Дата документу 18.05.2022 Справа № 337/2789/21
Єдиний унікальний № 337/2789/21 Головуючий у 1 інстанції: Гнатик Г.Є.
Провадження № 22-ц/807/792/22 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
18 травня 2022 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого: Маловічко С.В.
суддів: Гончар М.С
Подліянової Г.С.
за участі секретаря: Остащенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у особі представника - адвоката Зайцевої Олени Володимирівни на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до неповнолітнього ОСОБА_2 , в інтересах якого діє законний представник - ОСОБА_3 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району, Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із вказаним позовом про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог вказано, що їм на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № 7655 від 09.08.1999р. У квартирі зареєстрований ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який є онуком ОСОБА_1 та сином ОСОБА_2 . Неповнолітній хоч і зареєстрований у квартирі, але там ніколи не проживав, проживаючи з батьками у квартирі АДРЕСА_2 , яка перебувала в іпотеці на момент її придбання, що унеможливлювало реєстрацію дитини у цій квартирі.
Позивачі у спірній квартирі не проживають: ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у будинку за адресою: АДРЕСА_3 , який належить йому на праві власності; ОСОБА_2 постійно мешкає у м. Києві. Вони мають бажання продати квартиру, але через реєстрацію в ній
неповнолітньої дитини це зробити неможливо. Вказували, що реєстрацією у квартирі не-
повнолітнього ОСОБА_4 порушено їх право на вільне розпорядження нею, тому про-
сили усунути їм перешкоди у користуванні шляхом визнання ОСОБА_4 , 2007 року народження таким, що втратив право користування квартирою.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2021 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у особі представника - адвоката Зайцевої О.В. подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що позивачі позбавлені права розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , оскільки у вказаній квартирі, яка ніколи не була об'єктом задоволення житлових потреб дитини, ця неповнолітня дитина залишається зареєстрованою. Вважають, що судом першої інстанції при ухваленні рішення не дотримано балансу між захистом їх права власності та захистом інтересів дитини, яка має інше місце проживання з матір'ю у квартирі АДРЕСА_2 . Ця квартира належить на праві власності батькам неповнолітнього ОСОБА_5 : у 2/3 частці - матері ОСОБА_3 , у 1/3 частці - батьку ОСОБА_2 .
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка є законним представником неповнолітнього ОСОБА_5 та діє в його інтересах у цій справі, заперечила проти доводів апелянта, посилаючись на відсутність підстав для припинення сервітуту неповнолітньої дитини на житлове приміщення, у якому вона зареєстрована з народження.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення осіб, які з'явились у судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № 7655 від 09.08.1999 року ( а.с.10).
У вказаній квартирі зареєстрований ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який є онуком ОСОБА_1 та сином ОСОБА_2 (а.с. 48).
З'ясовано, що позивач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 з 06.01.2011р. (а.с. 7), позивач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 46), а до 23.03.2021р. був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 (а.с. 9).
Матір неповнолітнього відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 зареєстрована та мешкає у квартирі АДРЕСА_2 .
При цьому, судом встановлено, що неповнолітній ОСОБА_4 з народження був зареєстрований у належній позивачам квартирі, що також не оспорюється сторонами. А з пояснень сторін у справі вбачається, що це сталося у зв'язку з перебуванням іншої квартири, у якій фактично мешкала сім'я ОСОБА_6 до розлучення батьків, в іпотеці, що перешкоджало реєстрації дитини у ній.
Отже, реєстрація у квартирі АДРЕСА_1 неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , здійснена за місцем реєстрації одного з його батьків - ОСОБА_2 , який є співвласником цього житлового приміщення. Тобто право дитини віком до десяти років є похідним від місця проживання її батьків або одного з них, зокрема, в даному випадку її батька - ОСОБА_2 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що неповнолітня дитина правомірно та на законних підставах зареєстрована в належній позивачам квартирі, де батько є співвласником цієї квартири, а тому має сервітут, підстав для припинення якого наразі не існує, незалежно від проживання чи реєстрації у цій квартирі його батька. Але відповідач, будучи неповнолітнім, хоча й досяг 14-річного віку, з якого у нього виникає право вільно обирати собі місце проживання, проте не може мешкати у спірній квартирі самостійно, оскільки його батько змінив місце мешкання на м. Київ. Отже, суд визнав, що підстав для визнання неповнолітнього відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, не встановлено.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції правильно керувався положеннями ст. ст. 29, 402, 405, 406 ЦК України, ст.ст. 3, 6 СК України, ст.. 18 ЗУ «Про охорону дитинства», а також врахував правові позиції Верховного Суду щодо прав неповнолітньої дитини на користування житловим приміщенням будь-кого з батьків, а також неможливості позбавлення його такого права.
