника є печатка.
Разом з тим, обов'язок щодо внесення записів до трудової книжки покладається на роботодавців, що виключає провину особи, яка бажає призначити пенсію, у недоліках таких записів.
Позивач має відповідні записи у трудовій книжці щодо вказаних вище періодів роботи, та ці записи є належними та допустимими доказами підтвердження його трудового стажу.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 року, справа № 275/615/17, провадження №К/9901/768/17.
Вказана позиція кореспондується з нормами Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 року (далі - Порядок № 637), відповідно до пункту 1 якого основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 року «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на її особисті права.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 року у справі №677/277/17, провадження №К/9901/1298/17.
Верховним Судом в постанові від 24.05.2018 року у справі №490/12392/16-а викладено правову позицію, відповідно до якої, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії.
З аналізу наведених норм, судом встановлено, що відповідальність за ведення трудової книжки покладається на підприємство, відтак, певні недоліки в записах не можуть бути підставою для виключення періодів роботи зі страхового стажу позивача.
Суд вважає, що право позивача на встановлені законом гарантії не може бути поставлене в залежність від якості виконання обов'язків працівником, відповідальним за порядок ведення трудової книжки. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці.
Підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки або інших бухгалтерських документів.
Формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.
Згідно зі статтею 101 Закону України "Про пенсійне забезпечення" органи, що призначають пенсії, мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її.
Зловживанням з боку пенсіонера в розумінні частини першої статті 103 Закону України "Про пенсійне забезпечення" є, зокрема, подання ним документів з явно неправильними відомостями.
Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що право особи на призначення пенсії за віком має бути підтверджене як пенсіонером (особистими документами), так і підприємством, на якому особа працювала. Також і відповідальність за надання недостовірних пенсійних документів покладена на підприємство (організацію) та пенсіонера.
Суд зазначає, що витребування та перевірка первинних документів є також правом пенсійного органу. Тобто перекладання обов'язку доказування, надання відомостей тощо на позивача є неприйнятним. Відсутність можливості пенсійного органу скористатися правом на перевірку зазначених у трудовій книжці відомостей не може бути підставою для обмеження права пенсіонера на отримання належної пенсії.
Судом проаналізовано надані документи для призначення пенсії та встановлено, що в них чітко визначені періоди роботи та переведення позивача, зазначені дати та посади.
Отже, суд робить висновок, що дії відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії по вислузі років є протиправними.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в означеній частині.
Конституційний суд України визнав неконституційними положення законів про внесені зміни до деяких законодавчих актів України, що відносяться до пенсійного забезпечення від 02 березня 2015 р. № 213-VІІІ, які підвищили пенсійний вік для працівників шкідливого виробництва на 5 років, та зазначив таке: Перевіряючи зазначені положення на відповідність Конституції України, Конституційний суд України виходить з того, що працівники, які працювали у шкідливих умовах, і погоджувалися на таку роботу через можливості отримання окремих пільг, мали об'єктивні очікування, що у них є право виходу на пенсію на умовах, визначених Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ, а після внесення змін Законом № 213, їх право виходу на пенсію на певних умовах звужене. Зазначене Конституційний суд України розцінив як погіршення їх юридичного положення про право призначення пенсії .
Так, 04 червня 2019 року Конституційний Суд виніс Рішення № 2-р/2019 про невідповідність положень статей 54 і 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" 1788-ХІІ нормам Конституції України. Зміни до статей було внесено в ході пенсійної реформи в 2015 році законами України № 213-VІІІ і №911-VІІІ.
Змінами було встановлено наступні положення:
Для працівників льотного і льотно-випробного складу додатковою умовою для призначення пенсії стало досягнення 50-річного віку, а для працівників освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення - досягнення 55-річного віку. Раніше вікового обмеження не існувало. Суд визнав, що такі положення порушують право на соціальний захист.
Також, у 2015 році законодавець зрівняв пенсійний вік для чоловіків і жінок на роботах, що пов'язані зі шкідливим впливом на здоров'я. Це, зокрема, окремі категорії працівників, які забезпечують роботу залізничного транспорту, працівники геологічних та геодезичних експедицій, працівники, безпосередньо зайняті на лісозаготівлях тощо. У Рішенні Конституційного Суду зазначається, що в даному випадку законодавець скасував спеціальні гарантії щодо охорони праці і здоров'я жінок.
Отже, деякі положення, прийняті в рамках реформи стосовно збільшення пенсійного віку, є неконституційними та мають бути виключені із законодавчих актів.
Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення, якими передбачено збільшення на 5 років віку для виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для окремих категорій працівників. Оскільки, КСУ визнав незаконними відповідні положення Закону №213 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо пенсійного забезпечення", то застосуванню підлягають ст. 13, ч. 2 ст. 14, пункти б - г ст. 54 Закону "Про пенсійне забезпечення" в редакції до внесення змін Законом № 213, для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах.
Стосовно позовної вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача призначити йому пенсію на пільгових умовах, згідно п. "а" ч. 1 ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням Списку «Професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України за №583 від 12.10.1992, починаючи з 21.04.2019, суд зазначає таке.
Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria № 30985/96).
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково, вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.
Так, призначення та обрахунок пенсії є дискреційним повноваженням пенсійного органу. Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Відповідно до частин 1, 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).
У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Водночас, статтею 5 КАС України закріплено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Частиною 2 статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зі змісту вказаної норми, можна зробити висновок, що при розгляді справи, суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві.
Водночас, суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про якій йдеться у позовній заяві.
Тому, відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд вважає за потрібне вийти за межі позовних вимог, оскільки це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії за вислугу років від 24.11.2020 та прийняти обґрунтоване рішення, з урахуванням висновків суду.
Стосовно позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача призначити йому пенсію з 21.04.2019, суд зазначає таке.
Згідно матеріалів пенсійної справи, позивач із заявою про призначення пенсії станом на 21.04.2019 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області не звертався, рішення про призначення пенсії або про відмову у призначенні пенсії пенсійним органом не приймалося.
Слід вказати, що до прав та обов'язків пенсійного органу не входить призначення пенсії без згоди заявника.
Приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
У відповідності до вимог ч.3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 139, 242 - 246, 247, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, 26, м.Дніпро, 49094; код ЄДРПОУ 21910427) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років від 24.11.2020 та прийняти обґрунтоване рішення, з урахуванням висновків суду.
В іншій частині заявлених позовних вимог відмовити повністю.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 454 (чотириста п'ятдесят чотири) грн. 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 КАС України.
Повний текст рішення складений 10.09.2021.
Суддя О.В. Царікова