Дата документу 24.05.2022 Справа № 322/1019/21
Єдиний унікальний №322/1019/21 Головуючий у 1 інстанції: Губанов Р.О.
Провадження № 22-ц/807/1336/22 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«24» травня 2022 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Кримської О.М.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Рикун А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області, третя особа: Комунальна установа «Центр фінансово-господарського обслуговування закладів освіти» Новомиколаївської селищної ради, про поновлення на роботі і оплату за час вимушеного прогулу,
В листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом до КЗ «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області, третя особа: КУ «Центр фінансово-господарського обслуговування закладів освіти» Новомиколаївської селищної ради.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 01.06.2008 року працював на посаді завідувача господарством у КЗ «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області.
04.11.2021 року він отримав повідомлення №18 від 04.11.2021 року «Про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19», згідно з яким на підставі наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» №2153 від 04.10.2021 року та п.41-6 Постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-Cov-2» №1236 від 09.12.2020 року, він має надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19. Якщо до 05.11.2021року документ не буде надано, то 08.11.2021 року його буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст.46 КЗпП та ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
08.11.2021 року ним було направлено заперечення щодо незаконності такого відсторонення на ім'я директора закладу.
Наказом №15 від 08.11.2021 року «Про дотримання вимог постанови Кабінету Міністрів України №1096 від 20.10.2021» він був відсторонений від роботи.
Відсторонення вважав незаконним, таким, що грубо порушує його права, зокрема, право на працю, передбачене ст.43 Конституції України.
Зазначав, що: пункт 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України №1236 суперечить ст.ст. 8, 19, 43, 64 Конституції України, тому він не підлягає правозастосуванню; виключно Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов'язкових щеплень, щеплення від COVID-19 не встановлено як обов'язкове; вимога пред'явлення даних про щеплення від COVID-19 суперечить ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», відповідно до якої людина має право на таємницю про стан свого здоров'я; обмеження прав громадян можливе лише в умовах військового чи надзвичайного стану; Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не передбачено підстав для відсторонення працівника від роботи через відсутності у нього щеплення від COVID-19.
На підставі зазначеного просив: визнати незаконним наказ КЗ «Дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області та поновити його на роботі завідувача господарством; зобов'язати КЗ «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області виплатити на його користь середній заробіток за час незаконного вимушеного прогулу з 08.11.2021 року.
Ухвалою Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 10 січня 2022 року залучено до участі у справі в якості третьої особи КУ «Центр фінансово-господарського обслуговування закладів освіти» Новомиколаївської селищної ради.
Рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 січня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що виключно Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов'язкових щеплень, щеплення від COVID-19 не встановлено як обов'язкове, вимога відповідача надати докази проведення щеплення є незаконною, відсторонення працівника, який і входить до переліку, є незаконним, Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року №2153 не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, а лише затверджує перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 не включено до Календаря профілактичних щеплень в Україні, в наказі відсутнє посилання як на підставу його винесення на подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення його від роботи, Постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 є підзаконним нормативно-правовим актом та не може змінювати процедуру відсторонення, визначену п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», та, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову, вирішити питання про судові витрати.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсторонення позивача від роботи ґрунтувалось на вимогах законодавства.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.
З матеріалів справи вбачається, що з 01.06.2008 року ОСОБА_1 обіймає посаду робітника з комплексного обслуговування за сумісництвом завідувача господарством КЗ «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області.
04.11.2021 року ОСОБА_1 отримав повідомлення №18 від 04.11.2021 року про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, про що свідчить його підпис на повідомленні та запечення (а.с.10).
Повідомлення обґрунтовано наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням»; постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»; ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»; ст.46 КЗпП.
Наказом №15 від 08.11.2021 року «Про дотримання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096», виданим директором КЗ «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області ОСОБА_2 , у зв'язку з набуттям чинності з 08.11.2021 року п.41-6 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236», відсторонено ОСОБА_1 від роботи (виконання робіт) з 08.11.2021 року, який відмовляється від обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, як такого, що не має абсолютного протипоказання до проведення такого профілактичного щеплення проти COVID-19 та не надав медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я, до усунення причин відсторонення (а.с.13).
Відповідно до довідки КУ «ЦФГОЗО» НСР від 05.11.2021 року загальна сума доходу ОСОБА_1 за період з 01.05.2021 року по 31.10.2021 року становить 49 960,37 грн. (а.с.14).
Згідно з п.п. а, б ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» встановлено обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, зокрема, піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
Стаття 46 КЗпП України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
За приписами ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов'язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). Відповідно до цього Переліку обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 4) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 5) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 6) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 7) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
Згідно з вказаним наказом щеплення є обов'язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку № 2153 медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.09.2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11.10.2019 року № 2070).
Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ Міністерства охорони здоров'я України № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.
Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов'язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731).
Таким чином, якщо ставити питання обов'язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказ Міністерства охорони здоров'я України № 2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.
Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтерміновання через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 не надавав доказів на підтвердження наявності в нього такого стану здоров'я, що є перешкодою для вакцинування.
Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2» (згідно постанови Кабунету Міністрів України № 1096 від 20.10.2021 року) керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити:
- контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; а також
- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідно до вимог п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 в оновленій редакції.
Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (ст. 2 КЗпП України).
В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. Навіть якщо щеплення обов'язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.
У рішення від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява N 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов'язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров'я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.
Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».
Досліджуючи питання наявності закону, ЄСПЛ в ухваленому 08.04.2021 року рішенні (п. 266) у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява N 47621/13) наголосив таке: «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], N N 28859/11і 28473/12, § 167, 15.112016 року, з додатковим посиланням).»
ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов'язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.
В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов'язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):
«Що стосується мети, яку переслідує обов'язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров'я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров'я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».
А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов'язкової вакцинації суд наводить такі доводи (п. 285):
«… Хоча система обов'язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров'я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.
В контексті охорони здоров'я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров'я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов'язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов'язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».
З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов'язкову вакцинацію має вагомі причини.
Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов'язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров'я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.
Щодо доводів позивача про сумнівність ефективності вакцини, то ЄСПЛ посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров'я людини та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві. Зважаючи на те що частота ускладнень є досить незначною, однак безсумнівно, їх виникнення є досить загрозливим для здоров'я людини, органи Конвенції підкреслили важливість прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією… Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також відноситься до моніторингу безпеки застосовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не вбачає підстав ставити під сумнів адекватність національної системи вакцинації. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов'язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів».
Стосовно порушення прав на працю, про що зазначає позивач, яка відмовилась від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке (п. 306):
«Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов'язку, метою якого є захист здоров'я».
У постанові від 17 квітня 2019 року, ухваленій у справі № 682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об'єктивні підстави, тобто є виправданим.
Верховний Суд у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 зазначив, що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров'я її громадян. Держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущена до занять, не тільки реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учнів та працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином власне дитину, яка не отримала профілактичних щеплень. З огляду на суспільні інтереси тимчасове відсторонення дитини від занять (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) не призвело до порушення конституційного права на освіту, яку вона може отримати в інших формах.
Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов'язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.
Отже, право позивача на працю у КЗ «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки ОСОБА_1 відмовився від обов'язкового щеплення та не надав будь-яких доказів, що він має такий стан здоров'я, який є перешкодою для вакцинування.
Втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що керівник КЗ «Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки» Новомиколаївської селищної ради Запорізького району Запорізької області, на якого покладено обов'язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 .
Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час незаконного вимушеного прогулу з 08.11.2021 року з огляду на похідність вказаної вимоги.
Доводи апеляційної скарги про те, що щеплення проти COVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов'язкових щеплень визначених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і не може бути підставою для відсторонення від роботи особи в разі відмови від участі в такому не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року № 2153 затверджено Перелік № 2153, відповідно до якого обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники, зокрема, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Вимога надання доказів проведення щеплення з огляду на встановлені обставини, є обґрунтованою, а отже не свідчить про порушення прав позивача на таємницю про стан його здоров'я.
Апеляційна скарга в частині доводів про те, що наказ Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року №2153 не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, а лише затверджує перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 не включено до Календаря профілактичних щеплень в Україні, в наказі відсутнє посилання як на підставу його винесення на подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення його від роботи, Постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 є підзаконним нормативно-правовим актом та не може змінювати процедуру відсторонення, визначену п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», фактично є новою позовною заявою з іншими підставами, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 січня 2022 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 27 травня 2022 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: О.М. Кримська
І.В. Кочеткова