Справа № 301/411/17
Закарпатський апеляційний суд
19.05.2022 м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд в складі суддів: ОСОБА_1 (головуючого), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю секретаря судових засідань ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , обвинуваченого ОСОБА_6 та його захисника - адвоката ОСОБА_7 , потерпілої ОСОБА_8 , розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Ужгороді кримінальне провадження 11-кп/4806/68/20 за апеляційною скаргою начальника Іршавського відділу Хустської місцевої прокуратури ОСОБА_9 на вирок Виноградівського районного суду Закарпатської області від 08.11.2017.
Цим вироком:
ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець та мешканець АДРЕСА_1 , громадянин України, не працюючий, не судимий, засуджений:
- за ч.2 ст.125 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 02 (два) роки.
На підставі ст.ст.75,76 КК України ОСОБА_6 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, якщо він протягом 02 (двох) років іспитового строку не скоїть новий злочин та виконає покладені на нього судом обов'язки: не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти Іршавський районний відділ з питань пробації Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України про зміну місця проживання, роботи або навчання; періодично з'являтись для реєстрації в Іршавський районний відділ з питань пробації Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України.
Запобіжний захід щодо ОСОБА_6 у вигляді домашнього арешту, застосований 12.10.2017, строком до 11.12.2017 залишено без змін до набрання вироком законної сили.
Речові докази: ніж, наволочка з подушки, чоловічий шерстяний светер та чоловічі підштанки (кальсони), які переданні на відповідальне зберігання в камеру зберігання речових доказів Іршавського відділення поліції (а.п.57-59) - ухвалено, знищити; документи залишено у матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання.
Суд визнав доведеним те, що ОСОБА_6 26.12.2016, приблизно о 18 год. 25 хв., знаходячись в приміщенні свого будинку АДРЕСА_1 , перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, під час сварки на побутовому грунті, умисно, з метою спричинення легких тілесних ушкоджень своїй матері ОСОБА_8 , тримаючи в руках ніж, яким робив собі бутерброд, знаходячись
-2-
у спальній кімнаті, де на ліжку сиділа його мати ОСОБА_8 , підійшов до неї і усвідомлюючи суспільно -небепечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, умисно наніс удар ножем в ділянку лівої частини шиї ОСОБА_8 , яка щоб захиститись від наступних ударів, схопилась обома руками за лезо ножа. В результаті своїх протиправних дій, ОСОБА_6 спричинив ОСОБА_8 тілесні ушкодження у вигляді різаної рани шиї по попередньо-боковій поверхні зліва в середній третині з пересіченням 2\3 об'єму грудинно - ключично - соскоподібного м'язку, пошкодження поверхневих вен шиї, кровотечі, різаних ран 1,4,5 пальців лівої кисті, різаних ран долоні 5 пальця правої кисті, які згідно висновку судово-медичного експерта №567 від 27.01.2017 за ступенем тяжкості кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, з короткочасним розладом здоров'я, тривалістю понад 6 днів, але не більше 21 дня.
За даних обставин діяння обвинуваченого ОСОБА_6 , за ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України, суд перекваліфікував на діяння, передбачені ч.2 ст.125 КК України, як умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.
В апеляційній скарзі, прокурор просить вирок суду від 08.11.2017 щодо ОСОБА_6 скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_6 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України та призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 07 (сім) років. В обгрунтування апеляційних вимог вказує на незаконність вироку через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність в частині кваліфікації судом дій обвинуваченого. На його думку, суд безпідставно не взяв до уваги показання допитаних в судовому засіданні обвинуваченого ОСОБА_6 , потерпілої ОСОБА_8 та свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , судово-медичного експерта ОСОБА_16 , а також письмових доказів та без наведення належних та достатніх мотивів прийшов до помилкового висновку про наявність підстав для кваліфікації дій ОСОБА_6 за ч.2 ст.125 КК України. Прокурор вважає, що наявними у матеріалах кримінального провадження письмовими доказами та показаннями обвинуваченого, потерпілої, свідків та судово-медичного експерта повністю доведена вина ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України. Крім того прокурор зазначає проте, що в порушення вимог ст.337 КПК України, суд першої інстанції вийшов за межі висунутого обвинувачення. Також на його думку, постановляючи вирок щодо ОСОБА_6 , суд першої інстанції не врахував визначення поняття суб'єктивної сторони умисного вбивства, замаху на злочин, прямого умислу та проігнорував роз'яснення, що містяться в п.4 постанови Пленуму ВСУ №2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочин проти життя та здоров'я». Звертає увагу суду на те, що ОСОБА_6 діяв з прямим умислом, оскільки наніс один прицільний удар кухонним ножем у життєво важливий орган - шию потерпілої, тобто виконав всі дії, які вважав необхідними для вбивства потерпілої, але не довів злочин до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки потерпіла, схопившись за лезо ножа, почала захищатися та кликати на допомогу. Також просить врахувати і те, що після завдання удару не вжив всіх заходів щоб відвернути настання для потерпілої шкідливих наслідків, зокрема, не викликав швидку медичну допомогу, не допоміг доставити потерпілу до лікарні та не забезпечив оплату необхідних медикаментів. У зв'язку з наведеним, постановлений щодо ОСОБА_6 вирок вважає незаконним, оскільки винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України повністю доведена під час судового розгляду вказаного кримінального провадження, а тому вирок підлягає скасуванню з постановлення апеляційним судом нового вироку.
