26 травня 2022 року м.Суми
Справа №592/13032/20
Номер провадження 22-ц/816/120/22
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ткачук С. С. (суддя-доповідач),
суддів - Криворотенка В. І. , Левченко Т. А.
за участю секретаря судового засідання -Чуприни В.І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
відповідач - ОСОБА_4 ,
третя особа - ОСОБА_5 ,
третя особа - Управляння «Служба у справах дітей» Сумської міської ради.
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які є законними представниками неповнолітнього ОСОБА_4 , - адвоката Бондара Валерія Миколайовича на заочне рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 09 лютого 2021 року в складі судді Бичкова І.Г., ухваленого в м. Суми, повний текст судового рішення складено 09.02.2021 року,
Звернувшись до суду в листопаді 2020 року із позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - квартирою АДРЕСА_1 .
Свої вимоги мотивував тим, що він є квартиронаймачем житла, - квартири АДРЕСА_1 , якою користується на підставі рішення виконавчого комітету Сумської міської ради № 39 від 15.01.2019 року. Відповідно до даного рішення позивача визнано наймачем двокімнатної жилою площею 31,1 кв. м. квартири АДРЕСА_1 , який має сім'ю з 5 осіб, за згодою членів сім'ї, замість попереднього наймача його матері ОСОБА_6 , яка померла. В квартирі зареєстровані: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 (брат), ОСОБА_3 (невістка), ОСОБА_4 (племінник), ОСОБА_5 (дочка). ОСОБА_2 зареєстрований за вищевказаною адресою з 21.11.91 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані з 02.11.2013 року.
З початку 2019 року відповідачі перестали проживати за адресою реєстрації. Позивач не спілкується з братом та його родиною. Відповідачі остаточно вибули з постійного місця проживання і жодним чином до житла за місцем реєстрації інтересу не проявляють, не беруть участі в утриманні житла, повністю вивезли всі свої речі. Позивач жодним чином не перешкоджав їм у проживанні чи відвідуванні житла. Позивачу невідомо, де вони зараз проживають, родинні зв'язки не підтримують. Оскільки в квартирі зареєстровано 5 осіб, то комунальні платежі досить високі, особливо в зимовий період, і позивач не може повноцінно скористатись субсидією по оплаті комунальних послуг та іншими соціальними пільгами.
Рішенням (заочним) Ковпаківського районного суду м. Суми від 09 лютого 2021 року, позов задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачі не вносять плату за комунальні послуги; не проживають в жилому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 , понад рік та вибули в інше жиле приміщення, вони втратили право користування зазначеним жилим приміщенням з дня вибуття. За таких обставин суд дійшов висновку про усунення відповідачів від права користування вказаною квартирою без наміру збереження права користування нею.
В липні 2021 р. представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Бондарем В.М. до подано заяву про перегляд заочного рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 09 лютого 2021 року, яка ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 29 вересня 2021 року залишена без задоволення.
Не погоджуючись з вказаним рішенням представник відповідачів адвокат Бондар В.М. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог, а понесені судові витрати покласти на позивача.
Доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та неповнолітній ОСОБА_4 на момент розгляду справи судом першої інстанції знаходились на законних підставах на роботі за кордоном у Польщі, позовну заяву та повідомлень про розгляд справи судом не отримували, і про зазначену справу взагалі не знали. Позивач обізнаний про ці обставини, проте суду їх не повідомив. Відсутність інформації у відповідачів про розгляд справи судом, позбавила останніх можливості використати процесуальні права, в тому числі мати захисника, подати свої докази, заперечувати проти вимог позивача, залучити до справи у якості третьої особи відділ у справах дітей Сумської міської ради. Внаслідок зазначеного, висновок суду про належне повідомлення відповідачів про розгляд справи не відповідає дійсності. Про існування рішення у справі відповідачі дізнались у липні 2021 року під час відвідання відділу обліку житла Центру надання адміністративних послуг Сумської міської ради. Вказано, що як під час розгляду справи, так і під час розгляду судом заяви відповідача ОСОБА_2 , останній особисто не отримував повідомлення про хід справи, і суд не направляв жодного повідомлення його представнику адвокату Бондарю В.М. Також зазначено, що суд не встановив обставин справи щодо набуття відповідачами права користування квартирою, невірно встановив обставини щодо не проживання відповідачів у квартирі понад рік, вирішив питання про права дитини без залучення до участі у справі органу опіки та піклування. Крім того, вказано, що суд невірно встановив спірні правовідносини, які виникли між сторонами, і тому не застосував закон, який підлягав застосуванню.
Позивач письмового відзиву на апеляційну скаргу до суду не подав.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_5 письмових заперечень на апеляційну скаргу також не надала.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради, залучена апеляційним судом до участі у справі, подала суду письмові пояснення, де вказує що не може заслухати сторони та відсутні інші відомості, які стосуються справи.
Представник відповідачів ОСОБА_12 в судовому засіданні свою апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.
Позивач та представник Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради до суду не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Управління подало клопотання про розгляд справи без їх участі.
