23 лютого 2022 року м. Київ
Справа № 757/74850/17
Провадження: № 22-ц/824/2270/2022
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,
суддів Андрієнко А.М., Нежури В.А.
секретар Івасенко І.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Науменко Юлії Володимирівни в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4
на рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Новака Р.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди,
У грудні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що вони є власниками квартири АДРЕСА_1 . Відмітили, що після початку проведення антитерористичної операції с. Піски опинилося на лінії бойового зіткнення українських військових та бойовиків терористичної організації. Зазначений район піддавався щоденним обстрілам. Внаслідок артилерійських обстрілів при проведенні антитерористичної операції в період з 18.07.2014 по вересень 2017 р. було частково зруйновано квартиру позивачів. В результаті зазначених подій квартира позивачів має нежилий стан і не може використовуватися для подальшого проживання. Також зазначили, що ще однією перепоною у користуванні квартирою є фактично повне замінування с. Піски. За вказаним фактом та на підставі заяви ОСОБА_1 здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12015050490000951 за ч. 1 ст. 194 КК України. Вважають, що їм спричинено матеріальну та моральну шкоди. Просили стягнути заподіяну матеріальну шкоду у розмірі 177 893,53 грн на користь кожного з позивачів та моральну шкоду у розмірі 100 000 грн на користь кожного з позивачів.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року в задоволені позову ОСОБА_1 та інших відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Науменко Ю.В. в інтересах позивачів направила апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що висновок суду першої інстанції про передчасність заявлених позовних вимог суперечить нормам матеріального права та прийнятий без врахування наявності у справі висновку №1768/1769 за результатами проведення будівельно-технічного дослідження від 16.11.2017 року, яким встановлена вартість ремонтно-відновлювальних робіт квартири, обсяг та причина пошкоджень, а також заяви позивачів до Донецької обласної державної адміністрації щодо добровільної передачі свого зруйнованого майна на користь адміністрації, на яку Донецькою ОДА було надано відповідь від 21.09.2018 року щодо неможливості прийняття майна позивачів, відсутності коштів для виплати компенсації та відсутності правових актів на реалізацію ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Також вказала, що в держави Україна існує позитивний обов'язок щодо гарантування права власності громадян України, оскільки згідно ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Також посилалась на статтю першу Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Окрім того зазначила, що посилання суду першої інстанції на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі №265/6582/16-ц є помилковими, оскільки вказані висновки стосуються виключно об'єктів комерційної власності. Також помилковим було застосування Постанови Кабінету Міністрів України від 10.07.2019 року №623 «Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2013 року №947 «Про затвердження порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишились на попередньому місці проживання», оскільки позивачі не підпадають під дію вказаного порядку у зв'язку з тим, що їхня квартира розташована на лінії розмежування, де наразі проведення обстеження є неможливим.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 19 січня 2022 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
10 лютого 2022 року до суду надійшло клопотання адвоката Науменко Ю.В. в інтересах позивачів про розгляд справи за відсутності скаржників та їх адвоката.
Зважаючи на викладене, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Як убачається із матеріалів справи, позивачі є власниками квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою виконавчого комітету Пісківської сільської ради від 12.08.2015 року у результаті декількох влучень артилерійських снарядів квартира АДРЕСА_1 , зруйнована, що зробило неможливим її використання за призначенням (т. 1 а.с. 73).
Згідно відповіді Департаменту житлово-комунального господарства Донецької обласної державної адміністрації від 07.07.2016 № Л-250, на теперішній часінфраструктура с. Піски зруйнована повністю. Житловий фонд зруйнований в значній мірі або суттєво пошкоджений, що робить неможливим проживання в ньому. Крім цього, на теперішній час в с. Піски тривають бойові дії, внаслідок чого відсутня можливість комісійного обстеження зруйнованого (пошкодженого) житлового фонду зі складанням відповідних актів обстеження (а.с. 75,76).
18.08.2015 року за заявою ОСОБА_1 внесено відомості до ЄРДР за № 12015050490000951 за ознаками вчинення кримінального правопорушення за ч.1 ст. 194 КК України (а.с.82).
В подальшому зазначене кримінальне провадження було перекваліфіковано на ч. 1 ст. 258 КК України (терористичний акт), передано для проведення досудового розслідування до Управління Служби безпеки України в Донецькій області та об'єднано із кримінальним провадженням № 12014050380001188 (а.с. 124-125).
Згідновисновку № 1768/1769 від 16.11.2017 за результатами проведення будівельно-технічного дослідження вартість ремонтно-відновлювальних робіт квартири АДРЕСА_1 , пошкодженої в результаті артилерійського обстрілу на момент проведення дослідження,становить 151341,00 грн. Згідно наданих фото основні конструкції квартири (стіни, перегородки) в будівлі багатоповерхового житлового будинку, зазнали значних ушкоджень, повністю пошкоджено оздоблення, усі інженерні мережі з сантехнічними приладами пошкоджені. Віконні блоки та дверні блоки усі пошкоджені. Згідно наданих фото будівлі, та пояснень власника, жила квартира №9 в багатоповерховому будинку була пошкоджена від ураження уламками, та прямих влучань боєприпасів важкої зброї, на даний час піддається руйнувань від природних факторів та триваючих обстрілів по теперішній час.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у позасудовому порядку за ініціативою позивачів компетентним органом (місцевою державною адміністрацією або органом місцевого самоврядування) не вирішувалося питання про добровільну передачу пошкодженого нерухомого майна (квартири) та можливість забезпечення позивачів новим житлом замість пошкодженого чи виплати грошової компенсації.
Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто,правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому, незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм».
З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 та інші вказували на те, що вона не отримали від держави ні житла, ні компенсації за його руйнування, на яку вони, на їх думку, мають право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також позивачі зазначали, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі, щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Позивачі обґрунтували розмір завданої їй шкоди ринковою вартістю знищеної квартири, керуючись при цьому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивачі зазначили, що шкода завдана внаслідок терористичного акту має бути відшкодована державою.
Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Законодавчого акту, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час звернення позивачів із вказаним позовом до суду.
При цьому, на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення із цим позовом до суду у законодавстві України не було не тільки визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).
Відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого на час подання ОСОБА_1 та іншими позову був не визначений.
Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжувало легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
З аналогічних підстав не породжувало у позивачів такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачам на праві власності будинку, не мало на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення з вказаним позовом до суду у законодавстві України такої юридичної основи, що давало змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.
Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).
Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Водночас, колегія суддів вважає, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку, передбаченого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивачі, зокрема, зазначали, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте, помилково вважали, що у цьому разі мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку та іншого майна у розмірі реальної його вартості.
Також позивачі посилалисьна відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час подання позову спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту будинку, обов'язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
Зазначені доводи позивачів колегія суддів доведеними.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення з цим позовом до суду у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 07 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року).
У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов'язань держави, перевагу мають позитивні зобов'язання держави.
Ураховуючи відсутність в Україні на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення ОСОБА_1 та інших з цим позовом спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів вважає доведеним, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне відмітити, що у 2020 році був запроваджений порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, то слід зазначити наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.
Відповідно до пункту 3 вказаного Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року №405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
У відповідності до пунктів 5, 6 зазначеного Порядку рішення про надання постраждалим грошової допомоги та її розмір приймає Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади. Рішення про надання грошової компенсації приймають комісії з розгляду питань, пов'язаних з наданням грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації (далі - комісія), на підставі поданих органами місцевого самоврядування, а у разі їх відсутності - військово-цивільними адміністраціями населених пунктів сформованих та затверджених списків постраждалих на виплату грошової компенсації.
Комісія утворюється в Донецькій та Луганській областях Донецькою та Луганською облдержадміністраціями. Рішення про утворення комісії погоджується з Мінреінтеграції.
Зміни у законодавстві, яким був запроваджений порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, набули чинності 08 вересня 2020 року.
Однак,з цим позовом до суду позивачізвернулись у листопаді 2017 року, коли у законодавстві України не було унормовано порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту. Окрім того, після запровадження з 08 вересня 2020 року державою порядку здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, такий порядок позивачам роз'яснений не був, факт звернення останніхдо відповідної комісії з розгляду зазначених питань не підтверджено.
Справа розглядалася судом першої інстанції майже три роки, рішення судом першої інстанції по суті позовних вимог ухвалено 07 грудня 2020 року.
У частині першій статті 4 ЦПК України, частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На час звернення до суду з цим позовом права позивачів були порушені, юридичної основи для отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, у законодавстві України розроблено не було, а тому позивачі у цій конкретній справі не мали іншого ефективного способу захисту порушених прав, аніж звернення до суду.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі № 243/5286/17.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову частково.
Визначаючи розмір такої компенсації за принципом розумності та справедливості, колегія суддів, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, ураховує фактичні обставини справи, а також відсутність впродовж тривалого часу компенсації завданої шкоди, спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту майно та нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, доходить висновку, що на користь позивачів підлягає стягненню грошова компенсація у розмірі 200 000 грн.
Поза увагою суду першої інстанції залишилися норми цивільного процесуального закону, відповідно до яких обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів, а також захист порушеного права особи, яка звернулася до суду.
Суд першої інстанції не врахував, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому, суд першої інстанції помилково послався на позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 757/19694/15-ц, щодо першочерговості звернення до місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування з пропозицією про добровільну передачу пошкодженого будинку чи можливості забезпечення їх новим житлом замість пошкодженого, оскільки в матеріалах справи наявна відповідь Донецької обласної Державної адміністрації Департаменту з питань цивільного захисту, мобілізаційної та оборонної роботи від 21.09.2018 року про відсутність правових підстав для прийняття житла мешканців селища Піски Ясинуватського району Донецької області, зруйнованого внаслідок проведення антитерористичної операції, та виплати компенсації за нього (т. 1 а.с. 135-137).
Що стосується позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно з статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними (стаття 77 ЦПК), допустимими (стаття 78 ЦПК), достовірними (стаття 79 ЦПК), а у своїй сукупності - достатніми (стаття 80 ЦПК ).
Для наявності підстав для зобов'язання відшкодувати моральну шкоду необхідні наявність незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинного зв'язку між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинна довести належними та допустимими доказами завдання їй шкоди, і що дії або бездіяльність відповідачів є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статті 1167 ЦК України.
Зазначених доказів матеріали справи не містять, а, відтак, підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відсутні.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч. 1 ст. 376 ЦПК України є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За наведених підстав, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не може вважатись законним та підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Науменко Юлії Володимирівни в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 ), ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ) в рівних частках грошову компенсацію у загальному розмірі 200 000,00 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т.О. Невідома
Судді А.М. Андрієнко
В.А. Нежура