-3-
У клопотаннях обвинувачений ОСОБА_6 та його захисник - адвокат ОСОБА_7 вказують на те, що з часу вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.125 КК України, який відноситься до кримінальних проступків, сплив строк понад три роки, тому, на підставі ст.49 КК України, ОСОБА_6 підлягає звільненню від кримінальної відповідальності. З огляду на наведене, просять кримінальне провадження закрити у зв'язку із закінченням строків давності, на підставі ст.49 цього Кодексу, звільнивши ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності. Клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності просять розглянути невідкладно.
Заслухавши доповідь судді, думку прокурора ОСОБА_5 , яка підтримала подану апеляційну скаргу та заперечувала щодо задоволення клопотання, пояснення обвинуваченого та його захисника, потерпілої, які заперечили проти задоволення апеляційної скарги прокурора та наполягали на задоволенні клопотання сторони захисту, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги,колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а клопотання захисту до задоволення з таких підстав.
Колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_6 в умисному легкому тілесному ушкодженні, що спричинило короткочасний розлад здоров'я, ґрунтується на сукупності наведених у вироку доказів, безпосередньо досліджених під час судового розгляду місцевим судом кримінального провадження.
Так, перекваліфіковуючи діяння ОСОБА_6 з ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України на ч.2 ст.125 КК України, суд першої інстанції послався на те, що спосіб вчинення злочину - нанесення одного неприцільного удару кухонним ножем, характер та локалізація отриманих потерпілою тілесних ушкоджень - у вигляді різаної рани шиї по попередньо-боковій поверхні зліва в середній третині з пересіченням 2\3 об'єму грудинно-ключично-соскоподібного м'язу, пошкодження поверхневих вен шиї, кровотечі, різаних ран 1,4,5 пальців лівої кисті, різаних ран долоні і 5 пальця правої кисті, які за ступенем тяжкості відповідно до п.2.3.3 «б» «Правил судово-медичного визначення степені тяжкості тілесних пошкоджень», затверджених наказом №6 МОЗ України від 17.01.1995, кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, з короткочасним розладом здоров'я, попередня поведінка та взаємовідносини обвинуваченого та потерпілої, які є сином та матір'ю, свідчать про те, що між ними виникла сварка на побутовому грунті, під час якої обвинувачений не діяв з метою позбавлення життя (вбивства) потерпілої. При цьому, суд першої інстанції врахував роз'яснення, що містяться в п.4 постанови Пленуму Верховного суду України №2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи», згідно яких замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки та бажає їх настання), а відтак, якщо винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство. Також злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна настати лише за наслідками, які фактично настали. Крім того, суд першої інстанції врахував правову позиція, викладену у постанові Верховного суду України від 31.01.2013 у справі №5-32кс12, згідно якої замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення й наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату. Ціль досягнення суспільно небезпечного результату - це конструктивний елемент попередньої злочинної діяльності, у тому числі й замаху. Таким чином, наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони були
-4-
включені в ціль його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, то вона не могла й вчиняти замаху на їх досягнення. У зв'язку з наведеним, а також враховуючи, що обвинувачений обмежився нанесенням потерпілій лише одного неприцільного удару кухонним ножем, яким робив собі в цей час бутерброд, після криків потерпілої, одразу припинив свої злочинні дії, тобто, за наявності прямого умислу на вбивство потерпілої обвинувачений мав час і змогу довести цей злочин до кінця, що на думку суду першої інстанції свідчить про те, що обвинувачений діяв з непрямим умислом. Судом також враховано, що потерпіла ОСОБА_8 є рідною матір'ю обвинуваченого ОСОБА_6 , неприязні між ними не було, що ствердила в суді як потерпіла і обвинувачений, так і допитані судом свідки, конфлікт виник на побутовому грунті, спонтанно, удар був одиничний і завданий не прицільно. Про відсутність умислу на вбивство потерпілої, на думку суду свідчить і те, що, маючи для цього реальну можливість після поранення потерпілої, обвинувачений вжив заходів, щоб відвернути настання для потерпілої шкідливих наслідків, зокрема, перев'язав рану потерпілої. У зв'язку з наведеним, суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність в діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.125 КК України.
