Номер провадження: 22-ц/813/4446/22
Справа № 522/11033/20
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
23.05.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Хухрові С.В.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватні нотаріуси Одеського міського нотаріального округу Делі Наталія Георгіївна, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визнання дій державного реєстратора протиправними, скасування записів щодо державної реєстрації права власності, про витребування двох квартир, про визнання права власності на квартири, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловими приміщеннями, про виселення осіб з квартир, -
09 липня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Державного реєстратора Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Заяць Костянтина Вікторовича, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватні нотаріуси Одеського міського нотаріального округу Делі Наталія Георгіївна, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визнання дій державного реєстратора протиправними, скасування записів щодо державної реєстрації права власності, про витребування двох квартир, про визнання права власності на квартири, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловими приміщеннями, про виселення осіб з квартир.
Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 08 липня 2013 року ТОВ «УКРСЕЦТОРГ ГРУПП» Одеська філія було проведено прилюдні торги із реалізації арештованого майна, яке належало ОСОБА_1 , на праві приватної власності, а саме - трикімнатної квартири загальною площею 73,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Переможцем торгів було визнано ОСОБА_2 . 17 липня 2013 рокуОСОБА_2 було отримано свідоцтво про право власності на вказану квартиру. Позивач зазначає, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2014 рокупо справі №522/23960/13-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено повністю, визнано прилюдні торги, проведені 08.07.2013р.ТОВ «УКРСЕЦТОРГ ГРУПП» Одеська філія з реалізації арештованого майна, яке належало ОСОБА_1 , на праві приватної власності, а саме - трикімнатної квартири загальною площею 73,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - недійсними. Визнано недійсним Акт про виконання послуг з реалізації арештованого майна №16-0436/13 від 09.07.2013р.. Визнано недійсним свідоцтво, видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І.В., 17.07.2013р.№3403 про право власності ОСОБА_2 на квартиру.
Також позивач зазначає, що квартира складається з трьох кімнат площею 73,3 кв.м. та веранди площею 19,6 кв.м., яка не була введена в експлуатацію. На думку позивача, ОСОБА_2 , маючи намір уникнення виконання рішення суду, здійснила протиправні дії по заміні нумерації квартир, присвоївши квартирі АДРЕСА_2 , а не введеній в експлуатації веранді - номер 11, які згодом відчужила, а саме: 26.06.2015р. між ОСОБА_2 та її чоловіком ОСОБА_3 , що діє як законний представник своєї малолітньої доньки ОСОБА_7 , укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г. за №645, згідно якого ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_7 прийняла у дар квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . 01 липня 2015 рокуміж ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Алєксєєвою О.О. за №1118, згідно якого ОСОБА_2 продала,а ОСОБА_4 придбала квартиру АДРЕСА_3 . Надалі ОСОБА_4 здійснила реконструкцію квартири АДРЕСА_4 в результаті чого загальна площа квартири збільшилася до 43,6 кв.м..
Від адвоката відповідачів надійшли відзиви на позов, згідно яких позов відповідачі не визнали та просили відмовити у його задоволенні. Як на підстави для відмови в позові посилались на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав; додатково посилались на те, що позивач ОСОБА_1 до моменту звернення до суду не був власником нерухомого майна, пл. 19,6 км.м. (веранди), а отже не має відношення до даного об'єкту та не може заявляти вимоги про його витребування. Також посилались на пропуск строків позовної давності. Вимоги позивача щодо виселення відповідачів та визнання їх такими, що втратили право користування квартири, не підлягають задоволенню як похідні від первісних (т. 1 а.с. 137 - 189).
Служба у справах дітей Одеської міської ради (а.с. 195-198, т. 1) надала письмові пояснення по справі, згідно яких просили спір розглянути, врахувавши найкращі інтереси дитини, та також надійшли пояснення на позов від Південного міжрегіонального управління МЮ (м. Одеси) (а.с. 2-13, т. 2).
Адвокатом Мастістим І.А., що діє в інтеерсах ОСОБА_8 подано відзив на позовну заяву (а.с. 233-263), згідно якого він просив відмовити у задоволенні позову. Посилаючись на те, що позивачем не надано доказів того, що на момент звернення до суду з дійсним позовом він набув право власності на квартиру, якій наразі присвоєно АДРЕСА_4 , яка мала площу 19,6 кв.м., а після здійснення відповідачем реконструкції збільшилась до 43,6 кв.м., а тому вимоги про визнання права власності на дану квартиру не підлягають задоволенню, оскільки рішення суду не може породжувати право власності. Із цих самих підстав не підлягають задоволенню вимоги про витребування квартири із власності ОСОБА_4 .. Також ним було подано заяву (а.с. 16-20, т. 2) щодо застосування до спірних правовідносин строків позовної давності.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначене рішення суду пеошої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляціцйної скарги обгрунтовано тим, що під час розгляду справи судом першої інстанції неповно було з'ясовано обставини справи та безпідставно не взято до уваги той факт, що в результаті неправомірної видачі державним реєстратором Заяць К.В. свідоцтв на квартири АДРЕСА_4 та АДРЕСА_4 ОСОБА_2 його незаконно було позбавлено права власності.
На підтвердження своїх доводів, ОСОБА_1 критично відноситься до того, що судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні позову, зокрема, у зв'язку з тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав та інтересів, який фактично не призведе до їх відновлення.
На думку апелянта, судом першої інстанції повинні були бути враховані висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 04 грудня 2019 року по справі №917/1739/17, де зазначено, що «..суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору».
Позивач робить висновок, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. На його думку, суд першої інстанції згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») мав самостійно перевірити доводи сторін щодо правомірності набуття відповідачами права власності на квартиру, що належала позивачу та розділена на дві квартири зі зміною їх нумерації - з єдиною метою ухилення від виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси по справі №522/23960/13-ц, яке набрало законної сили, проте не виконане до сих пір.
Окрім того, позивач не погоджується із висновком суду першої інстанції з приводу пред'явлення позову до неналежного відповідача зазначаючи при цьому, що позов був пред'явлений до ОСОБА_3 саме як до законного представника його малолітньої доньки ОСОБА_7 , у чиїй власності перебуває квартира АДРЕСА_5 .
Також ОСОБА_1 критично відноситься до доводів суду першої інстанції з приводу того, що позивачем не доведено, що квартира АДРЕСА_4 , яка належала позивачу та квартира АДРЕСА_4 , яка наразі зареєстрована за ОСОБА_7 є одним і тим же об'єктом та що позивачем на підтвердження своїх доводів не надано до суду належних та допустимих доказів вказаній обставині.
Щодо вказаних доводів, ОСОБА_1 посилається на те, що представником ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ні у відзиві на позов, ні у своїх виступах жодного разу не стверджувалось, що квартира АДРЕСА_4 , яка належала позивачу та квартира АДРЕСА_4 , яка наразі зареєстрована за ОСОБА_7 є різними об'єктами.
Окрім того, ОСОБА_1 зазначає, що судом першої інстанції під час слухання справи жодного разу не ставилося під сумнів той факт, що квартира АДРЕСА_4 , яка належала позивачу та квартира АДРЕСА_4 , яка наразі зареєстрована за ОСОБА_7 є одним і тим же об'єктом, а також що судом не ставились під сумнів належність та документів, наданих позивачем та відповідей з КП «ЖКС «Порто-Франківський», Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, Державного архіву Одеської області, Департаменту архітектури та містобудування Одеської міської ради.
Апелянт вказує, що ним не надавалися документи на квартиру АДРЕСА_4 станом на дату, яка передувала даті вибуття квартири з його володіння з причини відсутності такої необхідності. При цьому він вважає за необхідне надати до суду апеляційної інстанції Договір купівлі-продажу квартири від 08.12.2006 року, Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14.12.2006 року, технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_3 станом на 15.08.2007 року.
Окремо позивач також критично відноситься до твердження місцевого суду про відсутність експертизи, адже відповідно до статті 103 ЦПК України, суд самостійно міг призначити експертизу для з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Окрім викладеного, апеляційна скарга, обґрунтовується тим, що договір №9/078, який був наданий відповідачем на підтвердження своїх доводів, має явні ознаки підробки. Також позивач посилається на те, що дії державного реєстратора Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Зайця Костянтина Вікторовича від 09.06.2015 року по видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності були незаконними, адже передували зняттю арешту з квартири на шість днів.
Також на підтвердження своїх доводів, апелянт посилається на те, що відповідачі зареєстрували Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 з порушенням п. 22 Постанови КМУ №461 від 13.04.2011 року «Питання прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів».
У відзиві на апеляційну скаргу, поданому 26 жовтня 2021 року, адвокат Приймачук С.І., що діє в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги з наступних підстав.
На думку відповідачів, відмовляючи в задоволені позовних вимог суд першої інстанції цілком обґрунтовано дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту є неналежним та неефективним, що не призведе до поновлення порушених прав позивача.
До таких висновків суд дійшов з огляду на те, що на час розгляду справи власниками нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_3 є малолітня особа ОСОБА_7 , а власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_4 .
Також судом було встановлено, що ОСОБА_7 набула право власності на квартиру на підставі договору дарування від 26.06.2015р. укладеного з ОСОБА_2 . ОСОБА_4 набула право власності на підставі договору купівлі-продажу від 01.07.2015р. укладеного з ОСОБА_2 .
З огляду на викладене суд дійшов висновку, що між позивачем ОСОБА_1 та власниками квартир відсутні зобов'язально-правові, тобто договірні, відносини з приводу даного нерухомого майна, а отже належним способом захисту прав особи, яка вважає себе власником майна є виключно позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Такий висновок суду першої інстанції, на думку відповідачів, узгоджується з правовою позицією, неодноразово викладеної у постановах судів касаційної інстанції та Великої Палати Верховного суду, зокрема в Постанові ВП ВС від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16, Постанові ВП ВС від 21.11.2018 року у справі №674/31/15-ц.
Відповідачі категорично не погоджуються з доводами апелянта з приводу того, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони»), суд першої інстанції повинен був застосувати належний спосіб захисту.
На думку відповідачів, самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. При цьому, обрання конкретного способу захисту порушеного права покладається саме на позивача.
Норма статті 16 ЦК України закріплює те, що наведений у статті перелік способів захисту не є вичерпним та позивач може обрати інші способи захисту, передбачені законом або договором. Проте в будь-якому випадку спосіб захисту порушеного права визначає саме позивач а не суд і обрання позивачем неналежного способу захисту має наслідком відмови у задоволені позовних вимог. Саме така правова позиція наведена у п. 99 Постанови Великої ВС від 06.04.2021р. по справі №910/10011/19.
Окрім того, відповідачі не погоджуються і з доводами позивача з приводу того, що позовна заява подана до належного відповідача. Вказане пояснює тим, що відповідачем за вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння, позивач визначив саме ОСОБА_3 зазначивши його як законного представника малолітньої ОСОБА_9 .
При цьому, відповідачі зауважують, що чинними нормами ЦПК України не встановлено жодних обмежень щодо участі малолітніх осіб у суді в якості відповідачів, а в свою чергу положеннями частини 1 ст. 59 ЦПК України, яка знаходиться в процесуальному кодексі у параграфі 2, «Представники» передбачено, що права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.
Таким чином, на думку відповідачів, саме малолітня особа, ОСОБА_7 , як власниця квартири стосовно якої заявлено позовні вимоги, є належним відповідачем за даними позовними вимогами, а відтак висновок суду про відмову в задоволені позовних вимог до неналежного відповідача є законним та обґрунтованим.
Щодо нових доказів, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, то відповідачі заперечують щодо залучення їх до матеріалів справи у якості доказів, оскільки на їх думку, позивачем не доведено, в чому полягала об'єктивна неможливість їх залучення в суді першої інстанції, а зазначення у якості причини відсутність необхідності, не є винятковим випадком.
Окремо відповідачі звертають увагу суду на строк позовної давності та зазначають, що ОСОБА_1 про порушення його прав та про особу яка начебто таке право порушила було відомо ще з моменту звернення до суду у вересні 2013 року, а тому і відлік строку позовної давності необхідно відраховувати саме з вересня 2013 року. Таким чином, на думку відповідачів, на момент подання ОСОБА_1 позовної заяви у липні 2020 року, строк позовної давності сплив.
30 листопада 2021 року від Служби у справах дітей Одеської міської ради надійшли пояснення, у яких представник просить розглядати справу за його відсутності та враховуючи найкращі інтереси дитини.
Також 01 грудня 2021 року від адвоката Мастістого І.А., що діє в інтересах ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій останній просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року залишити без змін.
Свої заперечення щодо апеляційної скарги відповідач обґрунтовує тим, що позивачем до позовної заяви не додано жодного доказу, який би свідчив, що ОСОБА_1 до моменту звернення до суду, на законних підставах набув право власності на нерухоме майно, яке наразі є квартирою АДРЕСА_4 , а тому позовні вимоги про визнання права власності на дану квартиру не підлягають задоволенню, оскільки рішення суду не може породжувати право власності.
З тих самих підстав відповідач вважає, що не підлягають задоволенню і позовні вимоги про витребування квартири з власності ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_1 не був власником даного майна, а тому відсутні правові підстави передбачені ст. ст. 387, 388 ЦК України.
На думку відповідача, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 до моменту звернення до суду набув на законних підставах право власності на «веранду» як сам зазначає позивач, площею 19,6 кв.м., хоча це не відповідає дійсності, а тому відсутні порушені права, які підлягають захисту судом.
Крім того відповідач посилається на те, що позивачем було пропущено строк позовної давності, про що було заявлено у суді першої інстанції, проте суд дійшов вірного та законного висновку про відмову в задоволені позовних вимог саме з підстав відсутності порушеного права.
На підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», на виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., у зв'язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р., керуючись статтею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану, з метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:
Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв'язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжити без участі учасників провадження в приміщенні Одеського апеляційного суду.
Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Сторони по справі сповіщені належним чином, при цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 23 травня 2022 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, та заперечення на апеляцію, викладені у відзивах, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
Відповідно до ст. ст. 1, 3 ЦК України, ст. ст. 2, 4-5, 12-13, 19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
На думку суду апеляційної інстанції оскаржуване судове рішення відповідає вимогам, визначених статтею 263 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також даною статтею встановлено способи захисту порушеного права, а саме: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Судом першої інстанції встановлено, що 08 липня 2013 року ТОВ «УКРСЕЦТОРГ ГРУПП» Одеська філія було проведено прилюдні торги із реалізації арештованого майна, яке належало ОСОБА_1 , а саме - трикімнатної квартири загальною площею 73,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно протоколу №16-0436/13 проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, що є предметом іпотеки переможцем торгів було визнано ОСОБА_2 . 17.07.2013 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І.В. було видано на ім'я ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на вказану квартиру АДРЕСА_3 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10.09.2014р. по справі №522/23960/13-ц, яке набрало законної сили 12.11.2014р., прилюдні торги, проведені 08.07.2013р. ТОВ «УКРСЕЦТОРГ ГРУПП» Одеська філія з реалізації арештованого нерухомого майна, яке належить ОСОБА_1 - трикімнатної квартири загальною площею 73,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 визнано недійсними. Визнано недійсним Акт про виконання послуг з реалізації арештованого майна №16-0436/13 від 09.07.2013. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру загальною площею 73,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 видане ОСОБА_2 .
01 грудня 2013 року ОСОБА_2 уклала з КП «ЖКП «Порто-Франківський» договір №9/078 про використання тимчасово встановлених металевих конструкцій (гаражів) (копія договору додається), який розташований впритул до квартири АДРЕСА_4 та за рахунок якого площа квартири була збільшено до 93 кв.м.
ОСОБА_2 здійснено будівельні роботи з реконструкції квартири з розподілом на дві самостійні квартири без зміни геометричних розмірів в результаті чого квартиру АДРЕСА_6 загальною площею 93 кв.м. було поділено на дві окремі квартири площею 73,4 кв.м. та площею 19,6 кв.м..
22 травня 2015 року Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області було зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за №ОД 142151420367.
09 червня 2015 року реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області, ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності індексний номер 38793190 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 19,6 кв.м., а також свідоцтво про право власності індексний номер 38791376 від 09.06.2015р. на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 73,4 кв.м..
З матеріалів справи вбачається, що 26.06.2015р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 від імені якої діяв ОСОБА_3 як законний представник малолітньої доньки, укладено договір дарування. Відповідно до умов договору ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_7 прийняла у дар квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Дани договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Делі Н.Г. та зареєстрований в реєстрі за №645. На підставі даного договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7 .
01 липня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Алєксєєвою О.О. за №1118, згідно якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_4 придбала квартиру АДРЕСА_3 . На підставі даного договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 .
Надалі 30.06.2016р. Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області було зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об'єкта з реконструкції квартири АДРЕСА_3 , яка подана ОСОБА_4 . В результаті реконструкції квартири АДРЕСА_4 її площа збільшилась до 43,6 кв.м. за рахунок об'єднання з підвальним приміщенням. На підставі зазначеної декларації до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено зміни щодо збільшення площі квартири АДРЕСА_3 .
З викладеного вбачається, що на момент звернення позивача до суду з вимогами про визнання права власності та витребування майна власником такого майна, а саме квартири АДРЕСА_3 є малолітня особа ОСОБА_7 . Власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_4 .
Як було вірно встановлено судом першої інстанції, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Велика Палата Верховного Суду в Постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц вказала, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, що незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
З огляду на фактичні обставини справи, які не заперечувались учасниками справи, спірні квартири на час розгляду справи перебували у фактичному володінні ОСОБА_7 (квартира АДРЕСА_4 ) та ОСОБА_4 (квартира АДРЕСА_4 ), за якими в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності. При цьому між позивачем та власниками квартир відсутні зобов'язально-правові (договірні) відносини щодо спірних квартир.
У постанові від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оскарження. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оскарження та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова ВП ВС від 05.06.2018 року у справі №338/180/17, постанова ВП ВС від 11.09.2018 року у справі №905/1926/16, постанова ВП ВС від 30.01.2019 року у справі №569/17272/15-ц, постанова ВП ВС від 02.07.2019 року у справі №48/340).
З цього слідує, що висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги позивача про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_3 , є законним та обґрунтованим, оскільки такий спосіб захисту є неналежним та неефективним.
Щодо позовних вимог про визнання за позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_4 та витребування даної квартири на користь позивача, суд зазначає наступне.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог в частині визнання за позивачем права власності, суд першої інстанції зазначив, що такий спосіб захисту не є належним та ефективним, а належним способом захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому підставою відмови у задоволені позовних вимог в частині витребування майна, суд послався на недоведеність наявності у позивача порушеного права, тобто набуття позивачем на законних підставах права власності на нерухоме майно, яке він просить витребувати у ОСОБА_4 ..
Суд апеляційної інстанції частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції, поряд з цим зазначає, що висновок суду першої інстанції є передчасним, оскільки передумовою перевірки судом належності обраного позивачем способу захисту має бути встановлення наявності порушеного права і лише після встановлення даної обставини, суд перевіряє належність та ефективність способу захисту.
Як вбачається з позовних вимог, заявляючи вимогу про визнання за позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_3 , позивач посилався на ст. 392 ЦК України.
Апеляційний суд зазначає, що відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Саме такий правовий висновок наведено у Постанові ВП ВС від 19.05.2020р. по справі №916/1608/18.
З огляду на висновок суду першої інстанції про відсутність порушеного права позивача, з яким погоджується апеляційний суд, у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_3 суд першої інстанції мав би відмовити саме з цих підстав, а не у зв'язку з неналежністю такого способу захисту.
Поряд з цим, таке порушення не вплинуло на правильність висновків суду про відмову у задоволені позовних вимог пред'явлених до ОСОБА_4 , а тому не може бути підставою для скасування судового рішення в цій частині.
Щодо вимог позивача про витребування спірного нерухомого майна з чужого незаконного володіння то суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Як вбачається із матеріалів справи, що квартира АДРЕСА_3 , вибула з володіння ОСОБА_1 у зв'язку з проведення прилюдних торгів із реалізації арештованого майна, в результаті яких власником майна стала ОСОБА_2 . При цьому, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10.09.2014 по справі №522/23960/13-ц, яке набрало законної сили 12.11.2014 року, прилюдні торги, проведені 08.07.2013 ТОВ «УКРСЕЦТОРГ ГРУПП» Одеська філія з реалізації арештованого нерухомого майна, яке належить ОСОБА_1 - трикімнатної квартири загальною площею 73,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 визнано недійсними. Визнано недійсним Акт про виконання послуг з реалізації арештованого майна №16-0436/13 від 09.07.2013. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру загальною площею 73,3 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 видане ОСОБА_2 .
З цього слідує, що квартира АДРЕСА_3 , вибула з володіння ОСОБА_1 поза його волею, що було вірно встановлено судом першої інстанції.
Однак при цьому колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції щодо неможливості задоволення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння у зв'язку з пред'явленням такої вимоги до неналежного відповідача.
Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».
З викладеного слідує, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Матеріалами справи встановлено, що позовну вимогу про витребування квартири АДРЕСА_3 позивачем пред'явлено до ОСОБА_3 , який діяв як законний представник малолітньої ОСОБА_7 під час укладення договору дарування від 26.06.2015 року.
Однак при цьому, у зв'язку із укладенням договору дарування, право власності на зазначену квартиру набула саме ОСОБА_7 , за якою в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності.
З цього слідує, що позовна вимога про витребування квартири АДРЕСА_3 повинна була пред'являтися до ОСОБА_7 як до власника такого майна, а не до ОСОБА_3 який є лише законним представником малолітньої особи в силу закону.
З приводу висновку суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем тієї обставини, що квартира АДРЕСА_4 , яка належала позивачу та квартира АДРЕСА_4 , яка наразі зареєстрована за ОСОБА_9 є одним і тим же об'єктом, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Виходячи з положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Верховний Суд в Постанові від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18 зробив висновок, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Під час розгляду справи судом першої інстанції в матеріалах справи були відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б підтверджували що квартира АДРЕСА_4 , яка належала позивачу та квартира АДРЕСА_4 , яка зареєстрована за ОСОБА_9 є одним і тим же об'єктом. При цьому наявна копія технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_3 , оформленого на ім'я ОСОБА_2 , виготовленого станом на 18.05.2015 року.
Окрім того, судом першої інстанції відзначалося, що позивачем не надано суду жодних документів, на квартиру АДРЕСА_4 станом на дату, яка передувала даті вибуття квартири з його володіння, а також, що позивач не звертався до суду з клопотанням про проведення судової будівельно-технічної експертизи, що не дало суду можливості надати доводам позивача належної оцінки, а тому такі твердження позивача були визнані недоведеними.
В свою чергу позивач в апеляційній скарзі стверджує, що ним не надавалися документи на квартиру АДРЕСА_4 станом на дату, яка передувала даті вибуття квартири з його володіння з причини відсутності такої необхідності. При цьому апелянт вказує на необхідність надати до суду апеляційної інстанції Договір купівлі-продажу квартири від 08.12.2006 року, Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14.12.2006 року, технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_3 станом на 15.08.2007 року.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що з огляду на викладені вище положення закону щодо змагальності сторін, у позивача була об'єктивна можливість надати до суду докази на підтвердження тих обставин на які він посилається.
Положеннями статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів приходить до висновку, щодо неможливості залучення до справи нових доказів, з огляду на те, що, позивачем не доведено в чому саме полягала неможливість залучення таких доказів під час слухання справи в суді першої інстанції.
Окрім того, суд апеляційної інстанції критично відноситься до стверджень апелянта з приводу того, що суд першої інстанції мав можливість самостійно призначити експертизу по справі.
Як було вірно зазначено відповідачем, стаття 103 ЦПК України не містить положень, які б надавали право суду за власною ініціативою призначати судову експертизу.
Повертаючись до принципу змагальності сторін колегія суддів зауважує, що позивач по справі мав процесуальну можливість звернутись до суду із клопотанням про призначення експертизи задля забезпечення можливих доказів, проте вказаного не зробив. В свою чергу у суду першої інстанції відсутня можливість призначати експертизи з власної ініціативи.
Щодо застосування строків позовної давності слід виходити з наступного.
Як було вірно встановлено судом першої інстанції, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені та позов підлягає задоволенню, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності.
З огляду на те, що позовні вимоги про витребування квартири АДРЕСА_3 пред'явлені до неналежного відповідача і позивачем не доведено позовних вимог в цій частині, висновок суду щодо відмови в їх задоволені саме з цих підстав є законним. Так само є законним висновок суду про відмову у задоволені позовних вимог про витребування від ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_3 , з підстав не доведеності позивачем наявності порушеного права.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 23 травня 2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік