19 травня 2022 рокуЛьвівСправа № 260/3380/21 пров. № А/857/3065/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Качмара В.Я., Курильця А.Р.,
з участю секретаря судового засідання Рибачука А.В.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Розмана С.Ю.,
представника відповідача Дубаневича О.З.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Національного агентства з питань запобігання корупції на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 260/3380/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Закарпатської області, Недержавна некомерційна професійна організація «Національна асоціація адвокатів України» в особі Ради адвокатів України, Рада адвокатів Закарпатської області, в.о. керівника Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя Національного агентства з питань запобігання корупції Амплеєв Олександр Володимирович, голова Національного агенства з питань запобігання корупції Новіков Олександр Федорович про визнання дій протиправними (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Микуляком П.П. в м. Ужгороді Закарпатської області 22.12.2021 року о 09.41 год., повний текст рішення виготовлено 31.12.2021 року), -
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася з адміністративним позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - Національне агентство, НАЗК, відповідач), в якому просить визнати протиправними дії Національного агентства з питань запобігання корупції по визначенню ОСОБА_1 суб'єктом декларування відповідно до Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII) та по направленню їй повідомлення від 08.07.2021р. № 47-02/50987/21 про неподання декларації за 2020р., як особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - декларація), і про зобов'язання позивача подати таку декларацію в порядку частини першої статті 45 Закону № 1700-VII.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що, надсилаючи спірне повідомлення позивачу, НАЗК діяло в межах наданих Законом № 1700-VII повноважень. Дане повідомлення не створило жодних правових наслідків для позивача. Висновки суду першої інстанції про відсутність у позивача обов'язку подати декларацію не узгоджуються з чинним законодавством.
Позивач та треті особи не скористалися правом подання відзиву на апеляційну скаргу.
Представник апелянта, який приймав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, просив задовольнити апеляційну скаргу.
Позивач та її представник, які приймали участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, просила в задоволенні апеляційної скарги відмовити.
Інші учасники справи, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Їх неявка, виходячи з положень частини другої статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши та обговоривши матеріали справи, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 є особою, яка має право здійснювати адвокатську діяльність, що підтверджується свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю серії РН № 816, виданим Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури Рівненської області на підставі рішення від 08.07.2011 р. № 16.
Згідно Витягу з протоколу конференції адвокатів Закарпатської області від 18 березня 2017 Конференцією адвокатів Закарпатської області позивача було обрано членом дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Закарпатської області.
27 липня 2021 року на поштову адресу, яка зазначена в Єдиному реєстрі адвокатів України, надійшло повідомлення НАЗК від 08.07.2021 № 47-02/50987/21 про факт неподання позивачем декларації за підписом в.о. керівника Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя НАЗК Олександра Амплеєва (далі - повідомлення НАЗК).
Відповідно до зазначеного повідомлення, згідно частини другої статті 51-2 Закону № 1700-VIII за результатом контролю щодо своєчасності подання декларацій встановлено, що позивачем не подано щорічну декларацію за 2020 рік. Також звертається увага на те, що протягом десяти днів з дня отримання повідомлення, позивач повинен подати декларацію в порядку, визначеному частиною першою статті 45 Закону №1700-VII.
Вважаючи дії НАЗК щодо покладення на неї обов'язку подати декларацію в порядку, визначеному частиною першою статті 45 Закону № 1700-VII, протиправними, позивач звернулася до суду з вказаним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції покликається на те, що станом на момент розгляду цієї справи редакція підпункту «в» пункту 2 частини першої статті 3 Закону № 1700-VII прямо не визначає категорію осіб, до якої відноситься позивач, як суб'єктів декларування, передбачених Законом № 1700-VII, що в свою чергу свідчить про протиправність дій відповідача щодо покладення на позивача обов'язку подати декларацію в порядку, визначеному частиною першою статті 45 Закону № 1700-VII.
Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень визначає Закон № 1700-VII.
08.07.2021 року Управлінням проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу НАЗК вчинено дії по направленню на адресу позивача повідомлення стосовно того, що нею не подано щорічної декларації за 2020 рік та інформовано про необхідність подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування в порядку, визначеному частиною першою статті 45 Закону № 1700-VII.
Дослідивши доводи позивача, які стосуються визнання протиправними дій НАЗК по визначенню позивача суб'єктом декларування відповідно до Закону № 1700-VII та по направленню їй повідомлення, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1700-VII суб'єкти декларування - особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2, пункті 4 частини першої статті 3 цього Закону, інші особи, які зобов'язані подавати декларацію відповідно до цього Закону.
Частиною п'ятою статті 45 Закону № 1700-VII передбачено, що дія розділу VII цього Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у сфері соціального обслуговування населення, соціальної та професійної реабілітації осіб з інвалідністю і дітей з інвалідністю, соціального захисту ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, охорони здоров'я (крім керівників закладів охорони здоров'я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня), освіти (крім керівників вищих навчальних закладів та їх заступників), науки (крім президентів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, перших віце-президентів, віце-президентів та головних учених секретарів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, інших членів Президії Національної академії наук України та президій національних галузевих академій наук, обраних загальними зборами Національної академії наук України та національних галузевих академій наук відповідно, керівників науково-дослідних інститутів та інших наукових установ), культури, мистецтв, відновлення та збереження національної пам'яті, фізичної культури, спорту, національно-патріотичного виховання, військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, а також військових посадових осіб з числа військовослужбовців військової служби за контрактом осіб рядового складу, військової служби за контрактом осіб сержантського і старшинського складу, військовослужбовців молодшого офіцерського складу військової служби за контрактом осіб офіцерського складу, крім військовослужбовців, які проходять військову службу у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.
Відповідно до підпункту «в» пункту 2 частини першої статті 3 Закону № 1700-VII суб'єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, представники громадських об'єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, інші особи, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до Закону України «Про державну службу», Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законів (крім іноземців-нерезидентів, які входять до складу таких комісій), Громадської ради доброчесності, утвореної відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», і при цьому не є особами, зазначеними у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої цієї статті.
Отже, з приведеної норми слідує, що законодавцем визначено, що суб'єктами на яких поширюється дія цього Закону, є інші особи, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до інших законів (крім іноземців-нерезидентів, які входять до складу таких комісій), і при цьому не є особами, зазначеними у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої цієї статті.
Частинами першою, п'ятою статті 45 Закону № 1700-VII передбачено, що особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов'язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - декларація), за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.
Статтею 50 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (надалі Закон № 5076-VI) визначено, що з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів утворюється кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури діє у складі кваліфікаційної та дисциплінарної палат.
Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури є юридичною особою і діє відповідно до цього Закону, інших законів України та положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.
З матеріалів справи слідує, що позивач займається адвокатською діяльністю та 18 березня 2017 року її обрано членом дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Закарпатської області.
Відповідно до частини п'ятої статті 50 Закону № 5076-VI до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури належать:
1) організація та проведення кваліфікаційних іспитів;
2) прийняття рішень щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту;
3) прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю;
4) здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів;
5) вирішення інших питань, віднесених до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури цим Законом, рішеннями конференції адвокатів регіону, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з'їзду адвокатів України.
У передбачених цим Законом випадках повноваження кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури здійснює її кваліфікаційна або дисциплінарна палата.
Таким чином, кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури є такою, що створена відповідно до 50 Закону № 5076-VI та забезпечує допуск до адвокатської професії, а також позбавлення такого права (шляхом прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю).
Частиною 2 статті 51-2 Закону № 1700-VII, на підставі якої винесено оскаржуване повідомлення, передбачено, що якщо за результатами контролю встановлено, що суб'єкт декларування не подав декларацію, Національне агентство письмово повідомляє такого суб'єкта про факт неподання декларації, і суб'єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію у порядку, визначеному частиною першою статті 45 цього Закону.
З урахуванням викладеного вище, колегія суддів приходить до висновку, що вчинені відповідачем дії є такими, які відповідають приведеним положенням законодавства.
Стосовно ж доводів позивача, які стосувалися порушення відповідачем положень статті 5 Закону № 5076-VI та статті 131-2 Конституції України щодо незалежності адвокатури, то колегія суддів зазначає таке.
Статтею 5 Закону № 5076-VI визначено, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб та держава створює належні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності.
Згідно статті 131-2 Конституції України незалежність адвокатури гарантується.
За змістом частини третьої статті 3 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої 2 статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (п. 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».
За позицією позивача (відображеною у його позовній заяві), оскаржуване повідомлення та дії відповідача можуть у майбутньому порушувати права позивача, адже у випадку подання ним декларації після отримання обумовленого повідомлення, відповідач вживатиме заходів щодо складання відносно позивача протоколу про адміністративне порушення за вчинення корупційного діяння, передбаченого ст. 172-6 КУпАП. У разі неподання такої декларації, відповідач надішле відповідне повідомлення до правоохоронних органів і порушить перед ними питання про внесення до ЄРДР відомостей відносно позивача за вчинення кримінального правопорушення передбаченого статтею 366-З КК України.
При цьому, вказаними доводами апеляційної скарги не доведено жодних фактів з посиланням на відповідні докази, які вказували б на те, що на час звернення позивача з даним адміністративним позовом до суду або на час розгляду його апеляційної скарги вчинені відповідачем дії та/або направлене позивачу повідомлення порушило право позивача на незалежність його адвокатської діяльності.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відтак, позивач має право звернутися до адміністративного суду з позовом лише про захист саме його порушеного права, свободи чи інтересу, а не права, яке в майбутньому ймовірно може бути порушено з боку суб'єктів владних повноважень.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.
За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України).
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
Нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
Зважаючи на наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів оскаржуване повідомлення не підпадає під ознаки нормативно-правового акту. Також вказане повідомлення не містить ознак індивідуально-правового акту, позаяк у ньому відсутні ознаки формальної обов'язковості.
Відтак, колегія суддів не погоджується з судом першої інстанції про те, що направлення відповідачем оскаржуваного повідомлення порушує прав позивача, оскільки зміст повідомлення є таким, що носить інформаційний характер з приводу необхідності подання декларації та правових наслідків щодо такої не подачі.
Самі ж дії відповідача, що проявилися у направленні відповідачем повідомлення є такими, що направлені на виконання ним обов'язку, покладеного на нього частиною другою статті 51-2 Закону № 1700-VII.
При цьому, виконання відповідачем законодавчо закріпленого за ним обов'язку не свідчить про порушення Національним агентством незалежності адвокатури, оскільки не стосуються питань функціонування адвокатури чи безпосередньої діяльності всіх адвокатів, здійснення ними захисту, представництва.
Відносно ж доводів позивача щодо того, чи є член дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Закарпатської області, яким є позивач, особою уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та чи зобов'язаний подавати декларацію, то вирішення вказаних питань відноситься до компетенції органів, уповноважених на складення адміністративного протоколу за несвоєчасну подачу декларації та органу досудового розслідування при притягненні до кримінальної відповідальності в разі неподання декларації, якщо ці органи прийдуть до висновку, що вона є суб'єктом декларування або прийдуть до протилежного висновку.
У випадку притягнення позивача до адміністративної чи кримінальної відповідальності, уповноваженим органом на вирішення вказаного питання буде відповідний суд при розгляді відповідної справи про притягнення позивача до адміністративної чи кримінальної відповідальності.
За наведених обставин, будь-яке рішення, прийняте у даній справі, не впливає на повноваження НАЗК щодо надіслання особі повідомлення, які за своєю суттю є інформаційними.
Відповідно до частин 1-4 статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає.
Відповідно до пункту 2 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно частин першої та другої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Суд першої інстанції у справі, що розглядається, неповно з'ясував обставини справи, не дав належної оцінки встановленим обставинам, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 229, 241, 242, 272, 268, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу Національного агентства з питань запобігання корупції задовольнити.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 260/3380/21 скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання дій протиправними відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення лише з підстав та у випадках, передбачених статтею 328 КАС України.
Головуючий суддя В. С. Затолочний
судді В. Я. Качмар
А. Р. Курилець
Повне судове рішення складено 26.05.2022