26 травня 2022 року
м. Київ
справа № 140/7666/20
адміністративне провадження № К/990/11557/22
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Мартинюк Н.М., перевіривши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бордюженко Елли Ростиславівни на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року у справі №140/7666/20 за позовом ОСОБА_1 до Волинської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішень, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У червні 2020 року ОСОБА_1 пред'явила позов до Волинської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, у якому просила суд:
- визнати протиправним і скасувати рішення Кадрової комісії №2 з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 2 квітня 2020 року №49 «Про неуспішне проходження атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора»;
- визнати протиправним і скасувати наказ прокурора Волинської області № 178к від 29 квітня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури області та органів прокуратури;
- поновити її на роботі в прокуратурі Волинської області на посаді, рівнозначній посаді начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури області та органів прокуратури;
- стягнути з прокуратури Волинської області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 травня 2020 року до моменту фактичного поновлення на роботі.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, позивач втретє звернулася із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»), надіславши її 9 травня 2022 року за допомогою засобів поштового зв'язку.
Скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Одночасно з цим, скаржник просить поновити строк на касаційне оскарження.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, суд виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Із системного аналізу наведених положень процесуального закону висновується, що під час касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення ним (ними) норм процесуального права має обов'язково наводитись у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга.
У касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підстави касаційного оскарження судових рішень.
Так, скаржник указує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків Верховного Суду стосовно їхнього застосування у подібних правовідносинах, які викладені у:
1) постановах від 11 червня 2019 року у справі №904/2882/18, від 24 січня 2019 року у справі №9901/510/18, від 28 грудня 2019 року у справі №922/788/19, від 16 березня 2020 року у справі №910/1162/19, від 19 січня 2022 року у справі №202/2965/21. Як можна зрозуміти з контексту скарги, мова йде про висновок щодо застосування статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»;
2) постановах від 20 грудня 2019 року у справі №826/26823/15, від 30 листопада 2020 року у справі №815/1056/16, від 12 квітня 2018 року у справі №815/3298/17 щодо обов'язку суду з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці.
3) постановах від 24 травня 2019 року у справі №815/1554/17 (у частині відсутності правової визначеності в оскаржуваному наказі підстав звільнення позивача), від 30 травня 2018 року у справі №297/3092/15-ц (стосовно оцінки кваліфікації особи).
У цьому контексті Суд зауважує, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов'язковим є взаємозв'язок усіх чотирьох умов між собою.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин і відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Однак, посилаючись на вказану підставу касаційного оскарження, скаржник хоча й робить покликання на постанови Верховного Суду у справах №904/2882/18, №9901/510/18, №922/788/19, №910/1162/19, №202/2965/21, №297/3092/15-ц, висновки з яких, на його думку, помилково не були застосовані судом апеляційної інстанції, проте жодним чином не обґрунтував подібності правовідносин у цих справах.
Водночас слід зауважити, що скаржник покликається на застосування судами норм Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» без урахування висновків Верховного Суду, однак оскаржувані рішення не містять посилань судів на приписи указаного закону.
Також Суд зауважує, що у справі №815/1554/17 спір стосувався звільнення позивача з посади та з органів прокуратури у зв'язку з реорганізацією та скороченням кількості прокурорів органу прокуратури (пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру»). У вказаній справі спірні правовідносини виникли до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX (далі - «Закон №113-ІХ»).
Натомість у цій справі правовідносини виникли у зв'язку із прийняттям Закону №113-ІХ, яким запроваджено процедуру атестації прокурорів Генеральної прокуратури України як однієї з умов для їх переведення в Офіс Генерального прокурора. Тому у наведеній скаржником справі Верховний Суд не досліджував питання застосування до правовідносин, пов'язаних з проведенням атестації прокурорів, положень пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у їх взаємозв'язку з положеннями Закону №113-ІХ.
Наведене свідчить про те, що правовідносини у справі №815/1554/17 не є подібними зі справою ОСОБА_1 і мають різне правове регулювання й відмінні фактичні обставини.
Зрештою у постанові від 1 грудня 2021 року Верховний Суд зазначив, що синтаксичний розбір абзацу першого пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-IX вказує на таке: "<…> прокурори <…> звільняються <…> Генеральним прокурором <…> на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї з таких підстав <…>. Такий розбір і аналіз цієї норми дав Суду змогу зробити висновок про те, що: по-перше, підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1 - 4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неуспішне проходження атестації; по-друге, закон не вимагає додаткової підстави для звільнення, зокрема такої, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Закон визначає, що звільнення відбувається не з підстав, установлених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а на підставі цього пункту, що є нормативною підставою. Тож Суд виснував, що фактологічною підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1 - 4 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-IX, а нормативною підставою є пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
З огляду на наявність указаної правової позиції Суд не приймає також посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20 грудня 2019 року у справі №826/26823/15, від 30 листопада 2020 року у справі №815/1056/16, від 12 квітня 2018 року у справі №815/3298/17, щодо обов'язку суду з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці.
Отже, наведені обґрунтування підстав звернення до Верховного Суду із касаційною скаргою не є достатніми у розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Крім цього, оскаржуючи судові рішення з підстав пункту 3 статті 328 КАС України, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах підпункту 2 пункту 19 розділу 11 «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, як підставу для звільнення згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Суд зауважує, що наведені доводи є аналогічними тим, які були викладені у первісній касаційній скарзі і яким була надана оцінка в ухвалі від 22 листопада 2021 року про її повернення.
У цьому контексті Суд повторює, що у постановах від 21 вересня 2021 року у справі №200/5038/20-а, від 21 вересня 2021 року у справі №160/6204/20 викладений правовий висновок щодо питання правомірності звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), у зв'язку з неуспішним проходженням прокурором атестації.
Так, Суд указав, що у пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 року № 221 (надалі - «Порядок № 221») відповідно до Закону №113-ІХ). Виходячи із системного аналізу положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-IX, підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неуспішне проходження атестації; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
Також Верховний Суд у згаданих постановах зробив висновок, що законодавець, увівши в дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, окреслив, які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації. Наслідки неуспішного проходження одного з етапів атестації також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю. Відповідно, набрання прокурором за результатами іспиту у формі анонімного тестування кількості балів, що є меншою за прохідний бал для успішного складання іспиту, є безумовною підставою згідно з пунктом 16 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX і пункту 5 розділу ІІ Порядку №221 для його недопуску до наступних етапів атестації та прийняття кадровою комісією рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Оскільки скаржник, посилаючись на постанови Верховного Суду, не обґрунтував, що ці постанови ухвалені у справах з подібними правовідносинами із цією справою; послався на нерелевантну практику касаційного суду; необґрунтовано вказав про відсутність відповідної правової позиції, то Суд констатує, що у касаційній скарзі не викладені підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку.
Суд касаційної інстанції позбавлений можливості самостійно визначати підстави касаційного оскарження. Цей обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, оскільки в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України).
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Отже, касаційну скаргу належить повернути як таку, що не містить підстав, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, для касаційного оскарження рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року і постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року у справі №140/7666/20 .
Оскільки Суд встановив, що касаційну скаргу належить повернути у зв'язку з тим, що скаржник не виклав передбачених КАС України підстав для касаційного оскарження, то клопотання про поновлення строку на таке оскарження суд не вирішує.
Керуючись статтями 328, 330, 332 КАС України,
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бордюженко Елли Ростиславівни на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 березня 2021 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року у справі №140/7666/20 за позовом ОСОБА_1 до Волинської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішень, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу повернути особі, яка її подала.
Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України.
Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє його права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
………………………….
Н.М. Мартинюк,
Суддя Верховного Суду