Третя особа ОСОБА_5 в судовому засіданні проти доводів викладених в апеляційній скарзі заперечувала та просила рішення залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлені обставини, які вбачаються з матеріалів справи та не оспорюються сторонами про те, що згідно витягу з рішення виконавчого комітету Сумської міської ради «Про визнання громадян наймачами жилих приміщень» № 39 від 15.01.2019 року ОСОБА_1 визнано наймачем двокімнатної жилою площею 31,1 кв. м квартири АДРЕСА_1 , який має сім'ю з 5 осіб, за згодою членів сім'ї, замість попереднього наймача його матері - ОСОБА_6 , яка померла (а.с. 14).
Відповідно до довідки ТОВ «КК «ДомКом Суми» № 3 від 30.10.2018 року до складу осіб, що зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , входять: ОСОБА_1 , наймач, ІНФОРМАЦІЯ_4 , дата реєстрації особи - 17.06.1993 року; ОСОБА_5 , донька, ІНФОРМАЦІЯ_5 , дата реєстрації особи - ІНФОРМАЦІЯ_6 ; ОСОБА_2 , брат, ІНФОРМАЦІЯ_1 , дата реєстрації особи - 21.11.1991 року, ОСОБА_4 , племінник, ІНФОРМАЦІЯ_3 , дата реєстрації особи - 02.11.2013 рок; ОСОБА_3 , невістка, ІНФОРМАЦІЯ_2 , дата реєстрації особи - 02.11.2013 року (а.с. 15).
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що з письмових пояснень свідка ОСОБА_7 , яка є сусідкою позивача, вбачається, що з 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не проживають за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 47).
Посилаючись на приписи ст.ст. 68, 72, 107 ЖК України, ч. 2 ст. 405 ЦК України та встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог, мотивуючи його тим, що оскільки відповідачі не вносять плату за комунальні послуги, не проживають в жилому приміщенні понад один рік та вибули в інше жиле приміщення, тобто втратили право користування жилим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , з дня вибуття.
Під час апеляційного розгляду справи судом встановлено, що 30.04.1972 року виконавчим комітетом Сумської міської Ради трудящих видано ордер № 0118 ОСОБА_8 з родиною у складі трьох осіб (він, дружина - ОСОБА_6 , син - ОСОБА_2 ) на право заняття двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (а.с. 13).
10.05.1972 року ОСОБА_8 уклав із ЖЕО № 4 типовий договір найму житлового приміщення та за актом здачі і приймання квартири, кімнати, - прийняв в користування житлове приміщення двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 16-19).
Довідкою департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради від 25.01.2019 року № 33752/06.01-21 повідомлено, що рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради від 15.01.2019 року № 39 ОСОБА_1 визнано наймачем квартири АДРЕСА_1 (а.с. 22).
З довідки департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради від 22.07.2019 року вбачається, що згідно з документами, наявними в інвентаризаційних справа, отриманих станом на 29.12.2012 року від КП «Сумське міське бюро технічної інвентаризації» Сумської міської ради, які зберігаються у департаменті забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради, право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 не зареєстровано (а.с. 23).
Згідно довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб виданої 06.07.2021 року управління «Центр надання адміністративних послуг м. Суми» Сумської міської ради № 14.03-08/82231 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 (а.с. 82).
Інформаційною довідкою № 233410146 від 20.11.2020 року підтверджується, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, - права власності чи інші речові права на нерухоме майно за ОСОБА_2 не зареєстровано (а.с. 83).
27.10.2007 року Ковпаківським районним у м. Суми відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Сумській області зареєстровано шлюб між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 про що складено відповідний актовий запис № 2306. Прізвище після державної реєстрації шлюбу: чоловіка ОСОБА_11 , дружини ОСОБА_11 . Повторне свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 видане 05.07.2019 року Сумським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Сумській області (а.с. 12).
З свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 виданого 22.07.2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану Сумського міського управління юстиції вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_7 народився ОСОБА_4 про що в Книзі реєстрації народжень 22.07.2008 р. зроблено відповідний актовий запис за № 1680. Батько - ОСОБА_2 . Мати - ОСОБА_3 (а.с. 84).
Згідно з частиною першою та другою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи судом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У відповідності до статті 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому, при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року (справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18); Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року (справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18).
Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» містяться роз'яснення відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Згідно з ч. 1-3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Крім того, оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. При цьому, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
Згідно з ч. 4-6 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Матеріали справи свідчать про те, що спірна квартира належить до комунальної власності територіальної громади міста Суми, не приватизована, на момент розгляду справи судом у ній зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 .
Суд першої інстанції, на підставі доводів позивача зазначив, що відповідачі не вносять плату за комунальні послуги, а з письмових пояснень свідка ОСОБА_7 , яка є сусідкою позивача, встановив, що відповідачі понад один рік не проживають за адресою: АДРЕСА_1 , і дійшов висновку про те, що відповідачі вибули в інше жиле приміщення тобто втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд не може погодитись з таким висновком суду з наступних підстав.
За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення по справі.
Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У нормах матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, не встановлено обмежень щодо засобів доказування, якими можуть бути підтверджені факти, що входять до предмета доказування у справі.
Проте, в матеріалах справи відсутні докази, на підставі яких можна встановити факт тимчасової відсутності відповідачів за місцем проживання більше шести місяців. Також, матеріали справи не містять доказів того, що відповідачі мають заборгованість по оплаті комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 .
До письмових пояснень ОСОБА_7 , що містяться в матеріалах справи, суд відноситься критично, адже, ця особа до суду не викликалась, в судових засіданнях участі не приймала, до присяги свідка не приводилась і про кримінальну відповідальність не попереджалась. Отже, письмові пояснення ОСОБА_7 не є показаннями свідка в розумінні вимог ЦПК України, і відповідно, належним засобом доказування.
Таким чином, позивачем не доведено, і з матеріалів справи не вбачається, що відповідачі були відсутні понад шість місяців у місці проживання за адресою: АДРЕСА_1 або вибули на постійне на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в цьому ж населеному пункті.
Крім того, розгляд справи в суді першої інстанції щодо визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в супереч вимог ч.4 ст. 19 СК України відбувся без участі та висновку органу опіки та піклування, яка є обов'язковою.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення.
За частиною 3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Оскільки у доводах апеляційної скарги викладені також мотиви скасування рішення з підстав розгляду справи за відсутністю будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду, в результаті апеляційного розгляду справи колегія суддів встановила підстави для скасування рішення суду першої інстанції через порушення норм процесуального закону.
Частиною 1 ст. 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Відповідно до ч. ч. 3-4 ст. 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
В матеріалах справи наявні договір про надання правничої допомоги № 15/11/21, укладені між ОСОБА_2 та адвокатом Бондарем В.М. від 15 листопада 2021 року, квитанція до прибуткового касового ордера № б/н від 15 листопада 2021 року на суму 5 000,00 грн., акт № 22/09\21 від 26 листопада 2021 року (а.с. 120-122).
З акту № 22/09\21 від 26 листопада 2021 року вбачається, що адвокат Бондар В.М. надав клієнтам правову допомогу у справі, що складає: вивчення наданих клієнтом матеріалів справи - 2 год., ознайомлення з матеріалами справи - 3 год., написання апеляційної скарги на заочне рішення та клопотання про поновлення строку на оскарження - 3 год., представництво в суді апеляційної інстанції. Правова допомога надана з 15.11.2021 року по 26.11.2021 року, до початку розгляду справи в апеляційному порядку складає - 8 годин - 4 000,00 грн. Представництво в суді апеляційної інстанції - Сумському апеляційному суді - 1 000,00 грн. Ціна наданих послуг становить п'ять тисяч гривень.
З урахуванням складності справи та обсягу необхідних послуг, наданих адвокатом, час, витрачений адвокатом на надання відповідних послуг, і значення справи для відповідача, колегія суддів вважає доведеним розмір понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу в сумі 1 500,00 грн. Визначаючи розмір витрат, колегія суддів виходить з того, що вартість години роботи адвоката, визначена між адвокатом та клієнтом складає 500,00 грн. (4 000,00 грн. / 8 год.), при цьому, послуги з вивчення наданих клієнтом матеріалів справи - 2 год. (в грошовому виразі вартість послуги складає 1 000,00 грн.) та ознайомлення з матеріалами справи - 3 год. (в грошовому виразі вартість послуги складає 1 500,00 грн.), що вбачається з матеріалів справи (а.с. 64), надані адвокатом клієнту фактично до подання заяви про перегляд заочного рішення у справі, тобто, під час розгляду справи в суді першої інстанції. Крім того, безпосереднє представництво інтересів відповідача в суді апеляційної інстанції, тобто, участь в судовому засіданні апеляційного суду, адвокат не здійснював. Отже, витрати понесені відповідачем ОСОБА_2 в розмірі 3 500,00 грн. не пов'язані з розглядом справи в апеляційному суді.
Відповідачем ОСОБА_2 понесені витрати у справі на сплату судового збору, - 456,00 грн. за подання заяви про перегляд заочного рішення та 1 362,00 грн. за подання апеляційної скарги. Проте, згідно вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, ст. 1, ч. 1 та пп. 4 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та враховуючи те, що судом задоволено апеляційну скаргу, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 1 362,00 грн. у відшкодування судових витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, 454,00 грн. у відшкодування судових витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд заочного рішення. Разом із цим, колегія суддів зазначає, що згідно вимог п. 1 ч. 1 та ч. 2 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена зайво сума судового збору 2 грн за подання заяви про перегляд заочного рішення повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Керуючись ст. ст. 367 - 369, 376, 381- 384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які є законними представниками неповнолітнього ОСОБА_4 , - адвоката Бондара Валерія Миколайовича задовольнити.
Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 09 лютого 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - квартирою АДРЕСА_1 , відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 362,00 грн. у відшкодування судових витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, 454,00 грн. у відшкодування судових витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд заочного рішення та 1 500,00 грн. витрат на правничу допомогу.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26 травня 2022 року.
Головуючий - С. С. Ткачук
Судді: В. І. Криворотенко
Т. А. Левченко