Згідно ст.2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до вимогст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. А саме рішення має бути ухвалене згідно з нормами матеріального права, з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.
Згідно ст.368 КПК України суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити, зокрема, питання чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа; чи містить це діяння склад кримінального правопорушення та чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.
Відповідно до ст.62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі №4291498 «Капо проти Бельгії» від 13.01.2005, тягар доказування винуватості лежить на стороні обвинувачення.
У п.146 рішення у справі «Барбера, Мессегуэ и Джабардо проти Іспанії» від 06.12.1998 Європейський Суд з прав людини зазначив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов'язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов'язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного.
Виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений ст.92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та
-5-
достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
У роз'ясненні п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.1990 «Про виконання судами України законодавства з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» вказано про недопустимість обвинувального ухилу при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь підсудного.
Ухвалюючи вирок щодо ОСОБА_6 , суд першої інстанції дотримався зазначених вимог Конвенції та кримінального процесуального закону.
Допитаний в судовому засіданні суду першої обвинувачений ОСОБА_6 вину в інкримінованому йому органом досудового розслідування кримінальному правопорушенні, передбаченому ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України, не визнав та показав, що між ним та батьками немає неприязних стосунків. 26.12.2016 приблизно о 18 год. 25 хв., він знаходився в будинку АДРЕСА_1 та вживав з батьками спиртні напої, в ході чого батьки розпочали між собою сварку. Зазначив, що знаходячись в приміщенні кухні за допомогою кухонного ножа готував собі бутерброд. Оскільки батьки між собою продовжували сваритись, він, розізлившись, що мати кричить на батька, тримаючи у руці кухонний ніж, хотів відштовхнути її та машинально махнув рукою, в якій знаходився ніж, при цьому мати руками відштовхнула ножа. На це зайшов батько, який забрав у нього ножа. Визнав, що наніс матері тілесні пошкодження, проте категорично заперечив наявність умислу на позбавлення її життя. Заперечення ОСОБА_6 проти обвинувачення у вчиненні незакінченого замаху на вбивство під час судового розгляду не були спростовані стороною обвинувачення належними та допустимим доказами.
Натомість, факт нанесення саме тілесних ушкоджень потерпілій ОСОБА_8 , повністю підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами, дослідженими та оціненими судом першої інстанції, зокрема показаннями потерпілої ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , а також сукупністю інших письмових доказів.
Зокрема, допитана в суді першої інстанції та під час розгляду апеляційної скарги потерпіла ОСОБА_8 показала, що 26.12.2016 приблизно о 18 год. 25 хв., вона знаходилася по місцю свого проживання, де з чоловіком та сином на протязі дня вживали спиртні напої. Ствердила, що сидячи на дивані тривалий час сварила та кричала на чоловіка, а в цей час син готував на кухні бутерброд та робив її чисельні усні зауваження з приводу сварки з чоловіком, а потім підійшов до неї та замахнувся ножем, яким робив собі бутерброд. Схопившись руками за ніж, вона нічого не помітила, оскільки поранення були легкі. Вважає, що син не мав умислу на її вбивство, зазначаючи, що все сталося випадково.
Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні показав, що 26.12.2016 він разом дружиною ОСОБА_8 та сином ОСОБА_6 вживали спиртні напої по місцю свого проживання. Під час цього у нього з дружиною виник конфлікт, який переріс у сварку. Близько 17 год. він вийшов на вулицю покурити, після чого почув крики дружини, а повернувшись у кімнату, побачив кров на її шиї.
Свідок ОСОБА_12 в судовому засіданні показала, що про подію, яка відбулась 26.12.2016 в будинку АДРЕСА_1 , вона дізналась від свого сина, який зателефонувавши повідомив, що до них прибігав ОСОБА_17 і сказав, що його син порізав ножем маму. Того ж дня вона була залучена понятою при огляді будинку, під час якого був вилучений ніж зі слідами крові.
