25 травня 2022 рокуЛьвівСправа № 460/11090/21 пров. № А/857/3145/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Шевчук С.М.,
суддів - Кухтея Р.В., Носа С.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2021 року (рішення ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у м. Рівне судом у складі головуючого судді Комшелюк Т.О., дата складення повного тексту рішення суду - 12.11.21) у справі №460/11090/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинення певних дій, суд -
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, яким просив:
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) за період з 02.07.2020 року по 07.07.2021 року;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) за період з 02.07.2020 року по 07.07.2021 року в сумі 106774,44грн.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено повністю.
Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) за період з 02 липня 2020 року по 07 липня 2021 року.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) за період з 02 липня 2020 року по 07 липня 2021 року в сумі 106774,44грн (сто шість тисяч сімсот сімдесят чотири гривні, 44коп).
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач вказує, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи.
На обґрунтування апеляційних вимог відповідач, посилаючись на правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 0940/1532/18 та від 28 січня 2020 року у справі № 822/2663/15, зазначає, що оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільнені, був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст. 117 КЗпП України відсутні. Крім того, звертає увагу на те, що військова частина НОМЕР_1 з 01.01.2020 виключена з мережі розпорядників бюджетних коштів Командування Сухопутних військ Збройних Сил України та зарахована на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_2 . Тобто розпорядником бюджетних коштів відносно військової частини НОМЕР_1 , в тому числі в частині виконання рішень судів про виплату коштів (заборгованості) діючим і звільненим військовослужбовцям є військова частина НОМЕР_2 .
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Про розгляд апеляційної скарги сторони повідомлені шляхом надіслання копій ухвал про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду на поштову адресу сторін, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи обставини, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з грудня 2012 року по 02 липня 2020 року та згідно наказу Командувача військ ОК «Захід» № 156 від 02.07.2020 року був звільнений з військової служби у запас з правом носіння військової форми одягу. Цього ж числа виключений із списків особового складу частини та з усіх видів забезпечення.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 у справі № 460/582/21, яке набрало законної сили 30.03.2021, позовні вимоги позивача задоволено частково. Зокрема, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.01.2014 по 31.12.2015, з встановленням базового місяця - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.01.2016 по 28.02.2018, з встановленням базового місяця - січень 2008 року, з 01.03.2018 по 30.11.2018, з встановленням базового місяця - березень 2018 року.
За вищевказаним рішенням суду відповідачем 07.07.2021 року кошти в сумі 106781,34грн були виплачені, що підтверджується копією виписки по надходженню по платіжній картці від 07.07.2021 року.
Позивач, вважаючи протиправними дії відповідача щодо нездійснення йому виплати вказаних вище коштів при звільненні, звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.07.2020 року по 07.07.2021року.
ІІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції, врахувавши принцип співмірності, істотності частки, дійшов висновку, що сума, яка підлягає відшкодуванню на користь позивача становить: 794,11грн (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,3625 х 371 (дні затримки розрахунку) = 106797,88грн. При цьому, суд першої інстанції, врахувавши розрахунок позивача, зазначив, що сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки та заявлених позовних вимог за час затримки розрахунку складає 106774,44грн
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Звертаючись до суду з вимогами до Військової частини НОМЕР_1 про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги тим, що право на виплату таких коштів йому надане ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
У свою чергу відповідач заперечує можливість застосування до спірних правовідносин положень трудового законодавства, адже питання виплати грошового забезпечення військовослужбовцям регулюються спеціальним законодавством.
Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України визначає Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, що затверджений наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок № 260).
Разом з тим зазначений Порядок не регулює питання виплати військовослужбовцю відшкодування у разі порушення строків проведення розрахунків із ним, у тому числі порушення строків виплати коштів при звільненні з військової служби.
Такі правовідносини не врегульовані також Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, що затверджене Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008.
Водночас правовідносини, пов'язані з відповідальністю роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які належали до сплати звільненому працівнику, врегульовані ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Питання субсидіарного застосування норм трудового законодавства до правовідносин, пов'язаних із проходженням та звільненням з публічної служби (до якої згідно з п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України належить, зокрема, військова служба) неодноразово розглядалися Верховним Судом.
Так, у постановах від 15 березня 2019 року у справі № 814/2594/16, від 07 серпня 2019 року у справі № 820/5122/17, від 16 квітня 2020 року у справі № 2а-5178/12/1470 Верховний Суд зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому субсидіарне застосування загальних норм можливе в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Враховуючи, що спеціальне законодавство не врегульовує питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби в Збройних Силах України, що позбавляє таких осіб гарантій на своєчасне фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків, колегія суддів вважає можливим застосувати до спірних правовідносин положення ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Положеннями ст. 12 вказаної Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
За правилами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
У свою чергу ст. 117 КЗпП України передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Як встановлено судом вище, між ОСОБА_1 та Військовою частиною НОМЕР_1 існував спір щодо виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по 2018 рік.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 у справі № 460/582/21, яке набрало законної сили 30.03.2021, позовні вимоги позивача задоволено частково. Зокрема, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.01.2014 по 31.12.2015, з встановленням базового місяця - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.01.2016 по 28.02.2018, з встановленням базового місяця - січень 2008 року, з 01.03.2018 по 30.11.2018, з встановленням базового місяця - березень 2018 року.
Фактична виплата коштів відбулася 07 липня 2021 року.
Скаржник наполягає на тому, що положення ст. 117 КЗпП України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, адже відповідні кошти були виплачені ОСОБА_1 на виконання судового рішення, а не як кошти, що належали йому при звільненні.
Надаючи оцінку вказаним доводам відповідача колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. За змістом вказаного судового рішення якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Відтак, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює настання відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
У вказаному судовому рішенні також викладено правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Колегія суддів звертає увагу, що за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, ухвалення судового рішення про стягнення з відповідача виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця щодо компенсаційних виплат в порядку статті 117 КЗпП.
Оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні носить компенсаційний характер, виходячи з принців розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП.
Апеляційний суд погоджується з розрахунком відшкодуванню суми з урахуванням істотності частки нарахованої індексації в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, яка складає 106781,34грн / 294614,81грн (сума виплаченої індексації грошового забезпечення /середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,3625.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 794,11грн (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,3625 х 371 (дні затримки розрахунку) = 106797,88грн.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду №480/3105/19 від 30.11.2020 року.
При цьому, суд першої інстанції, врахувавши розрахунок позивача, правильно зазначив, що сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки та заявлених позовних вимог за час затримки розрахунку складає 106774,44грн
Щодо доводів відповідача про те, що визначена судом першої інстанції сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні є непомірно завищеною, то такі колегія суддів до уваги не бере, оскільки будь-яких обґрунтувань з цього приводу відповідачем у апеляційній скарзі не зазначено, і такі будь-якими доказами не підтверджені.
Щодо покликань скаржника на те, що військова частина НОМЕР_1 з 01.01.2020 виключена з мережі розпорядників бюджетних коштів Командування Сухопутних військ Збройних Сил України та зарахована на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_2 , а відтак розпорядником бюджетних коштів відносно військової частини НОМЕР_1 , в тому числі в частині виконання рішень судів про виплату коштів (заборгованості) діючим і звільненим військовослужбовцям є військова частина НОМЕР_2 , то колегія суддів зазначає, що позивач проходив військову службу саме у військовій частині НОМЕР_1 , а відтак приведені скаржником обставини обставини не позбавляють відповідача обов'язку виконати рішення суду, яке набрало законної сили в тому числі і через розпорядника бюджетних коштів.
Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач має право звернутися до суду в порядку ст.379 КАС України для заміни сторони виконавчого провадження у разі якщо вважає, що він є неналежною стороною виконавчого провадження.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції вважає вірними висновки суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення названого адміністративного позову.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини” передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.
Доводи апеляційної скарги, в силу викладеного вище, висновків суду першої інстанції не спростовують.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2021 року у справі № 460/11090/21 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Р. В. Кухтей
С. П. Нос
Повне судове рішення складено 25 травня 2022 року