Щодо тверджень апелянта про те, що судом не враховано, що неповнолітній ОСОБА_4 ніколи не проживав за місцем реєстрації, не має сталих зв'язків із місцем реєстрації та не є власником жодної частини спірної квартири, а між батьками досягнуто домовленості щодо користування дитиною іншою квартирою, відмінною від квартири його реєстрації, колегія зазначає наступне.
За положеннями статті 47 Конституції України, кожен має право на житло.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).
Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено право дитини на житло. Відповідно до вимог цього Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За положеннями частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
При цьому згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім?ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім?ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім?ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відсутність члена сім?ї понад рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім?ї права користування житлом.
Проте щодо вимог позивачів про визнання неповнолітньої дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням з тих підстав, що остання не проживає за зареєстрованим місцем проживання у належній позивачам квартирі без поважних причин понад один рік, колегія наголошує на такому.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Підстава, відповідно до якої місце проживання неповнолітнього ОСОБА_4 реєструвалось у спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що він набув права користування цим житлом на законних підставах. До часу, коли ОСОБА_4 виповнилось 14 років, він не міг самостійно в силу приписів закону обирати місце свого проживання, тому факт його не проживання у спірній квартирі до набуття такого віку не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 виповнилось 14 років, коли у нього настало право самостійно обирати своє місце мешкання. Та його законний представник - матір ОСОБА_3 вказувала, що син бажав жити у спірній квартирі з цього часу, але вона була зачинена, оскільки позивачі у ній не проживать.
Непроживання позивачів у належній їм спірній квартирі, де зареєстровано неповнолітнього відповідача, підтверджено ними самими у змісті позовної заяви та поясненнях.
Відтак, суд правильно виходив із поважності причин непроживання неповнолітнього відповідача у спірній квартирі після досягнення ним чотирнадцятирічного віку, оскільки він не може проживати у такому віці один, без одного з батьків, а тому залишився проживати з матір'ю у квартирі АДРЕСА_2 .
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).
Крім того, суд правильно вказував, що позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, але такого дозволу відповідний орган у цій справі не надавав.
З огляду на вказане, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що неповнолітній ОСОБА_4 фактично не проживає за місцем реєстрації та не користується спірною квартирою без поважних причин. Тому зазначені позивачами обставини не є підставою для втрати неповнолітнім права на користування житловим приміщенням, належним його батькові на праві спільної власності з дідом неповнолітнього.
Також безпідставними є й посилання позивачів на незастосування судом правових положень, передбачених ст.ст. 319, 391 ЦК України, оскільки зазначеними нормами регулюються правовідносини між особами, які не є членами сім'ї власника житла, в той час як ОСОБА_4 є рідним сином позивача ОСОБА_2 . До того ж, як зазначено вище, усунення перешкод власникові у праві розпорядження житлом в цьому спорі має певні обмеження, оскільки річ йдеться про спеціального суб'єкта - неповнолітню дитину, що передбачає певну специфіку у вирішенні таких спорів.
При цьому, з огляду на вказані обставини, не спростовують правильних висновків суду й пояснення свідка ОСОБА_7 та зміст акту про непроживання дитини у житлі позивачів, на що посилаються апелянти у скарзі.
Апелянти у скарзі посилають також на порушення їх прав, гарантованих ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, щодо мирного володіння своїм майном, перешкодами у чому є реєстрація невпонолітнього у належній їм квартирі.
Між тим, колегія наголошує, що на противагу цьому вказана Конвенція має й інші приписи, які слід одночасно враховувати при вирішенні спорів щодо житла.
Так. статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у
пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява N 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява N 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...).
Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У цій справі вище встановлено, що власники житла не проживають у спірній квартирі та не планують проживати в ній. У позовній заяві вказували, що вивільнення квартири від реєстрації неповнолітнього відповідача їм необхідне для продажу квартири, але навіть не для власного проживання.
Таким чином, у даній ситуації не дотримується правило легітимної мети, проголошене пунктом 2 статті 8 Конвенції, а також не можуть бути проігноровані права неповнолітньої особи на вибір місця мешкання у житлі одного з батьків, та не проживання у цьому житлі з поважних причин, про що було вище зазначено колегією.
Інші доводи апеляційної скарги, які не є такими вагомими як вище проаналізовані, також не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Зурахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишається апеляційний судом без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, то підстав для зміни розподілу судових витрат немається.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у особі представника - адвоката Зайцевої Олени Володимирівни залишити без задоволення.
Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 27 травня 2022 року
Головуючий: С.В. Маловічко
Судді: М.С. Гончар
Г.С. Подліянова