-6-
Свідок ОСОБА_18 в суді першої інстанції показав, що 26.12.2016 до нього додому прибіг п'яний ОСОБА_11 і почав кричати, що його син порізав ножем маму, у зв'язку з чим він зразу викликав працівників поліції і лікарів. Потім він зайшов до будинку, де побачив п'яного обвинуваченого з ножем у руках та потерпілу на ліжку. В подальшому залишився на місці до приїзду поліції та був залучений працівниками поліції як понятий, на місці події знайшли за шафою ніж, який разом з подушкою вилучили.
Допитані у суді першої інстанції свідки ОСОБА_14 , ОСОБА_15 показали, що ввечері 26.12.2016, вони були запрошені слідчим в якості понятих при здійсненні огляду місця події в будинку АДРЕСА_1 , де під час огляду був виявлений та опечатаний кухонний ніж, який знаходився за шафою в прихожій.
Таким показанням обвинуваченого, потерпілої та свідків, суд першої інстанції дав належну оцінку, та з урахуванням доказів по кримінальному провадженню, їх аналізу та оцінки, прийшов до висновку про доведеність винуватості обвинуваченого у заподіянні потерпілій умисного легкого тілесного ушкодження.
З вироку також вбачається, що судом першої інстанції досліджувались й інші наявні у кримінальному провадженні докази, зокрема: протокол прийняття заяви потерпілої ОСОБА_8 про вчинення щодо неї кримінального правопорушення від 26.12.2016; протокол огляду місця події від 26.12.2016 - дворогосподарства та приміщення будинку АДРЕСА_1 , за результатами якого було вилучено ніж та подушку з наволочкою зі слідами бурого кольору, зовні схожими на кров; протокол медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивної речовини та стану сп'яніння №859 від 26.12.2016, згідно якого о 20 год. 30 хв. ОСОБА_6 перебував в стані алкогольного сп'яніння; протокол медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивної речовини та стану сп'яніння №860 від 26.12.2016, згідно якого під час огляду о 21 год. 15 хв. потерпіла ОСОБА_8 перебувала в стані алкогольного сп'яніння.
Судом першої інстанції також враховано висновок судово-медичної експертизи №567 від 26.12.2016-27.01.2017, з якого вбачається, що при стаціонарному обстеженні та лікуванні у ОСОБА_8 було виявлено тілесні ушкодження у вигляді різаної рани шиї по попередньо-боковій поверхні зліва в середній третині з пересіченням 2\3 об'ємугрудинно-ключично-соскоподібного м'язу, пошкодження поверхневих вен шиї, кровотечі, різаних ран 1,4,5 пальців лівої кисті, різаних ран долоні і 5 пальця правої кисті, які виникли в результаті дії гострого ріжучого предмету, яким міг бути ніж. За ступенем тяжкості ці тілесні ушкодження відповідно до п.2.3.3 «б» «Правил судово-медичного визначення степені тяжкості тілесних пошкоджень», затверджених наказом №6 МОЗ України від 17.01.1995, кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, з короткочасним розладом здоров'я, тривалістю понад 6 днів, але не більше 21 дня.
Допитаний в судовому засіданні судово-медичний експерт ОСОБА_16 , яким складено висновок судово-медичної експертизи №567 від 26.12.2016-27.01.2017, повністю підтримав зазначений висновок.
Відповідно до протоколу слідчого експерименту з фототаблицями від 25.01.2017, потерпіла ОСОБА_8 в присутності понятих, на місці події в будинку АДРЕСА_1 , детально відтворила обставини завдання ОСОБА_6 їй тілесних ушкодження у вигляді ножових поранень шиї та обох рук.
За даними висновку судово-психіатричної експертизи №3 від 12.01.2017 обвинувачений ОСОБА_6 в період часу, який відноситься до скоєння інкримінованого йому діяння психічними захворюваннями не страждав і не страждає в теперішній час. Інкриміноване йому діяння скоїв у стані, коли міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. Застосування примусових заходів медичного характеру не потребує.
-7-
Дослідивши зібрані докази надані стороною обвинувачення, та оцінивши їх в сукупності з точки зору достатності та взаємозв'язку, провівши у повному обсязі судовий розгляд, допитавши обвинуваченого, потерпілу, свідків та дослідивши надані стороною обвинувачення докази, перевіривши доводи учасників процесу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що сторона обвинувачення не довела та не надала суду допустимих і достатніх доказів винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, а тому доводи прокурора про неправильну оцінку доказів обвинувачення є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах закону і такі відхиляються.
Докази винуватості ОСОБА_6 , які зібрані органом досудового розслідування, перевірені судом першої інстанції та згідно ст.94 КПК України належним чином оцінені з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності.
Суд першої інстанції дотримався вимог ст.ст.10, 22 КПК України, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом.
Твердження в апеляційній скарзі прокурора про однобічну оцінку судом першої інстанції зібраним у справі доказам, колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими, оскільки суд зобов'язаний та вправі досліджувати докази, як надані стороною обвинувачення, так і стороною захисту та надати їм відповідну оцінку. При цьому, апеляційний суд враховує, що обов'язок збору, у тому числі, і обвинувальних доказів щодо вини конкретної особи та доведення переконливості таких доказів перед судом, з точки зору їх належності, є завданням сторони обвинувачення, і тому доведення вини обвинуваченого на підставі не виявлених доказів, які підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню, і мають суттєве значення для кримінального провадження, лише на підставі припущень прокурора, не відповідає вимогам КПК України.
Оцінюючи доводи прокурора стосовно неврахування судом показань допитаних в судовому засіданні обвинуваченого, потерпілої та свідків, апеляційний суд враховує положення ч.3 ст.26 КПК України про те, що суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що внесені на розгляд сторонами та віднесені до їх компетенції цим Кодексом.
Відповідно до вимог ч.3 ст.404 КПК України, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
В апеляційній скарзі прокурор наводить власну оцінку показанням обвинуваченого, потерпілої та свідків на користь винуватості обвинуваченого ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.15, ч.1 ст.115 КК України, а тому апеляційним судом у відповідності до ч.3 ст.404 КПК України, частково задоволено клопотання прокурора про повторне дослідження доказів та прийнято рішення про допит обвинуваченого, потерпілої та дослідження письмових доказів - протоколу огляду місця події, висновку судово-медичної експертизи, оскільки їх повторне дослідження сприятиме загальним засади кримінального провадження, передбачені п.п.3,15 ч.1 ст.7 КПК України, зокрема: рівності перед законом і судом,
-8-
змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості та викликати певні сумніви в упередженості суду.
Частково задовольняючи клопотання прокурора, апеляційний суд враховує, що із матеріалів кримінального провадження вбачається, що відповідно до вимог ст.ст.22,26,404 КПК України, умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків місцевим судом були створенні, ніяких перешкод у збиранні, перевірці доказів під час судового розгляду з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження, судом першої інстанції не створювалось.
Під час перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що після допиту обвинуваченого, потерпілої та всіх свідків, заявлених у кримінальному провадженні та дослідження всіх письмових доказів, прокурором не заявлялось жодних клопотань щодо повторного допиту та додаткового з'ясування обставин, які мають значення для об'єктивного розгляду справи.
На підставі ч.3 ст.404 КПК України, при повторному дослідженні обставин, установлених під час кримінального провадження, апеляційний суд визнає об'єктивно встановленими наступні обставини вчиненого кримінального правопорушення.
Допитаний у судовому засіданні суду апеляційної інстанції обвинувачений ОСОБА_6 показав, що між ним та батьками не було і немає неприязних стосунків. 26.12.2016 приблизно о 18 год. 25 хв. він знаходився в будинку АДРЕСА_1 та вживав з батьками спиртні напої, в ході чого батьки розпочали між собою сварку. Зазначив, що знаходячись в приміщенні кухні за допомогою кухонного ножа займався приготуванням їжі (робив бутерброд). Розізлившись, що мати кричала на батька, тримаючи у руці кухонний ніж, хотів відштовхнути її та машинально махнув рукою, в якій знаходився ніж, при цьому мати руками відштовхнула ножа. На це з вбиральні зайшов батько, який забрав у нього ножа. Визнав, що наніс матері тілесні пошкодження, проте категорично заперечив наявність умислу на позбавлення її життя. Потерпіла ОСОБА_8 в суді апеляційної інстанції відмовилася від дачі показань на підставі ст.63 Конституції України.
Як слідує з протоколу огляду місця події від 26.12.2016 - дворогосподарства та приміщення будинку АДРЕСА_1 , за результатами якого було вилучено кухонний ніж, який знаходився за шафою в прихожій та подушку з наволочкою зі слідами бурого кольору, зовні схожими на кров.
Згідно висновку судово-медичної експертизи №567 від 26.12.2016-27.01.2017 вбачається, що при стаціонарному обстеженні та лікуванні у ОСОБА_8 було виявлено тілесні ушкодження у вигляді різаної рани шиї по попередньо-боковій поверхні зліва в середній третині з пересіченням 2\3 об'ємугрудинно-ключично-соскоподібного м'язу, пошкодження поверхневих вен шиї, кровотечі, різаних ран 1,4,5 пальців лівої кисті, різаних ран долоні і 5 пальця правої кисті, яке виникло в результаті дії гострого ріжучого предмету, яким міг бути ніж. За ступенем тяжкості ці тілесні ушкодження відповідно до п.2.3.3 «б» «Правил судово-медичного визначення степені тяжкості тілесних пошкоджень», затверджених наказом №6 МОЗ України від 17.01.1995 кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, з короткочасним розладом здоров'я, тривалістю понад 6 днів, але не більше 21 дня.
Проаналізувавши надані обвинуваченим показання та дослідивши письмові докази, на чому наполягала сторона обвинувачення, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції належним чином мотивував своє рішення, як щодо тих обставин, які ними підтверджуються, так і навпаки.
При оцінці доводів апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого
-9-
в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх ( 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Судова практика для з'ясування змісту й спрямованості умислу особи орієнтує суди на те, що при дослідженні доказів їм необхідно виходити із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи»).
Згідно з роз'ясненнями, що містяться у постанові №2 від 07.02.2003 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти життя та здоров'я особи» замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання), але смертельні наслідки не настали в силу обставин, що не залежали від її волі.
Крім того, колегія суддів враховує викладені у постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 09.10.2018 у справі № 760/4968/15-к, висновки про те, що при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим.
Замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення і наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату.
Для з'ясування змісту та спрямованості умислу особи при дослідженні доказів їм необхідно виходити з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Органами досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався у незакінченому замаху на умисне вбивство, що на думку сторони обвинувачення, виразилося у тому, що ОСОБА_6 не довів свій злочинний умисел до кінця з причин, які від нього не залежали, оскільки його дії були припинені потерпілою та її чоловіком.
Разом з тим, на підтвердження вказаних обставин стороною обвинувачення не було надано жодного належного та допустимого доказу, а саме обвинувачення в цій частині ґрунтується на припущеннях.
Під час судового розгляду в суді першої та апеляційної інстанції, обвинувачений ОСОБА_6 послідовно пояснював, що ніж він завчасно не готував, а використовував такий в процесі приготування їжі. Зазначені обставини підтвердили в судовому засіданні і потерпіла ОСОБА_8 та свідок ОСОБА_11
-10-
Відповідно до матеріалів кримінального провадження, обвинувачений ОСОБА_6 ножем завдав потерпілій удар у життєво-важливий орган - ділянку лівої частини шиї. Сам обвинувачений не заперечував, що хоча і діяв умисно, проте не бажав настання смерті потерпілої, конфлікт виник на побутовому грунті, неприязні із потерпілою не було. Свої злочинні дії припинив самостійно та свідомо.
Судом також встановлено, що після того, як обвинувачений ножем наніс потерпілій один неприцільний удар в шию, виконавши всі дії, які вважав за потрібне, не маючи наміру на позбавлення життя потерпілої, свідомо припинив свій напад, а в послідуючому перев'язав рану потерпілої з метою відвернення настання для потерпілої шкідливих наслідків.
За таких обставин, колегія суддів визнає вірним висновок суду першої інстанції, з огляду на поведінку обвинуваченого після вчинення злочину та його суб'єктивне ставлення до наслідків своїх дій, які свідчать про те, що він вчинив всі необхідні дії, які залежали від його волі та не мав наміру вбивати потерпілу. Обвинувачений ОСОБА_6 утримався від подальших протиправних дій, надавав допомогу потерпілій, отже усвідомив свою вину та намагався запобігти тяжким наслідкам, що свідчить про відсутність умислу на вбивство.
Твердження прокурора про те, що суд не врахував ту обставину, що ОСОБА_6 завдавав прицільний удар ножем в життєво важливу ділянку тіла - шию є неспроможними, оскільки сам по собі факт нанесення обвинуваченим удару ножем потерпілій в ділянку шиї, не може бути підставою для кваліфікації його дій, як незакінчений замах на умисне вбивство, оскільки наведені вище докази доводять, що ОСОБА_6 ніхто не стримував, не припиняв і не переривав його дії, він знаходився у безпосередній близькості від потерпілої, з ножем у руці й мав реальну можливість довести злочинний умисел до кінця, але не зробив цього з причин, що залежали від його волі, добровільно припинивши свої дії. Обставин, які б свідчили про закінчення злочинних дій всупереч його бажанню ні слідством, ні судом не встановлені, що підтверджує наявність у обвинуваченого ОСОБА_6 умислу на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю потерпілої і його дії повинні кваліфікуватися залежно від фактичних наслідків, оскільки при вчиненні замаху на вбивство вина характеризується лише прямим, а не евентуальним умислом.
Така позиція прокурора є хибною і не узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 13.02.2020 (справа № 164/1826/17, провадження № 51-6292 км 19).
Так, згідно ст.15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Закінченим є замах, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
Якщо умисне вбивство може бути вчинено як з прямим, так і з непрямим умислом, то замах на умисне вбивство можливий лише з прямим умислом, тобто коли вчинене свідчило про те, що винний усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, передбачав можливість або неминучість настання смерті іншої людини і бажав її настання, однак смертельний результат не настав з незалежних від нього обставин.
У випадку, коли під час замаху на злочин винний спрямовує свою волю на запобігання настанню суспільно небезпечного наслідку, в такому разі може мати місце добровільна відмова від вчинення злочину - остаточне припинення особою за своєю власною волею замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.
-11-
На стадії закінченого замаху на вбивство добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є певний проміжок часу, у ході якого особа контролює розвиток причинного зв'язку, може втрутитися і перешкодити настанню суспільно небезпечного наслідку. Добровільна відмова у цих випадках можлива лише завдяки активним діям.
Дослідивши зібрані у справі докази, апеляційний суд встановив, що поведінка обвинуваченого до, під час та безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення, свідчить про відсутність в нього умислу на вбивство потерпілої та доводить те, що він діяв з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю, так і настання смерті потерпілої, а тому повинен нести відповідальність лише за фактично заподіяні наслідки - легкі тілесні ушкодження.
При цьому, аналізуючи наведені обставини, - поведінку обвинуваченого та потерпілої, що передувала події, характер дій обвинуваченого при нанесенні удару потерпілій, обсяг, локалізацію та ступінь тяжкості і небезпечності для життя фактично заподіяних потерпілій тілесних ушкоджень, - колегія суддів, погоджується з висновками суду першої інстанції, що спрямованість умислу обвинуваченого ОСОБА_6 саме на умисне вбивство потерпілої ОСОБА_8 не є доведеною стороною обвинувачення поза розумним сумнівом.
Відповідно до ст. 62 Конституції України та ст.17 КПК України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що тілесні ушкодження потерпілій ОСОБА_8 були заподіяні ОСОБА_6 умисно, втім цей умисел носив неконкретизований характер, оскільки був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди, а отже відповідальність обвинуваченого має настати за тілесні ушкодження, які фактично були заподіяні, - легкі тілесні ушкодження, що зумовили короткочасний розлад здоров'я. Таким чином, дії ОСОБА_6 правильно кваліфіковані судом першої інстанції за ч.2 ст.125 КК України за ознаками умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я.
У своїй апеляційній скарзі прокурор фактично не погоджується з оцінкою судом першої інстанції доказів, які призвели до іншої правової кваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_6 . При цьому, прокурор не ставить під сумнів встановлені під час судового розгляду обставини, на підставі дослідженої сукупності доказів, а тому інший погляд прокурора відмінний від висновків суду щодо встановлених цим судом фактів, не можна вважати достатнім для визнання рішення суду помилковим.
Так, колегія суддів, погоджується з висновками суду першої інстанції, який у відповідності до вимог кримінального процесуального законодавства оцінив докази у справі, перевірив доводи прокурора, про умисел обвинуваченого саме на вбивство потерпілої, і постановив вирок, належним чином мотивувавши свої висновки та дійшовши обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_6 у вчинені умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я.
Отже, усі наведені докази в повній мірі узгоджуються між собою та з іншими доказами по кримінальному провадженню, суд першої інстанції обґрунтовано поклав їх в основу вироку, а тому посилання прокурора у апеляційній скарзі на необґрунтовану кваліфікацію дій обвинуваченого за ч.2 ст.125 КК України є безпідставними.
З урахуванням викладеного, і оскільки, згідно з вимогами ч.1 ст.404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, підстав для скасування вироку та ухвалення нового вироку апеляційним судом, колегія суддів не вбачає.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли бути безумовною підставою для скасування судового рішення, колегією суддів також не встановлено.
-12-
Дане судове рішення в повній мірі відповідає вимогам кримінального та кримінального процесуального законів, практиці Європейського суду з прав людини, є законним, обґрунтованим, а тому підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги прокурора, колегія суддів не знаходить.
Разом з тим, доводи клопотань обвинуваченого ОСОБА_6 та його захисника про звільнення його від кримінальної відповідальності заслуговують на увагу з огляду на таке.
Пунктом 1 частини 2 статті 284 КПК України передбачено, що кримінальне провадження закривається судом у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.49 КК України, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули три роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання у виді обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років.
За змістом зазначеної норми звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності є обов'язковим і застосовується за таких умов: 1) вчинення особою кримінального правопорушення; 2) з дня вчинення кримінального правопорушення до набрання вироком законної сили минули визначені ч.1 ст.49 КК України строки давності; 3) особа не ухиляється від досудового слідства або суду; 4) особа до закінчення зазначених у ч.1 ст.49 КК України строків не вчинила нового злочину певного ступеня тяжкості.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 345/2618/16-к, звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов'язком суду у разі настання обставин, передбачених ч.1 ст.49 КК України, за наявності згоди підозрюваного, обвинуваченого, засудженого на звільнення на підставі спливу строків давності.
Відтак суд повинен невідкладно розглянути клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого, якщо під час судового розгляду провадження, що надійшло до суду з обвинувальним актом, одна із сторін цього провадження звернеться до суду з таким клопотанням. При цьому, суд має з'ясувати думку сторін щодо закриття кримінального провадження за такою підставою, у разі згоди обвинуваченого (засудженого) розглянути питання про звільнення останнього від кримінальної відповідальності.
Отже, суд встановивши наявність усіх передбачених законом обставин, зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності за цією підставою, незалежно від того, на якій стадії перебуває кримінальне провадження - досудове розслідування, підготовче засідання, судовий розгляд справи судом першої інстанції, на стадії провадження у суді апеляційної інстанції, але до набрання вироком суду законної сили (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 309/1201/15-к).
Як встановлено судом першої інстанції та перевірено апеляційним судом, ОСОБА_6 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.125 КК України (26.12.2016 ), за яке передбачене покарання у виді штрафу від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років та останній відноситься до кримінальних проступків (ч.2 ст.12 КК України).
-13-
Тобто, на день розгляду апеляційної скарги минуло понад три роки з дня вчинення ОСОБА_6 вказаного кримінального правопорушення. Протягом цього строку останній не вчинив нового кримінального правопорушення та не ухилявся від слідства або суду, а тому строки давності закінчились.
За змістом ст.ст.284-288 КПК України, підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності при розгляді справи в суді є наявність відповідної норми кримінального закону, яка передбачає таке звільнення, клопотання сторони кримінального провадження про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та згода обвинуваченого на закриття кримінального провадження на цих підставах.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 425/4506/15-к дотримання умов, передбачених ч.ч.1-3 ст.49 КК України, є безумовною й обов'язковою підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Вимоги цієї статті не передбачають обов'язкове визнання вини особою, котра подала клопотання про звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст.49 КК України.
Відповідно до ст.417 КПК України, суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст.284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, тому вважає за необхідне клопотання обвинуваченого та захисника задовольнити, вирок суду першої інстанції скасувати та звільнити обвинуваченого ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності на підставі п.2 ч.1 ст.49 КК України, а кримінальне провадження щодо нього, відповідно до вимог п.1 ч.2 ст.284 КПК України закрити.
Керуючись ст.ст.404,405,407,409,417,419 КПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу начальника Іршавського відділу Хустської місцевої прокуратури ОСОБА_9 задовольнити частково.
Вирок Виноградівського районного суду Закарпатської області від 08.11.2017 щодо ОСОБА_19 , обвинуваченого за ч.2 ст.125 КК України,- скасувати.
Клопотання захисника - адвоката ОСОБА_7 та обвинуваченого ОСОБА_6 про звільнення від кримінальної відповідальності, у зв'язку із закінченням строків давності задовольнити.
На підставі п.2 ч.1 ст.49 КК України звільнити обвинуваченого ОСОБА_19 від кримінальної відповідальності за ч.2 ст.125 КК України, а кримінальне провадження на підставі п.1 ч.2 ст.284, ст.417 КПК України закрити.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення й може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.
Судді: